УНАМУНО-І-ХУГО, Miгель де

(1864 – 1936)

УНАМУНО-І-ХУГО, Miгель де (Unamuno у Jugo, Miguel de – 29.09.1864, Більбао – 31.12. 1936, Caламанка) – іспанський письменник, філософ-екзистенціаліст.

Видатний іспанський філософ, прозаїк, поет і драматург, чільний представник “покоління 98-го року”, Унамуно-і-Хуго народився у Більбао – місті, яке і сьогодні вважається столицею басків. Після ранньої смерті батька Унамуно-і-Хуго виховувала матір у традиціях католицької віри. Ця дитяча, наївна віра збереглась у ньому впродовж усього життя, ставши фундаментом для літературної та філософської творчості, і вона була настільки сильною, що у 14 років У.-і-Х. навіть захотів стати священиком, але філософські студії й історичні події у його країні цікавили його ще більше.

Сім’я Унамуно-і-Хуго жила бідно, і майбутній письменник і філософ змушений був допомагати матері та братам. Коли Унамуно-і-Хуго виповнилося вісім років, в Іспанії розпочалася Друга карлистська війна. Дитячі враження від цього періоду життя послугували у подальшому матеріалом і основою для першого роману Унамуно-і-Хуго “Світ на війні”. У 1880 р. Унамуно-і-Хуго вступив у Мадридський університет на факультет філософії та гуманітарних наук. Тут він не тільки здобув класичну освіту, а й захопився багатьма новітніми філософськими ідеями. Поступово Унамуно-і-Хуго відійшов від католицької віри свого дитинства, а натомість звернувся

до соціалізму та позитивізму. Його тогочасними кумирами були Г. Спенсер, М. Бакунін, М. А. Массоль. Соціалізм, який перебував тоді у центрі уваги всіх європейських мислителів, Унамуно-і-Хуго сприймав із точки зору першості соціальної справедливості. Філософ переглянув свої погляди тільки у 1897 р. після релігійної та філософської кризи – до цього часу він вважав себе соціалістом.

У 1884 р. Унамуно-і-Хуго захистив дисертацію й отримав ступінь доктора, після чого повернувся у Більбао. Тут він викладав латинську мову у середніх навчальних закладах, писав і публікував у місцевій пресі свої перші нариси – замальовки із життя рідного краю: описи пейзажів, давніх міст, побуту басків. У 1891 р. Унамуно-і-Хуго одружився із Кармен Лісаррага, котра стала його супутницею на все життя і виховала разом із ним вісьмох дітей. Того ж таки року він переміг на конкурсі й отримав місце викладача на кафедрі (а незабаром і кафедру) грецької мови в університеті Саламанки, а з 1901 р. став ректором. Відтоді все життя Унамуно-і-Хуго було пов’язане із цим містом, за винятком тих періодів, коли бурхливі обставини його біографії змушували його покидати місто на певний час. Із 1892 р. письменник почав викладати іспанську літературу і писати власні твори – філософські трактати, п’єси, романи, повісті, оповідання. Але перш за все він був есеїстом. Противник наукоподібності і систематизації, Унамуно-і-Хуго у своїх есе торкався найрозмаїтіших сфер людського життя, коментуючи їх від свого імені.

Філософські погляди Унамуно-і-Хуго у ряді суттєвих моментів близькі до екзистенціалізму. Він розрізняє дві духовні культури – розмислову, ортодоксально-наукову, матеріалістичну, що розвинулася у Європі, й іспанську – одухотворену, містичну, символом якої слугує Дон Кіхот. У1906 р. Унамуно-і-Хуго написав знамениту книгу “Життя Дон Кіхота і Санчо” (“La vida de Don Quijote у Sancho”), яка зовнішньо схожа на послідовний коментар до роману М. де Сервантеса. Проте це лише вихідна точка для його філософії. Перш за все Унамуно-і-Хуго протиставляє Дон Кіхота Сервантесові. Дон Кіхот належить не авторові, а тим, хто читає книгу про нього, і він вивищується над Сервантесом. Дон Кіхот є втіленням ідеального божевілля, перемоги волі над розумом, слави над глуздом. Потрібно організувати новий хрестовий похід, твердить Унамуно-і-Хуго, щоби перемогти закостенілість і сплячку, заразити іспанців божевіллям Дон Кіхота.

