В центрі драми Лесі Українки про дон Жуана стала донна Анна

Цей образ у творі перебуває в постійному розвитку, від епізоду до епізоду збагачуючись новими якостями. “Анна ясно золотих сіточках та ланцюжках” – перше уявлення про героїню. Вона не хоче йти з севільського кладовища, бо на ньому дуже гарно. Це не прихильність до “могильної краси”, про яку говорить Долорєс, а радше замилування красою південної природи, поєднаної з мармуровими витворами. В ремарці поетеса відзначає: “Більше краси, ніж туги”.

Здатна на велике почуття, Анна, проте, віддається за Командора з розрахунку здобути незалежне становище й багатство. Так у першій сцені намічаються суперечності в образі донни Анни. Вони стають зрозумілими, коли Анна знайомить Долорєс зі своєю заповітною мрією, вбраною в алегорії, знайомі нам ще з “Осінньої казки” ‘:

Мариться мені

Якась гора стрімка та неприступна,

На тій горі міцний, суворий замок,

Немов гніздо орлине… В тому замку

Принцеса молода… ніхто не може

До неї доступитися на кручу…

Вбиваються і лицарі, і копі,

На гору добуваючись, і кров

Червоними стрічками обвиває

Підгір’я…

Може, знайдеться лицар, який здобудеться на гору, як ті героїчні лицарі з українських народних казок, і візьме руку і серце Анни, та поки що вона не бачить такого лицаря. Пізніше, в день своєї смерті, слова про гніздо орлине на стрімкій горі, як свою

заповітну мрію, проголосить Командор, і Анна пересвідчиться, що він зміг би стати її лицарем, коли б, звичайно, був молодим і здатним до пристрастей і сильних почуттів, не закованих у кам’яні пута. Спокій, з яким донна Анна розповідає свою “жорстоку мрію”, вражає Долорєс. Анна не тільки вольова людина, яка свідомо йде на шлюб з не милим їй, та владним Командором, але й людина немилосердна. Для досягнення поставленої мети вона не зупиниться перед людською кров’ю, піде до влади по трупах. І хоч Анна ховає задумане нею за словами, що це, мовляв, тільки мрія, жорстокий і владний характер її вже визначився.

Характеристику Анни доповнює жартівлива репліка дон Жуана, з яким вона щойно познайомилася. Коли дон Жуан говорить, що

Се тільки рученька жіноча може так легко посилати у могилу, тобто у кам’яну гробницю, з якої перед цим він з’явився, то його слова набувають значущості. Ми вже знаємо, що Анна дійсно не зупиниться ні перед чим, навіть перед тим, щоб “легко посилати у могилу”.

Наступна розмова між Анною, Командором та Долорес відкриває завісу над прагненнями донни Анни. Вона дбає насамперед про свою особисту волю.

У другій дії донна Анна – ще вільна людина, але консервативні, камінні закони починають набирати сили над нею. Недарма Командор нагадує: “В нас в Кастільї не звичай нареченим бути вдвох”.

Мати прохає наречену спуститись З галереї ДО Командора. Анна ж пропонує Командорові піднятися до неї, а потім, ніби поправляючи себе, додає: “Ах, правда, не горі нагору йти!” З цих слів знову видно, що шлюб для Анни – засіб, за допомогою якого вона сподівається здійснити свої мрії. Анна бореться за збереження своєї свободи у подружжі. Так, Командор хоче накласти перловий вінець на її голову, вперше, як він каже, похилену перед ним низько, але Анна випростується і примушує Командора одягти перловий убір на її гордо піднесене чоло. Далі розмова знову точиться навколо понять “пригнітає”, “вади” тощо. В мові Анни одруження сприймається як синонім гніту. Це ще більше випливає з розмови Анни і Командора, в якій Анна цілком підпорядковувала спої бажання волі нареченого.

При розподілі танців слова одного з гостей відповідають мріям Анни. Він говорить: “Ми будем рабами вашими в сей вечір”. Анна підхоплює кинуту лицарем фразу і звертається до присутніх: “Мої піддані!” Ці слова також не позбавлені підтексту, подвійного значення. Якщо з боку лицаря це – галантність, то в словах Анни за жартом криється її таємний намір стати повелителькою лицарів не лише в танцях.

У розмові між дон Жуаном і Анною розкривається сутність тієї волі, якої домагається Анна. Розмова починається з того, що дон Жуан, уже розуміючи характер Анни, багатозначно питає її, чи не втомилася вона за цей вечір “іти на гору?” Він вважає її одруження з Командором “нагірною в’язницею”, але Анна іншої думки:

Для гордої і владної душі життя і воля – на горі високій.

Розмова з дон Жуаном вселяє Анні думку про можливість осягти і сон, і мрію. Підвалиною в цьому має стати Командор, до якого вона звертається:

Я полину, як біла хвиля, у хибкий танець, а ви спокійно станете, мов камінь.

Анна відхиляє пропозицію дон Жуана з’єднати з ним свою долю не з боязні, бо, як вона говорить,

Не бракує мені одваги іти в широкий світ.

