Твір за романом “Собор”


Двадцяте століття принципово відрізняється від попередніх. Століття страшних пошестей, чуми, мору – століття чотирнадцяте – вважалося апокаліптичним. Мор косив народи. Але для решти вцілілих залишились багатства землі і чисті води – там не було примари екологічної катастрофи і не було такого знедуховлення людини, яке спіткало двадцяте століття, коли безбожна держава переступила навіть через людину.

Людина втратила дарований Богом мир душі. Тепер ця розчавлена і розбещена душа хоче чимось затамувати розпалену спрагу.

Якщо поміркувати, то дар життя – це і дар оновлення. І хоч як би скалічений був чоловік, його можна і треба лікувати – в надії повернути йому подобу Божу. Тайна творіння несе в собі тайну воскресіння… Дзвони тривоги…

Своєчасним дзвоном тривоги є роман О. Гончара “Собор”, в якому автор досліджує головну суперечність життя і порушує питання гармонійності в розвитку людської особистості. Собор, збудований запорізькими козаками,- архітектурний шедевр, що символізує вічний потяг людства до краси. Але занедбано собор, занедбано цвинтар, занедбано пам’ять про козацтво, про славну Запорізьку Січ, про національні святині. Зник дух України, а українська мова замінена безбарвним суржиком.

Олесь Гончар говорить про агресивну руйнівну силу зла, бо знає, що знищувати легше, ніж творити, зло – агресивне,


добро виступає переважно в скромних строях. Зло ніколи не асоціюється з творінням, тоді як у самій природі добра закладена енергія життє-утвердження, прагнення вічності, натхнення та ідеал прекрасного. Тому провідним образом роману й водночас символом духовного начала, безперечно, є собор. Мовчазно судить собор сучасність з позицій національної, історичної пам’яті.

Не випадково автор змальовує цю споруду як живу істоту (“Вночі собор молодіє. Зморщок часу на ньому не видно…”) – Не випадкова й думка Миколи Баглая, що якби до землі наблизилися інопланетяни, то найперше, може, їх вразили б саме собори… “ідеальним суголоссям думки і матеріалу”, “тайною своїх пропорцій…”.

Гуманістична концепція у творі будується на гідному людині “прагненні вдосконалювати свій дух, увічнюватись в праці, в творіннях своїх”. Микола Баглай “технократу” Геннадієві зауважує, що людина буває великою в праці, коли творить світ щастя людського.

Навіть інопланетян вразили б собори, тож чому так злочинно байдужі до всього, що підносить людину, самі земляни?

Тяжка духовна недуга позначила суспільство. Хворіють нею і старі, і молоді. Один з персонажів роману, старий учитель Хома Романович, говорить про носіїв цієї “хвороби”: “Оце ті, що без соборів у душі”… Іншими словами, ті, що втратили віру.

У всі часи люди по-різному ставилися до життя, до духовних та матеріальних цінностей, йшли неоднаковими шляхами до неоднакової мети. Але неодмінно всім потрібна була віра. Без віри людина втрачає ту життєву опору, яка дає сили й робить її існування осмисленим. Ця думка постійно звучить на сторінках роману Олеся Гончара.

Що може чекати людей, які створили в соборі склад комбікорму? “Що буде з нами? З людьми, з заводами, з соборами? Що буде з тобою, рудий молочаю?” – такі питання ставить у романі мисляча людина Микола Баглай. Владолюбство, батькопродавство таких, як Лобода, і тих, хто не руйнує сам, але до всього байдужий, створить пустелю.

Тривога автора “Собору” набуває планетарного масштабу. Хто має протистояти таким, як Лобода, що носять у собі “некеровану реакцію розпаду, опошлення, охамлення всього, що має духовний смисл і виразну індивідуальність” (Є. Сверстюк).

Протистоять у “Соборі” Лободі і “лободівщині” народ і історія. Це дуже важливо. Гончар, по суті, першим з українських письменників зумів так мудро поєднати два поняття: народ і історію. Доказом цього є голос козацького минулого в романі. Це відверте й пряме орієнтування на демократичну спадщину першої козацької республіки – Запорізьку Січ.

Образ народу в романі поданий через молодих героїв: красивого душею Миколу Баглая, знеславлену тупими вбивцями краси Єльку, Віруньку та Івана Баглая. Письменник уважний до молоді, він покладає на неї надії, вірить у її чесність і чистоту, вірність батьківським заповітам і поклику рідної історії. Микола Баглай постає перед нами як “чистий думками юнак”. Він не вірить у те, що святості зникають з життя. Хлопець шукає спадщину віків, щоб пізнати невичерпну силу народу.

Баглай відчуває в соборі якусь невмирущу магічну силу. Собор для нього, для Віруньки і для професора Яворницького – це жива істота. Вона привертає дб себе красою витвору людських рук і мозку. Спрямований угору силует собору видно здалеку. Герої роману, в тому числі й Микола Баглай, повертаючись додому, зразу ж помічають цей витвір козацького зодчества.

Образ собору – символ краси людського духу, свідок історії народу, творіння людське. Персонажі роману ставляться до собору так, як їм підказують душа, інтелект. Баглай втілює в собі те покоління, для якого собор – це історична пам’ять минулого, екологія в нашому сучасному житті і, зрештою, це людська совість і культура.

Лобода та йому подібні не розуміють, що минуле – твердий грунт для майбутнього, основа його духовності, їх не хвилює, чим буде собор для наступних поколінь.

О. Гончар примушує кожного з нас замислитись: що ж відбувається в нашому особистому соборі… Христос приносив скрізь любов і надію. Його вітанням було: “Мир вам!” Мир – це примирення з Богом і його заповідями. Мир – це життя за принципами добра і справедливості. Що ж переможе в нас…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Твір за романом “Собор”

Categories: Твори з української літератури

Links