Давним-давно жили чотири школярі. Кожний з них уважав себе митецьким віршотворцем. Одного разу прийшли вони до храму Будди, побачили там дзвін і здумали про нього вірші скласти. Перший почав так: У храмі сем дзвін є... Другий продовжив, вдохновясь:
Удариш - співає "дин-дон!"Третій, подумавши, вимовив: Не казан, не ступа, не пест...
А четвертий тріумфально закінчив чотиривірш: Але Усе-таки з міді він!
Склавши вірш, прийнялися школярі його декламувати. Читають, перечитують, мовами прищелкивают, себе хвалять. Раптом один з них здригнувся, у особі перемінився й говорить:
- Чув я, що за старих часів Ван Бо сімнадцяти років від роду написав вірш "У палаці тенского князя". Це дивний вірш, тому що вклав поет у нього всю душу, віддав усі свої сили
І незабаром, бідолаха, умер... Бачу я, що ми з вами створили вірші ще більш дивні й прекрасні. Видне, близька наша смертна година, брати!
Другий школяр затурбувався:
- А раптом ми зараз умерти повинні? Що ж нам робити? Третій був кмітливіше й відразу знайшов вихід:
- Не хвилюйтеся, брати. Я бачив у храмі труни. Давайте попросимо їх нам продати.
Пішли школярі до настоятеля, просять продати їм труни.
- А на що вони вам? - здивувався настоятель. Школярі негайно йому усе розповіли й відразу співуче прочитали вірші:
У храмі сем дзвін є, Удариш - співає "дин-дон!". Не казан, не ступа, не пест, Але Усе-таки з міді він!
Вислухав настоятель вірші й велів послушникові принести п'ять трун.
- Навіщо ж п'ять? - здивували школярі. - Нам потрібно тільки чотири.
- Так-так, - лагідно вимовив настоятель.- П'ятий - це я для себе прошу. Давним-давно заприсягся я, що відразу піду у мир інший, якщо зустріну людину, що складає вірші, у яких змісту ще менше, чим у мої. Видне, прийшла моя остання година, коли мудре Небо й всемилостивейший Будда послали мені вас!