Твір з народознавства “Рідна мова – неоціненний скарб”

Мова – це характер народу. В ній відбито його національні звичаї, побут, нахили. Мова – це ще й історія народу. Від найдавніших часів наші предки залишили в мові свої глибокі сліди. У ній відбивається і пам’ять народу, бо майбутнє виростає з минулого.

Могутність мови – це духовна могутність народу. Саме він дає їй силу й красу.

У своїх піснях він творить зразки неперевершеної поезії, а його генії і таланти високо підносять авторитет рідного слова, вплітаючи у вінок своєї культури найкрасивіші троянди. Отакі квіти вплели в той вінок і Тарас Шевченко, і Леся Українка, і Олександр Довженко, і Олесь Гончар.

Нас, українців, знають інші народи за безсмертними творами наших співвітчизників. Краса українських народних пісень давно привернула до себе увагу видатних знавців фольклору і в нас на батьківщині, і за її межами. Один з російських письменників сказав натхненні слова про українське слово: “Українська музика та поезія є найрозкішніша, найзапашніша з усіх гілок світової народної творчості”.

На високості людського духу підносить мову рідної України геній Тараса Шевченка. У його творах легко і природно звучить слово – як струмок, що розростається, воно зливається з притоками, перетворюється на глибоку, повноводу ріку роздумів.

І нашому поколінню треба плекати кожне слово рідної мови, передане нам у спадок від наших

пращурів. Нам треба вивчати, розвивати, берегти свою мову, бо без неї народ перестає бути самостійним, незалежним і багатим. Закінчити свій твір я хочу рядками з вірша українського поета-пісняра Юрія Рибчинського, в яких звучить синовнє захоплення рідним словом.

Я без тебе, мово, –

Без зерна полова,

Соняшник без сонця,

Без птахів діброва.

Як вогонь у серці,

Я несу в майбутнє

Невгасиму мову,

Слово незабутнє.

Твір з народознавства “Дивлюся мовчки на рушник, Що мати вишивала…”

(Ірина Михайловська. “Рушник”)

Велику цінність у кожній оселі мали вишиті рушники. Ними прикрашали вікна та двері. Часто на кінцях таких рушників можна було побачити обереги – вишиті фігурки людей, що немовби взялися за руки й не пускають злі сили.

Гордістю кожної української родини були рушники для образів. Для них брали найкраще тонке гарно вибілене полотно.

Та, мабуть, з особливою любов’ю вишивали дівчата довгими зимовими вечорами весільні рушники, які сватам треба буде потім подавати. Про такі рушники народ склав багато пісень, кожна з яких розповідає про сумне чи радісне в житті молодої дівчини:

То спасибі тобі, ненько,

Що будила раненько,

А я слухала, вставала

Та рушників напряла.

Різні візерунки вишивали на рушниках, бо вони мали особливе значення в житті людини. Традиційні кольори, які є на вишиваних речах, – червоний та чорний. Старі люди кажуть, що ще з давніх часів ці кольори означають горе і радість.

Без рушників не будували хату, бо на рушнику піднімали сволок, а потім із вдячністю дарували майстрам. Гостей зустрічали хлібом-сіллю на рушнику, в поле на оранку чи жнива без нього не виходили. Ось і виявляється, що роль рушника в житті нашого народу величезна, бо він супроводжує людину від колиски до могили. Тому-то з такою любов’ю і пошаною ставиться до них наш народ. У творчості багатьох поетів як минулого, так і сучасності ми знаходимо теплі слова, присвячені материнському оберегу-рушникові:

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,

Ти водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала…

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Твір з народознавства “Рідна мова – неоціненний скарб”