Просто Анна ще не бачить в дон Жуані того, хто міг би бути дійсно вільним. Епізод з перснями доводить Анні, що дон Жуа-ну важко порвати з старим, бо він – раб слова, а вона відважніша за Жуана.

У первісній редакції драми далі йшла викреслена поетесою дія, в якій Долорес приходила до Анни й Командора. З епізоду, в якому Долорес залишається віч-на-віч з Анною, варто навести таку сцену:

Л. (гостро дивлячись в вічі Долорес): Ти прибула просить за дон Жуана! Не одрікайся!

Д. Я не одрікаюсь. Се право нареченої.

А. Ти й досі ще наречена? Бідна Долорес! Коли вже ти діждешся нагороди за всі страждання і старання?

Д. Анно, я нагород не жду.

А. І добре робиш, бо наречений твій такий непевний, що може зрадити в остатній хвилі. Д. Не може бути зради межи нами. А. Та ти не зрадиш! Але він… він раз от-от уже був зрадив.

Д. З ким? з тобою? Анна. Ні, не з мною, а для мене.

Д. Справді? А де ж твоєї перемоги знак? Анна. Знаки не всі видимі…

Завдяки Анні Долорес опинилася в ролі бідної знайомої, якій треба одягти кращу Аннину мантилью, якщо вона хоче піти з нею і Командором до церкви. І наприкінці, вже виходячи з світлиці, Анна знову говорить Долорес:

Я можу, Долорес, за тебе попросити королеву, бо я найперша дама при особі її величності.

Д. Ні, не турбуйся.

Наведена сцена здрібнювала образ Анни, додавала до нього риси, що позбавляли Анну розумової вищості, яка характерна для всіх героїв драми. Тут виявлялася невластива Анні дріб’язковість, вихваляння своєю близькістю до королеви. Анна хизується з своєї, ще непевної, перемоги над Жуаном, хоч раніше сама з погордою і співчуттям говорила про тих, яких закохував у себе, а потім залишав дон Жуап. Після принизливої розмови з Командором, під час якої цілком розкрилося повне безвілля Анни в його домі, вона може звисока жаліти Долорес, що та не одружена. Все це – лицемірне і дріб Я8К0ВЄ – суперечило тому гордому і вольовому образові Аіпін, який поставав з інших сторінок твору. Нарешті, нагадування Лпіш про можливість замовити слово перед королевою після її гострих слів до Долорес мимоволі говорили про те, що Анна цього не зробить, і штовхали Долорес па той шлях, який привів її до монастиря.

Усунення цієї сцени підносило Анну над придвірним оточенням, позбавляло її рис міщанкуватості, звеличувало саму ідею волі, про шукання якої з таким проникненням вона говорила на своєму останньому балу.

В четвертій дії, яка відбувається в похмурому Мадріді, остаточно розкривається камінна “воля” донни Анни. Дотримання суворих звичаїв, обтяжливих вимог етикету стає найпершим обов’язком Анни. Образ камінної гори, де людина “прикована до площинки малої, бо леда крок – і зірветься в безодню”, постійно виступає в діалогах співрозмовників, його вживає навіть Командор, кажучи про те, що для подружжя де Мендозів “збочення найменше було б ступнем до прірви”. Мрія Командора про трон логічно знаходить підтримку у донни Анни і тоді стає ясним, що її мрія про волю – це деспотична мрія про особисту волю людини, яка владно здійметься над іншими людьми, на їх крові.

В наступній розмові між донною Анною і дон Жуаном відчувається наближення розв’язки дитячої мрії Анни:

…вірний лицар визволить принцесу з камінної в’язниці, і почнеться не казка вже, а пісня щастя й волі.

Але Анна роздвоїлась у своїх прагненнях. Сміливо вступивши між камінні мури Командорового замка, вона тепер відчуває, що “вже запізно рятувать принцесу”. Та й сам дон Жуан бачить, що Анна змінилася:

Сяя постать була, мов буйна хвиля, а тепера подібна до тії каріатиди, що держить на собі тягар камінний.

Причина переродження Анни полягає в тому, що кам’яне повітря королівського Мадріда, камінь звичаїв “не тільки пригнітає, він душу кам’янить…” Вільна душа Анни під впливом честолюбних і владних прагнень перетворюється в споріднену Комаидоровій душі. Камінь консерватизму бере в свої обійми не лише Командора, але й донну Анну. їй тепер уже не “страшна була б неволя суворої сієї етикети”, якби вона знала, що в її твердині чекає на неї милий.

Вольовий характер і рішучість Анни в досягненні жаданої мети виявляється на бенкеті, урядженому після смерті Командора. Гості демонстративно покидають палац, Анна залишається одна з дон Жуаном. І якщо дон Ліуан розглядає своє нове становище, як неволю:

От і замкнулася камінна брама! Як несподівано скінчилась казка! З принцесою і лицар у в’язниці!..

То Анна іншої думки з цього приводу:

Чи то ж кінець лихий – собі дістати з принцесою і гордую твердиню? Чого ж нам думати, що сс в’язниця, а не гніздо – спочин орлиній парі? Сама звила я се гніздо на скелі, труд, жах і муку, все переборола і звикла до своєї високості.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
В центрі драми Лесі Українки про дон Жуана стала донна Анна