Українка Леся

Українка Леся (1871-1913)

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871 р. у Новограді-Волинському. Мати її – письменниця Олена Пчілка – і батько-юрист багато уваги приділяли гуманітарній освіті дітей, розвивали інтерес до літератури, вивчення мов, перекладацької роботи.

Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: М. Драгоманов (її дядько по матері), М. Старицький, М. Лисенко. Все це сприяло ранньому входженню Лесі в літературу: в дев’ять років вона вже писала вірші, у тринадцять почала друкуватись. У 1884 р. у Львові в журналі “Зоря” було опубліковано два вірші (“Конвалія” і “Сафо”), під якими вперше з’явилось ім’я – Леся Українка.

Хвороба спричинила до того, що дівчинка не ходила до школи, однак завдяки матері, а також М. Драгоманову, який мав великий вплив на духовний розвиток Лесі Українки, вона дістала глибоку і різнобічну освіту. Письменниця знала більше десяти мов, вітчизняну і світову літературу, історію, філософію. Так, наприклад, у 19 років вона написала для своєї сестри підручник “Стародавня історія східних народів”.

У 1879 р. було заарештовано і вислано до Сибіру тітку Лесі Олену Косач, яка належала до київського гуртка “бунтарів”; там же, в Карійській тюрмі, загинула мати її найближчої товаришки – Марія Ковалевська. Враження тих літ виявилися такими

сильними й пам’ятними, що пізніше ожили у віршах “Віче”, “Мати-невільниця”, “Забуті слова”, “Епілог”. Ідеалом для поетеси стає герой, який, пробитий списом, шепоче: “Убий, не здамся!”

З кінця 1880-х рр. Леся Українка живе у Києві.

На початку 1893 р. у Львові виходить перша збірка поезій Лесі Українки – “На крилах пісень”. Збірку відкриває цикл лірики “Сім струн”, з якого постає образ “бездольної матері” України, що дістає свій розвиток у циклі “Сльози-перли”. Два наступні цикли – “Подорож до моря” і “Кримські спогади” – привертають увагу не тільки любов’ю до рідної землі, красою пейзажних малюнків, а й плином рефлексій ліричного героя, думка якого раз по раз звертається до проблеми волі і неволі. Серед вміщених у збірці творів виділяється вірш “Contra spem spero”, що сприймається як кредо молодої письменниці, декларація її незнищенного оптимізму. Та особливо гостро – як заклик і гасло – прозвучали у тогочасній суспільній атмосфері “Досвітні огні”.

1892 р. у Львові виходить “Книга пісень” Г. Гейне, де Лесі Українці належали 92 переклади. Вона перекладає також поезію в прозі І. Тургенєва “Німфи”, уривок із поеми А. Міцкевича “Конрад Валленрод”, поетичні твори В. Гюго “Лагідні поети, співайте” і “Сірома”, уривки з “Одіссеї” Гомера, індійські обрядові гімни із збірки “Ріг-Веди”. Як перекладач Леся Українка дотримується принципу змістової точності, уникає стилізації.

Початок роботи Лесі Українки над прозовими жанрами пов’язаний із діяльністю гуртка київської літературної молоді “Плеяда”. Тут готували видання для народу з історії, географії, перекладали твори російських та зарубіжних письменників; гуртківці писали і власні твори, які оцінювались на конкурсах. Так були написані і деякі оповідання Лесі Українки, присвячені переважно соціально-побутовим темам. Вони друкувалися в журналах “Зоря” (“Така її доля”, “Святий вечір”, “Весняні співи”, “Жаль”), “Дзвінок” (“Метелик”, “Біда навчить”).

У 1894-1895 рр. Леся Українка перебувала в Болгарії у Драгоманова. У Болгарії була написана переважна частина циклу політичної лірики “Невільничі пісні”. Поетеса говорить, що розстається з рожевими мріями, із скаргами на долю і сльозами та свідомо приймає свій терновий вінок. Вона відчуває в собі народження нової людини – як криці у вогні (“Північні думи”, “О, знаю я, багато ще промчить”).