Центральним філософським твором Унамуно-і-Хуго стала книга “Про трагічне відчуття життя у людей і народів” (“Del sentimento tragico de la vida en los hombres у en los pueblos”, 1913). Головний герой книги – людина, особистість, індивідуум, той, хто народжується, страждає і помирає, прагнучи безсмертя. У кожної людини наявна трагічна спрага життя, але це почуття, цю спрагу неможливо задовольнити, спираючись на розум, оскільки розум твердить нам, що ми помремо. І окремішня особистість, і цілі народи відчувають, що розум – ворог існування. Тільки віра приносить ідею безсмертя і таким чином рятує наше життя.

Розвиток цієї думки прослідковується в іншому творі Унамуно-і-Хуго “Агонія християнства” (“La agonia del cristianismo”, 1925), де слово “агонія” вжите у його прямому значенні – “боротьба”. На думку письменника-філософа, у людській душі відбувається боротьба між вірою в Бога та скептичним розумом, який заважає їй вірити. Ця боротьба в душі У.-і-Х. змушує його страждати, але вона є його внутрішньою цінністю і вивищує митця над інертними і нікчемними міщанами.

Але у “Трагічному відчутті життя” є ще один мотив. Ідеться про концепцію історії, яку розвиває Унамуно-і-Хуго. На його думку, історія ділиться на дві історії – інфраісторію й інтраісторію. Інфраісторія – це офіційна історія – нитка, яку тягнуть народи. Це і є головна історія, справжня основа історії.

Значне місце у творчому спадку У.-і-Х. займає проза. Першим великим твором Унамуно-і-Хуго-прозаїка став роман “Світ на війні” (“Paz en la guerra”, 1897), позначений впливом толстовської концепції народного життя. У дитинстві письменник пережив облогу Більбао карлистами й у своєму романі звернувся до вражень дитинства та юності. У центрі роману дві сім’ї – карлисгська сім’я власника кафе Педро Антоніо де Ітуруондо та сім’я ліберального підприємця Хуана Арана. Важливим персонажем твору є син власника кафе Ігнасіо. Він змалку слухав оповіді свого дядька-священика і виховувався у дусі схиляння перед рицарськими ідеалами та сліпої віри у Бога, що й привело його у табір карлистів, тобто прихильників монархії. Ігнасіо живе у світі своїх героїчних фантазій і безглуздо гине на війні.

Етапним твором у творчому поступі Унамуно-і-Хуго стала нівола “Туман” (“Niebla”, 1914). Письменник стверджував, що створив новий тип художньої оповіді, який означив словом “nivola”. Нівола зазвичай невелика за обсягом, у ній відображені філософські проблеми, а сама оповідь слугує авторові способом обговорення і вирішення цих проблем. Герой “Туману” Августо Перес, безумовно, близький самому авторові. Це дуже заможний холостяк, котрий живе, наче в тумані (в екзистенціалізмі туман – подоба, заплутаний і фальшивий світ). Герой познайомився з молодою жінкою Еухенією і закохався. Він наче вийшов зі стану душевної летаргії. Прагнучи дізнатися, що таке кохання, Августо звертається до вченого Папаригаполоса, котрий проводить наукові експерименти і взагалі вивчає жінок. Проте розмислова теорія зазнає краху, оскільки потрібно покладатися на життя.

