В піснях, створених Котляревським, стільки ж народного духу й смаку, як і в самих монологах

Усі ці твердження, як і попередні, не доведені. Куліш не дав аналізу жодної пісні Котляревського й не показав, у чому саме вони уступають народним. Тим більше, що, як ми вже зазначали, в деяких піснях стирається межа між народною піснею і текстом, дописаним або переробленим автором. Бувши досвідченим фольклористом і в той же час постом, сам Куліш не створив жодної пісні, яка б пішла у народ і жила поруч з народними піснями. А пісні Котляревського живуть уже понад півтора століття!

Зрештою, Куліш не міг не сказати про позитивні сторони драматургії

Котляревського: “Все-таки в цих п’єсах Котляревський зробив крок далі, чим в “Енеїді”, до вірного зображення українського народу й виявив повагу до звичайних людських почуттів. Природне чуття сценічних умов в авторові й декілька вдалих рис звичаїв простого люду з комічного боку поставили “Наталку Полтавку” й “Москаля-чарівиика” вище за інші, коли не всі, п’єси тодішнього театру”. Проте й у п’єсах автор статті бачив хиби, але іншого порядку, ніж в “Енеїді”: “Але звільнившись од легковажного сміху над народом, Котляревський впав тут в іншу крайність – в афектацію
й сентиментальність, од яких у той час не був вільний жоден російський письменник”.

У своєму критичному ставленні до спадщини Котляревського Куліш вважав, що ті хиби, які йому ввижалися, були зумовлені суспільними причинами – залежністю від вимог віку, від смаків суспільства. Саме цим і пояснює він великий успіх “Енеїди” і “Наталки Полтавки”. ” Твори Котляревського, при всій своїй карикатурності, з одного боку, й афектації або сентиментальності – з другого, сильно впливали свого часу на всіх, кому доступна була мова українська. Він був єдиний письменник, який відтворив всіма забуте або зневажуване життя українського простого народу”.

Отже, кінець кінцем, Куліш не міг заперечити значної ролі Котляревського в історії української літератури. І, врешті, стаття, весь її пафос, як видно з усього дальшого викладу, спрямована не так проти автора “Енеїди”, як проти епігонів Котляревського, проти епігонства – того явища, якому саме Куліш дав назву котляревщини – терміну, який дожив до наших часів, широко вживався ще в кінці 20-х років: “Його вірші,- писав Куліш,- його образи простого люду, врізуючись у пам’ять тодішнього молодого покоління, як єдині зразки української літератури, з одного боку, привчали дивитися на народ як на предмет безтурботного жарту, з другого – надавали його життю чужий йому, занесений з іншої сфери штучний характер; і коли для цього молодого покоління, надійшла пора висловити свій погляд на народ в свою чергу,- воно в творах цих письменників своїх не могло цілком звільнитися від того, що можна назвати одним словом “котля-ревщина”.

У кінці статті мова йде про “нових” письменників, які надали “справі народній тон словесності як у комічному, так і патетичному роді”. Чільними представниками цих нових письменників названо Квітку й Шевченка: “Після повістей Квітки й поем Шевченка не тільки, “Енеї-да”, але й театральні п’єси Котляревського стали анахронізмом для сучасного читання й здобули цінність тільки перших спроб української словесності”.

Ця позитивна частина статті Куліша дає змогу зрозуміти причини критичного ставлення його до Котляревського. І саме в такому викладі оголюється слабкість поглядів Куліша. Він вважає, що саме нові українські письменники дали літературі “справді народний тон”. Але ж тепер цілком зрозуміло, що між тоном Квітки і тоном Шевченка є істотна, принципова різниця. Сам автор “Кобзаря” спочатку, на ранньому етапі, її не відчував. Тому й з’явилось послання “До Основ’яненка” (у “Чигиринському Кобзарі” – “До українського писаки”), але вже у згаданій передмові до проектованого “Кобзаря” (1847) у Шевченка дещо змінюється ставлення до Квітки: “Покойиий Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо, може, його не чув у колисці од матері…” 260 Не можна вважати, що тут справді йшлося тільки про мову. З цілого контексту передмови видно, що Шевченко робив певну переоцінку цінностей. Сковорода, Котляревський, Квітка-Основ’я-неико, Гулак-Артемовський, їхня творчість не могла вже бути еталоном справді народної за своїм духом і характером української літератури.

Куліш мав-таки певну рацію в названій статті, заперечуючи основоположну роль Котляревського в новій українській літературі. Віддаючи данину заслугам автора “Енеїди”, родоначальниками нової української літератури Куліш вважав Квітку і Шевченка: “В напрямі Творчості Котляревського йти далі було нікуди; в напрямі Квітки й Шевченка лежить далекий, незмірний путь до літературного нашого розвитку”. Тут остаточно виявилась слабкість естетичної (і в основі своїй – ідейної) суті концепції Куліша. Адже в напрямі Квітки літературі українській так само далі йти було нікуди. І перший визначний прозаїк після Квітки Марко Вовчок пішла, зрештою, не за Квіткою, а за Шевченком.

З позицій революційно-демократичної естетики до оцінки явищ нової української літератури підходив Чернишевський. У статті “Новые периодические издания” – рецензії на перший номер журналу “Основа” в журналі “Современник” 1861 року – він писав: “Це були люди патріархальні,- не те що народні, ні, просто ті, які не вміли розрізняти в своєму побуті поганих сторін од хороших і які підносили як ідеал багато таких речей, од яких одвертався сам малоруський народ”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

В піснях, створених Котляревським, стільки ж народного духу й смаку, як і в самих монологах