Письменниця підтримує галицьку радикальну пресу, публікує у львівському журналі “Народ” статтю “Безпардонний патріотизм” та вірш-памфлет “Пророчий сон патріота”, що є відгуком на проватиканські статті газети “Буковина”. Це було нове явище в її творчості – сатира, спрямована проти українського буржуазного націоналізму та клерикалізму. Твори публікувались під криптонімом “Н. С. Ж.”.

З 1893 р. вона перебуває під таємним наглядом, підтримує тісні зв’язки з особами, які були на засланні, і багатьма студентами сумнівної політичної благонадійності.

У 1898 р. у “Літературно-науковому віснику” з’являється стаття І. Франка про творчість Лесі Українки, в якій він ставить поетесу в один ряд із Шевченком.

1899 р. у Львові виходить друга збірка поезій – “Думи і мрії”. Сюди ввійшли цикли “Мелодії”, “Невільничі пісні”, “Відгуки”, поеми “Давня казка” і “Роберт Брюс, король шотландський”. Ця збірка засвідчила безсумнівний злет творчості молодої поетеси.

В 1900 р. у Петербурзі Леся Українка знайомиться з російськими літераторами, які групувались навколо журналу “Жизнь”. Леся Українка вмістила в “Жизни” чотири статті: “Два направлення в новейшей итальянской литературе”, “Малорусские писатели на Буковине”, “Заметки о новейшей польской литературе”, “Новые перспективи и старые тени”. Підготована до друку стаття “Новейшая общественная драма” була заборонена цензурою, а дві інші – “Народничество в Германии” і “Михаэль Крамер. Последняя драма Гергарта Гауптмана” – не були опубліковані, бо 8 червня 1901 р. журнал ліквідовано.

В одну з найстрашніших ночей у стані невимовної туги створила вона драматичну поему “Одержима” (1901), в якій вибух інтимного почуття, викликаний нелюдськими стражданнями вмираючого товариша, спрямовується в широке русло вибору людиною життєвого шляху і тієї ідеї, якій вона служить увесь свій вік (ці питання звучать уже у вірші “Завжди терновий вінець…”, написаному за кілька місяців до “Одержимої”, і широко розроблені у драмі “Адвокат Мартіан” (1913)).

С. Мержинському присвячені також “Я бачила, як ти хиливсь додолу”, “Мрія далекая, мрія минулая”, “Калина” та інші вірші – цілий цикл інтимної лірики. Трагічні переживання поетеси відлунюються також у поемі “Віла-посестра”.

Пережита особиста драма позначилась на загостренні хвороби легень, і Леся Українка їде на Буковину, далі – на Гуцульщину рятувати підірване здоров’я. У 1902 р. у Чернівцях з ініціативи студентів університету, які тепло вітали поетесу, виходить третя збірка її поезій – “Відгуки”. Вона складається з циклів “З невольницьких пісень”, “Ритми”, “Хвилини”, шести легенд і драматичної поеми “Одержима”.

Феномен таланту Лесі Українки полягав у тому, що вона одночасно плідно працювала в різних літературних жанрах. У кінці 1890-х – на початку 1900-х рр. з’являються її поеми “Одно слово”, “Вілапосестра”, “Се ви питаєте за тих”, “Ізольда Білорука”, в яких яскраво виявилася схильність до оригінальної обробки світових сюжетів. Активно працює Леся Українка і як перекладач, її увагу привертають вершинні явища світової літератури – “Макбет” Шекспіра, “Пекло” Данте, “Каїн” Байрона. Вона перекладає також драму Г. Гауптмана “Ткачі”, яка належала до забороненої в Росії літератури, вірші Надсона, Конопніцької, Ади Негрі.

Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки займає фольклор. Починаючи з дитячих вражень (поема в народному дусі “Русалка”) і кінчаючи останньою казкою “Про велета”, він органічно входить у поетичний світ письменниці. Вона записує з уст селян обряди, пісні, думи, балади, казки. Вже на початку 1890-х рр. Леся Українка друкує в “Житі і слові” підбірку “Купала на Волині”. Широтою інтересів відзначається рукописний зошит пісень із с. Колодяжне, куди ввійшли веснянки, колядки, весільні, родинно-побутові, жниварські та ліричні пісні.

Під час перебування в Карпатах поетеса записувала гуцульські мелодії; у 1903 р. вона друкує збірник “Дитячі гри, пісні, казки”. У 1904 р. у неї виникає задум видати “Народні пісні до танцю” (54 тексти). Леся Українка стає ініціатором видання українського героїчного епосу, у 1908 р. записує на фонографі думи у виконанні кобзаря з Харківщини Г. Гончаренка. 30 записів веснянок і обжинкових пісень з голосу Лесі Українки зробив композитор М. Лисенко. 225 пісень увійшли до книги “Народні мелодії. З голосу Лесі Українки”, яку впорядкував і видав 1917 p. К. Квітка. У 1908-1910 рр. стараннями поетеси була організована експедиція Ф. Колесси для записування народних дум на Полтавщині, й у 1910-1913 рр. у Львові вийшли два томи цих записів (“Мелодії українських народних дум”), які стали визначним явищем світової фольклористики.

Через хворобу Лесі Українці доводилось багато їздити по світу. Вона лікувалася в Криму і на Кавказі, у Німеччині і Швейцарії, в Італії та Єгипті. І хоча чужина завжди викликала в неї тугу за рідним краєм, але й збагачувала новими враженнями, знанням життя інших народів, зміцнювала й поглиблювала інтернаціональні мотиви її творчості. Так, у циклі “Весна в Єгипті” (1910) Леся Українка знайомить українського читача з цим краєм, його природою, людьми.

У 1904 р. в Києві вийшло ще одне видання поетичних творів Лесі Українки (вибране) під заголовком “На крилах пісень”.

1905 рік не був несподіваним для Лесі Українки. Драматичні поеми “Осіння казка” і “В катакомбах”, датовані 1905 p., були безпосереднім відгуком на революційні події.

Після поразки революції Леся Українка звертається до соціальної і політичної сатири, співробітничає з журналом “Шершень”, її вірші “Пан політик”, “Пан народовець”, “Практичний пан” та ін. – це критика ліберальної буржуазії, лжедрузів народу.

В останнє десятиліття у творчості Лесі Українки переважає драматургія. За порівняно короткий час було написано понад двадцять драматичних творів, які відкрили нову сторінку в історії театральної культури.

Функціональне призначення сюжетів притчового характеру, які брала Леся Українка з історії Давнього Сходу й античного світу, полягало не в бажанні “оживити історію”, а в прагненні письменниці художньо об’єктивувати духовну суть філософських і морально-етичних шукань та політичних проблем свого часу (драма “Кассандра” (1907), драматична поема “В катакомбах” (1905), драматичний діалог “На полі крові” (1909), драма “Руфін і Прісцілла” (1910), драматична поема “Адвокат Мартіан” (1911)).

Про те, що Лесю Українку постійно хвилювала тема митця і суспільства, свідчить її драматична поема “У пущі”, над якою вона почала працювати у 1897 p., а завершила в 1909 р.

Визначним досягненням драматургії Лесі Українки є її “Камінний господар”. Це одна з найцікавіших версій легенди про Дон Жуана, до образу якого зверталося багато великих художників. Звернення до образу Дон Жуана мало і конкретні причини. У 1911 р. у журналі “Русская мьісль” П. Струве, який у 1890-х рр. підтримував культурний рух на Україні, виступив із статтею, де заперечував доцільність самого існування української культури, говорив про її нездатність використовувати світові образи. Політичне донжуанство Струве обурило Лесю Українку, і, вважаючи, що лише публіцистичної полеміки тут замало, вона написала “Камінного господаря”.