Після зради Еухенії Августо Перес хоче вдатися до самогубства, проте спочатку вирішує порадитися з автором роману, самим Унамуно-і-Хуго. Розмова Унамуно-і-Хуго з героєм – своєрідне роздвоєння письменника, бесіда зі своїм двійником. У відповідь на зауваження письменника про те, що той не може цього зробити, оскільки є витвором уяви, Августо Перес стверджує, що сам У.-і-Х. є вигаданим персонажем, що він не існує поза свідомістю Августо Переса й інших персонажів роману. Протиставивши себе авторові, живучи у стані “агонії”, Августо Перес помирає, як і передбачив його творець.

Повість “Авель Санчес” була вперше видана у 1917 p. Біблійну легенду про братів Авеля та Каїна письменник втілив у форму розповіді про повсякденне життя мешканців маленького містечка. Проте герої твору – не реалістичні характери, а своєрідні символи. Унамуно-і-Хуго дегероїзує сучасного Авеля, позбавляє його ореолу мученика, робить із нього посередню особистість. Антиподом Авеля у повісті виступає Хоакін Монегро – людина великої душі та бурхливих пристрастей, у якому живуть і Авель, і Каїн. Хоакін Монегро тому і страждає, що він є активною особистістю, покликаною пробуджувати в інших духовну, творчу силу. Авель – пасивний герой без бажань, ніким не хоче бути; він, як і більшість людей, вдовольняється тим, чим він є. Не бажаючи нічого, він отримує все: талант художника, загальне визнання, кохання жінки, велику заздрість свого друга, що лестить його самолюбству, видатного вченого Хоакіна. Одержимий заздрістю-ненавистю, Хоакін усвідомлює, що єдиний його порятунок – любов. Власне кажучи, все життя він прагнув до любові та добра, проте не зміг цього зробити на землі, девізом якої є “Возненавидь ближнього свого, як самого себе”.

“Святий Мануель Добрий, Мученик” (“San Manuel, Martir”, 1933) – останній значний твір Унамуно-і-Хуго, його заповіт. У центрі уваги письменника – священик дон Мануель, добрий і дещо патріархальний, у якого є парафія у маленькому сільці. Парафіяни люблять його за людяність, терпимість, доброту і розум, але в його очах світиться сум. Виявляється, “незворушна його життєрадісність була земною непроминальною формою безмежної печалі, яку з героїчною святістю він приховував від людських вух і очей…” Святий Мануель вдає, що вірить у Бога, але в душі у нього немає віри. Віра потрібна була йому для збереження спокою, щастя і самого життя на землі. Церква не повинна вирішувати соціальних проблем, але повинна підтримувати життя на землі. І служіння народу рятує Мануеля від божевілля та відчаю, допомагає йому подолати страх перед небуттям.

Драматургія займає у творчості Унамуно-і-Хуго менше місце, ніж проза та поезія. Попри те він написав 11 оригінальних п’єс, які стали органічною частиною т. зв. “нової драми” європейської драматургії XX ст. У цьому ряду можна виокремити модернізовану “античну” трагедію “Федра” (“Fedra”, 1916), у центрі якої – боротьба непримиренних пристрастей (материнське почуття і кровозмісний потяг Федри до пасерба Іполіта) і безсилля розуму розв’язати ці суперечності; п’єсу “Брат Хуан, або Світ – це театр” (“El hermano Juan, о El mundo es teatro”, 1923), у якій автор сумнівається в реальності існуючого світу й одночасно в існуванні Бога і трактує Дон Жуана як самотнього та безплідного мандрівника; детективну драму-містерію “Інший”, у якій знову з’являється тема Каїна (Косме) й Авеля (Даміан).

