Твір “У кожної душі окремий світ, для кожної душі будь-яка інша душа – потойбічний світ” (Ф. Ніцше) за твором “Cойчине крило”

Повість видатного українського письменника І. Франко “Cойчине крило” справила не мене надзвичайно трагічне враження, бо вона
являє собою сумну сповідь двох душ, які через неувагу та непорозуміння загубили одна одну в цьому жорстокому світі.
На початку повісті ми зустрічаємось з автором, який виступає в ролі оповідача. Те, що він розповідає читачам про своє життя, викликало
у мене неоднозначне почуття. Він представляється закоханим у самотність і постійно наголошує не то, що його вже нічого не цікавить
– ані почуття, ані

робота, ані суспільство. І все це при тому, що йому лише сорок років. Звідки ж взялася така впевненість у власній
байдужості до навколишнього світу?
На фоні цієї байдужості повість “Cойчине крило” починається зображенням веселих Новорічних свят. Усім нам добре відомо, що ці свята
тісно пов’язані з домашнім вогнищем, радістю та надією на краще майбутнє. З давніх-давен у українців існує традиція на новорічні свята
загадувати бажання перед настанням Нового року, яке повинно обов’язково здійснитися у наступному році. Але героя твору не цікавлять
святкові клопотання и традиції, на фоні
цих святкувань він виглядає досить недоречно.
Ще зовсім недавно він був людиною, що прагнула до всіх людських радощів, та вже тоді в його душі тліла іскорка якихось сумнівів. У той
час герой повісті міркував приблизно так: “Ще щось тягло мене кудись. У душі ще не вмерла була та мала дитинка, що плаче до мами.
Тепер се вже скінчилося. Давні рахунки замкнені, давні рани загоєні. Де колись хвилювало та бушувало, тепер тихо та гладко”.
Незважаючи на свій настрій герой все ж сподівається, що с наступом Нового року йому все ж вдасться позбутися своїх сумних
думок. “Без зайвого завзяття та жорстокості в життєвій боротьбі, але й без недбальства та слямазарності. У всьому розумно, оглядно,
помірковано і поперед усього спокійно, спокійно, як годиться сорокалітньому мужеві. Дурень, хто на порозі сорокового року життя не
пізнав ціни життя, не зробився артистом життя!”. Як видно, очікування якогось дива не покидало його, незважаючи на те, що він, будучи
людиною, сподівався позбутися усього людського. Чи не вже ж це вірно для розумної істоти, яка наділена душею?
Дуже разить те, що герой повісті у своєму неприйнятті навколишнього світу доходить до крайностей. Він вважає, що його особисте
життя – це тільки власний скарб, а не надбання суспільства, тому воно не має ніякого права вимагати від нього найменших жертв.
Загальносуспільні цінності стали для нього пустим звуком. Для повноцінної людини таке відношення стає ланцюгом із м’якої павутини та
твердого заліза, де залізо – це насилля, яке в’яже тіло, а павутиння – брехня, що зневолює душу.
Незважаючи на всю невіру героя твору диво все ж таки не проходить мимо його оселі и він отримує нежданий лист із далеких країв.
Герой дуже довго вагається, тому що навіть одне слово здатне вбити людину, а тут – цілий лист. Врешті-решт він розкриває конверт і
навіть не читаючи листа раптом розуміє, що новини, які приніс цей лист, будуть для нього фатальними. І це насправді так, бо він бачить
сойчине крило, яке пов’язане у героя з самим трагічним періодом його життя. А лист – це вістка про дівчину, яку він зустрів та покохав три
роки тому і яка невдовзі зникла без вісті. У листі дівчина веде свою сповідь и журиться, що накоїла стільки біди. Читаючи цю сповідь наш
герой поступово розуміє, що він не втратив людських почуттів і досі кохає цю дівчину.
Коли читаєш цю повість, вже с перших сторінок відчуваєш, що письменник вклав у цей твір всю свою душу, усе своє серце. И не
дивлячись на те, що “Сойчине крило” надзвичайно сумна повість, читається вона дуже легко, буквально на одному диханні.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Твір “У кожної душі окремий світ, для кожної душі будь-яка інша душа – потойбічний світ” (Ф. Ніцше) за твором “Cойчине крило”