“У Пушкіна всяке почуття ще прекрасно як почуття витончене. Це не просте почуття людини, але почуття людини-художника, людини-артиста” (В. Г. Бєлінський)
1. Згубна отрута живої істоти. 2. Смертельний подих анчара. 3. Можливий вихід із ситуації. Спогад – це єдиний рай, з якого ми не можемо бути вигнані. Ж. Поль Поетична творчість А. С. Пушкіна знайомо нам з дитинства.
Але це в основному його знамениті казки, у яких добро неодмінно перемагає зло. У школі ж ми знайомимося з новими гранями таланта цієї унікальної особистості. Він не тільки поет, здатний уловити дрібні відтінки людського почуття, але й письменник, що звертається до різних етапів нашої історії й що показує взаимоотношение людей у цей
Він поступово переходить від однієї концепції сприйняття миру до іншої. Але є одна якість, що характерно як для його поетичного, так і прозаїчного початку, як для романтиків, так і реалістів. Це особливий дарунок художника слова, що вміє запам’ятовувати в артистичному полотні відтінки почуттів і скороминущі миті. В. Г. Бєлінський вірно зауважував, що у віршах поета перед нами з’являється людина-артист. Він своєю грою занурює нас у новий мир, здатний перевернути наше подання про життя.
З кожним новим словом ми входимо
На скільки чоловік може сам керувати своєю долею, або вона цілком у владі іншого? Вірш, у якому вирішуються питання буття, називається “Анчар”. Як головний герой у добутку виступає рослина. Ліричний герой правдоподібно й реалистично описує ту атмосферу, у якій воно “живе”.
У пустелі хирлявої й скупий, На грунті, спекою розпеченої, Анчар, як грізний вартовий, Коштує – один у всьому всесвіті. Можна, сказати, що його оточує мертва природа. Але від цієї гнітючої обстановки ліричний герой переходить до великого узагальнення – всесвіту. Вона також порожня й нескінченна, як пустеля у вірші.
Вона не може принести сприятливого впливу: усе в ній дихає спекою. Однак у ній є жива істота, хоч і рослина, що є невід’ємною частиною всесвіту. Ліричний герой порівнює його з годинним і таки грізним.
Тобто він не просто загубився в цьому величезному світі. У нього є певні прагнення в житті. Він твердо знає свою справу, службу й несе її на своїх плечах, незважаючи на те що ніхто навколо не допомагає йому не тільки справою, але й словом.
У наступних рядках ліричний герой ще більше згущає фарби. Своє дитя пустеля породила в день гніву. Природа жадала появи на світло такого неоднозначного, але рідного їй істоти. Однак воно здобуває страшні обриси.
У цьому проявляється майстерність А. С. Пушкіна-Художника. Він зміг у декількох рядках створити досить контрастну картину. Зелений колір завжди був ознакою життя.
Він показував, що усе ще спереду й все возможно. Але під пером поета такий життєрадісний відтінок наповнюється новим змістом. І ми зовсім не бачимо в ньому майбутнього. Навпаки, він несе в собі смерть. Але це не просто припинення життя, а отрута, що наповнює вся суть анчара.
І перед нами мимоволі з’являється зображення людини, повного такою отрутою. Він може бути кожним. Це в цьому випадку не важливо. Має сенс інший відтінок, тобто те, що в такій людині не залишається нічого гарного.
При цьому страшно те, що він не може знайти допомоги у своєму оточенні. Адже довкола нього гола пустеля в прямому й переносному значенні цього слова. Природа прагнучих степів Його в день гніву породила И зелень мертву галузей И корінь отрутою напоїла. Але такої отрути в людині й рослині настільки багато, що вони вихлюпують її. Однак отрута поки не може принести нікому шкоди, тому що анчар – самотній грізний у всьому всесвіті.
Але отрута настільки переповняє його, що незабаром вихлюпується й перетворюється в смолу. Отрута каплет крізь його кору, До полудня растопясь від спеці, И застигає ввечеру Густий прозрачною смолою. Але це не залучає, а навпаки, відштовхує від нього тих, хто міг би допомогти йому й розімкнути порочне коло самітності. Але, здається, він сам не хоче цього.