Найвищим досягненням Унамуно-і-Хуго-митця є поезія. “Перш за все він поет”, – сказав про нього Р. Даріо. Вірші Унамуно-і-Хуго – вірші філософа, вірші-роздуми, вірші-філософеми (“Рядок замішаний на думці”). У 1907 р. він видав збірку “Вірші” (“Poesias”), у 1914р. – “Вервицю ліричних сонетів” (“Rosario de Sonetos liricos”), у 1923 p. – “Внутрішні рими” (“Rimas de dentro”). У цих збірках багато спільного. Проте якщо у першій із них вірші розташовані за тематичними розділами – “Кастилія”, “Каталонія”, “Біскайя”, “Роздуми”, то у “Вервиці ліричних сонетів” Унамуно-і-Хуго вдається до хронологічного принципу, перетворюючи книгу у ліричний щоденник. Цей принцип він збереже і в наступних збірках. У центрі цих збірок – та сама внутрішня боротьба, яка відбувається у душі автора. Тут знову зіткнення віри і безвір’я, пошуки Бога та спрага безсмертя:

Тепер лише пригадую те диво –

Мої надії, і віднині стану

Просити долю: невигойну рану

Нехай знеболить забуття жахливе.

Воно страшніше од життя самого,

Бо забуття – то смерть, і від порога

Вбиває пристрасть, шалом оповиту;

Там – вічний мир, і воєн там немає,

Лише земля безжально очищає

Там наші скроні від живого квіту.

(“Колишнє майбутнє”, пер. Г. Латника,)

Для розуміння ставлення Унамуно-і-Хуго до релігії важливі дві його поеми “Христос із Паленсії” (“El Cristo de Palencia”, 1913) і “Христос Веласкеса” (“El Cristo de Velazquez”, 1920). У першій поемі йдеться про дерев’яну скульптуру Христа, що зберігається у францисканському монастирі у Паленсії. Вирізана рукою сільського умільця, груба і земна, вона викликала навіть протест католицьких письменників, оскільки її реалізм свідчить, на їхню думку, про відсутність у народу справжньої віри. Поема “Христос Веласкеса” у формальному плані є серією духовних роздумів, звернених до Христа і спричинених його образом. Унамуно-і-Хуго захоплюється картиною Д. Веласкеса, але його Христос не має нічого спільного з образом цього класичного твору. За Унамуно-і-Хуго, Христос – вічна людина, але він повсякчас помирає, щоби ніколи не померти. Особливе місце у поезії Унамуно-і-Хуго займає поема “Тереса” (“Teresa”, 1924), де він, закликаючи як натхненника романтика Г. А. Беккера, розповідає історію людини, котра нещодавно пережила смерть коханої, намагаючись поєднати почуття і розум. Герой поеми “думав про свої почуття” і “відчував свої думки”.

У 1923 р. в Іспанії владу захопив військовий диктатор П. де Рівера. Унамуно-і-Хуго вважав, що він може вплинути на людей і змінити долю Іспанії. Він опублікував ряд статей, спрямованих проти нового режиму, за що й поплатився: його звільнили з посади ректора і заслали на Канарські острови. Протести світової громадськості, зокрема А. Ейнштейна, Р. Роллана, Т. Манна, змусили диктатора припинити заслання, проте Унамуно-і-Хуго відмовився повернутися на батьківщину. Він жив в еміграції у Парижі і біля французько-іспанського кордону, в Ендайї. Думки та почуття Унамуно-і-Хуго того часу відобразилися у збірці сонетів “Від Фуертовентури до Парижа” (“De Fuerteventura a Paris”, 1925), “Романсе-ро вигнання” (“Rommcsro del destierro”, 1928) і “Кансьйонеро” (1928-1936).

У 1931 р. Унамуно-і-Хуго знову у Саламанці. Республіканці зустріли його як національного героя, повернули пост ректора університету, обрали членом іспанської академії. Останні роки життя для Унамуно-і-Хуго тали часом складного вибору, важких моральних випробувань. У жовтні 1936 р. Унамуно-і-Хуго вирішив добровільно усамітнитися у своєму будинку. Через кілька днів генерал Франко позбавив його ректорства “за політику”. У цьому добровільному схимництві письменник-філософ помер 31 грудня 1936 р. під час суперечки з одним із його колишніх колег, котрий прийшов умовляти його замиритися з новою владою.

Українською мовою окремі вірші Унамуно-і-Хуго переклали М. Литвинець і Г. Латник.

А. Штейн

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
УНАМУНО-І-ХУГО, Miгель де