ЗАПАМ’ЯТАЙ

У розвитку українського модернізму виділяють три етапи, або так звані три хвилі. Перший етап – це 90-ті рр. Представники – І. Франко, Леся Українка, Ольга Кобилянська, М. Коцюбинський, В. Стефаник, М. Яцків, М. Черемшина, Г. Хоткевич, А. Кримський. Яскравою рисою цього етапу (першої хвилі) було прагнення до нової якості реалістичного напряму. На початку XX ст. в українській літературі вже розрізнювали поняття стосовно нових течій у літературі. Леся Українка у 1903 р. писала: “Символізм чи декаданс – так не можна казати, тому що це не одне й те ж”.

ЗВЕРНИ УВАГУ

Поетичний театр Лесі Українки вимагав від глядача розвивати здатність не лише дивитися, а й бачити та розуміти, підноситися від живого споглядання до абстрактного мислення. Все це разом було однією з причин складної сценічної долі драматургії поетеси; ні тогочасний театр, ні глядачі ще не були готові до її освоєння. Так, поставлена в 1899 р. драма “Блакитна троянда” (1896) успіху не мала. Щось подібне – нерозуміння, глузування – пережила “Чайка” Чехова, зазнавши провалу в Александрінському театрі в 1896 р. Але вже в 1898 р. “Чайка” була поставлена МХАТом, який поклав початок її тріумфу. На жаль, такого театру Леся Українка не мала.

Останні роки Леся Українка жила в Грузії та Єгипті. Невблаганно прогресувала хвороба. Перемагаючи тяжкі страждання, вона знаходила силу працювати. На Кавказі вона все частіше згадувала волинське дитинство, перед нею поставали картини задумливої поліської краси. Так виникла “Лісова пісня”, яка була написана за кілька днів тяжкохворою поетесою.

Датовані 1913-м – останнім роком життя – твори свідчать, що Лесю Українку не лишають роздуми про громадянські обов’язки митця, його творчий подвиг. Образ співця стає в центрі останньої драматичної поеми – “Оргія”. Свій ліро-епічний триптих – “Що дасть нам силу?”, “Орфеєве чудо”, “Про велета”, в якому звучить думка про суспільно перетворюючу місію мистецтва, письменниця присвятила І. Франкові і надіслала до ювілейного збірника на його честь.

Леся Українка померла 1 серпня 1913 р. у грузинському містечку Сурамі. Тіло її перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.

У творі тема існує у вигляді того вихідного смислового положення, до якого він, умовно кажучи, може бути зведений. Наприклад, таким початковим проблемним положенням, що узагальнює зміст вірша Лесі Українки “Слово, чому ти не твердая криця…”, або, інакше, його темою, буде те, про що в цілому й коротко в ньому говориться, – про суспільну роль поезії і поетичного слова. Тему твору досить часто плутають із його фабулою, зокрема в тих випадках, коли на прохання визначити тему твору починають переказувати його подієвість, зміст. Потрібно пам’ятати, що, на відміну від фабули, яку визначає подійність і конкретність, одиничність, тема твору характеризується статичністю й узагальненістю свого змісту. Між темою та фабулою твору встановлюється такого роду зв’язок, що тема твору виступає в ньому як його згорнута фабула.