Таке протиріччя в період написання вірша було й у самому поеті. По зауваженнях дослідників, до 1825 року А. С. Пушкін був уже не в ладах з імператором. При цьому щораз намагався його зачепити й Ф. В. Булгарин.
І поет розуміє в той період, що один, як цей анчар, він неспроможний не тільки перед людьми з їхніми підступами, але й перед самим всесвітом. І він у якімсь ступені замикається. Так і анчар не підпускає до себе нікого: ні птаха, ні тигра. Але ліричний герой все-таки підпускає до такої отрутної рослини одного персонажа.
Це чорний вихор. А. С. Пушкін уміло використовує колірну гаму. Тому що в одному слові дає нам зрозуміти, яке істота того, хто зміг наблизитися до анчара.
Він, імовірно, здатний принести йому порятунок, але майстерня кисть художника попереджає нас про те, що тут не може бути ніякого шансу на порятунок. До нього й птах не летить И тигр нейдет – лише вихорь чорний На древо смерті набіжить И мчиться ладь, уже тлетворний. Адже дерево смерті здатне приносити тільки руйнування, воно не може допомогти нікому в нещастя.
І ліричний герой підкреслює це. І всі, хто доторкаються до жахливого дерева, насичуються його отрутою. Ніхто: ні вихор, ні дощ не можуть наповнити його свіжим подихом, здатним вдихнути в нього життя.
І якщо хмара зросить, Блукаючи, аркуш його дрімучий, З його галузей, вуж отрутний, Стікає дощ у пісок горючий. У наступних рядках ліричний герой вертається з пустелі в мир людей. І вони виявляються не менш жорстокими, чим сама безжалісна пустельна природа, цікаво, як описує поет-художник портрет людини.
Для цього він використовує всього лише одне слово “владний”. І нам відразу зрозуміло, що іншого виходу в посильного не було й бути не може. Йому довелося відправитися до отруєної рослини. Але в описі цієї подорожі знову вторгається артистична манера листа А. С. Пушкіна. Помітимо, що всі, хто доторкався до рослини – вихор і дощ – наповнювалися його негативними якостями.
Але тільки одній людині вдалося повернутися живим від цієї страшної рослини. Так поет заинтриговивает нас, але в той же час показує, що їсти шанс залишитися самим собою навіть у тому випадку, якщо доводиться стикатися з більшими труднощами. Але людини людин Послав до анчара владним поглядом: И той слухняно в шлях потік И к ранку вернувся з отрутою. Але в наступних рядках ми бачимо, що й могутній організм раба не впорався з недугою. Жалюгідна пустельна рослина все-таки змогла вбити цієї сміливої людини.
Поет знову через певні образи запам’ятовує всі відтінки свого щиросердечного сум’яття в той період. Він досить докладно описує загибель хороброго, показуючи нам тим самим, що можна боротися й протистояти такому підступному й хитрому ворогові. Приніс він смертну смолу Так галузь із зів’ялими аркушами, И піт по блідому чолу Струменів хладними струмками; Приніс – і ослабшав і ліг Під зводом куреня на лика, И вмер бідний раб у ніг Непереможного владики. Але смерть одного не зупинила владику.
Він виніс отруту за свої межі й став приносити Горе й нещастя сусідам. А князь тим отрутою наситив Свої послушливие стріли И с ними загибель розіслав До сусідів у далекі межі. У такий спосіб поет показує нам, що всі його прагнення виявляються даремними. Він не прямо говорить про тих, хто його губить.
Для цього він використовує поетичні образи, здатні сказати набагато більше про те, що таїться в його душі. І ми розуміємо цю художню мову поета. Отрутне дерево приносить Горе всім, хто до нього доторкається.
Це чи не невідповідний і образний символ, здатний нам тільки своїм обрисом розповісти багато про що. Але, незважаючи на такі тональності, у душі ліричного героя однаково залишається надія, що всі не так вуж сумно. Адже якщо в житті одна людина змогла описати й засудити такі вчинки, тобто ще шанс на порятунок. Тим більше, коли цьому сприяє майстерна кисть великого артиста й художника слова
(2 votes, average: 3.00 out of 5)