Тему твору можна визначити, згорнувши фабулу до єдиної і далі неподільної точки смислового відліку, а нею завжди виступатиме певне життєве положення, в якому визріває щось конфліктне. Якщо фабула, таким чином, “є те, що реалізує себе у процесі самої оповіді, то тема – це те, що, умовно кажучи, передує фабулі і кладеться в її основу. Фабула, у свою чергу, розгортає тему, подає те вихідне проблемне положення, яке було в ній окреслено лише в найзагальніших рисах, у його всебічному розвиткові, у його русі, під час якого з’ясовуються та уточнюються окремі його конфліктні моменти. Тема – це та фабулотворна причина, внаслідок якої фабула, власне, і з’являється, водночас, фабула, з’явившись, виступає як засіб подання теми, розгортання окресленого в ній кола конфліктних явищ. Тема художнього твору усвідомлюється нами тільки після того, як ми ознайомимося з його фабулою”.

Словник

Тема (- те, що покладено в основу) – це коло життєвих явищ, відображених у творі у зв’язку з певною проблемою, що служить предметом авторського осмислення та оцінки. Тема – узагальнена основа змісту художнього твору, те, про що в цілому йдеться в ньому.

Словник

Табу (з полінез. – зпборона) – заборонене слово на підставі релігійних, моральних, політичних та інших чинників.

ЗАПАМ’ЯТАЙ

Основні твори: новели “Виводили з села”, “Лист”, “Побожна”, “В корчмі”, “Стратився”, “Синя книжечка”, “Сама-саміська”, “Катруся”, “Новина”, “Камінний хрест”, “Засідання”.

Ось як визначає тему й фабулу (історію життя) поеми Лесі Українки “Давня казка” І. Франко: “Ся тема – відносини поета до суспільності, а властиво значення поезії в індивідуальному і громадському житті. Авторка показує нам се на історії двох людей – безіменного поета і гордого лицаря Бертольда. Занятий своїми щоденними забавами, гордий лицар не дивиться на поета, глузує з нього, вважає його жебраком, а в найліпшім разі диваком чи навіть божевільним. Але, закохавшися, цей лицар почуває потребу поезії, щоби збудити любов у серці любої дівчини; тут поет стає йому в пригоді. Та ось лицар вирушає на війну, військо, втомлене важкими походами і невигодами, бунтується, лицареві прийшлось би пропасти, та знов поетові пісні виручають його, додають воякам духу і ведуть їх до побіди. Через се лицар робиться великим паном і по якімсь часі починає утискати та кривдити своїх підданих. Тоді поетові пісні підіймаються проти нього, говорять народові про волю і рівність, кличуть його до бунту. Лицар зразу хоче підкупити поета, далі грозить йому – все надармо. Тоді він закидає його в тюрму, де поет і вмирає. Але його слово не вмерло. Народ зривається до бунту і вбиває кривдника-пана. Та його маєток і його пиху переймають його нащадки, так само як по смерті одного поета постають нові, перейняті тими самими думками”.

Наприклад, у драмі-феєрії “Лісова пісня” Лесі Українки є такі рядки: “Поки дійдеш, ще й тая нападе – не тута споминать – цурпек! – а потім буде душу витрясати…”. Як і більшість віруючих селян, дядько Лев замість слова “пропасниця” застосовує лексему “тая”, щоб “не накликати біду”.

Найхарактернішою особливістю композиції “Лісової пісні” є оганічне переплетення життя двох світів – природи й людини. Лісове царство представлене образами Мавки, Лісовика, Водяника, Перелесника, Русалки Водяної, Того, що греблі рве, Того, що в скалі сидить, Русалки Польової, Пропасниці, Потерчат, Куля, Злиднів. Лісові істоти олюднені, вони живуть і діють, розмовляють, як люди. У них своє розуміння добра і зла, вони наділені певними рисами вдачі, теж за аналогією до людських.

Із цими істотами вступають у взаємини реальні волинські селяни – молодий хлопець Лукаш, його дядько, поважний старий поліщук Лев, мати Лукаша, молодиця Килина зі своїм Хлопчиком. Зіставлення світу природи і світу людей дало змогу письменниці помітити і те спільне, що їх об’єднує, і їхні принципові світоглядні розбіжності.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Українка Леся