Твір по романі Воробйова “Це ми, господи!”

Війна… Це страшно… Ми знаємо й чули про неї багато, але нам, дітям післявоєнного років, не усвідомити до кінця, що таке війна. Однак ясно одне: війна – пекло, “м’ясорубка”, що перемелює людські життя, що перекручує людські долі. Не дай нам, Господи, коли-або зштовхнутися з війною віч-на-віч… Про Велику Вітчизняну війну написано багато книг. Серед них – повість Костянтина Воробйова “Це ми, Господи!”… Цей добуток був написаний в 1943 році, коли короткий перепочинок у партизанських боях дозволив йому розповісти про те, що

трапилося з ним у німецькому полоні. Повість автобіографична, напевно, тому настільки правдива. Страшно читати про табори військовополонених, про нелюдське звертання фашистів з ув’язненими, об збожеволілих, що втратили людський вигляд людях, про марні спроби втеч і наступних звірячих катувань…

Перед нами доля людини, одного з мільйонів, що потрапили з німецький полон, історія лейтенанта Сергія Кострова. Але він же, один з деяких, зміг вижити, духовно вистояти в цьому полоні, не втративши надії на звільнення. Із самого початку Сергій вирішив: “… я молодий і хочу жити. Виходить, хочу ще боротися”.

І він боровся. Протягом сімнадцяти глав автор розповідає нам про те, що довелося пережити його героєві, що довелося вистраждати. У полон Сергій потрапив, коли німці в 1941 році, у грудні, відступали від Москви на Волоколамск. Відступали й тому звіріли, зганяючи злість на “голодних, хворих, змучених людях”, і не били їх, а вбивали. Страшні сліди залишали за собою – гори трупів, які “у снігу, мовчазно й грізно шлють прокльону вбивцям, висунувши з-під снігу руки, немов заповідаючи мстити, мстити, мстити!”. У числі військовополонених, що рухалися під конвоєм німців, саме й був Сергій. Йому повезло, його не вбили в дорозі, не скалічили, хоча й побили, і він потрапив у ржевський табір військовополонених. Але чи не так повезло? Адже там, у таборі, ув’язнених очікувала довга, болісно довга смерть від голоду. Шістдесят грамів хліба в день. Як же вижити в таких умовах, а тим більше такому сильному, здоровому, молодому, як Сергій, якому повинне здійснитися тільки двадцять три роки. Але він вижив, перехворівши тифом, видерся із чіпких лабетів смерті. “Так, міцний був кощавий лейтенант! Занадто вже мало крові було в його жилах, утомилася смерть жолобити гнучке тіло спортсмена, і через двоє діб виповз Сергій з-під нар”. Остаточно поправитися допоміг йому доктор Володимир Іванович, що у цьому пеклі умудрявся допомагати людям і навіть збирав “у дошку своїх”, щоб бігти. И доктор не був єдиною людиною такого роду. Багать зустрів і капітана Миколаєва, і Ванюшку, і Мотвякина з Устиновим.

Всіх цих людей поєднувала разюча любов до життя, стійкість, бажання втекти з полону, а головне – прагнення всіма силами здійснити задумане. Думка про втечу зігрівала душу головного героя в страшних умовах фашистського полону. Він голодував, навчився берегти кожну крихту хліба, але завжди був готовий поділитися з іншими. Він не втрачав цілковитого самовладання, хоча це було майже неможливо. Сергій побував у багатьох таборах смерті, бачив, як нізащо, просто заради забави, фашисти розстрілювали беззахисних людей, як морили їхнім голодом, бачив, у що перетворюється більшість в’язнів, що утомилися боротися. Але Сергій бачив і інших людей, до останніх хвилин борющихся за життя й, подібно йому, що прагнуть до втечі. Рідко кому вдавалося втекти, але Сергію це виявилося під силу. Перша спроба виявилася невдалою: його й Ванюшку – хлопчика років сімнадцяти, котрий погодився бігти із Сергієм, – піймали, і “стрибали куті чоботи по двох розпростертих тілах…”. Але втікачі вижили, і знову була втеча…

“Нарешті воля! Можна глибоко вдихнути виснаженими грудьми! Але ні на хвилину не можна забувати, що ми – усе ще полонені, і за такими, як ми, у лісах полюють поліцейські…” Утікачі ховалися, пробираючись до рідної землі. Але все-таки Сергій залишився один, коли схопили Ванюшку. Герой ледве було не вигин у болоті, потрапив у лабети до есесівців… і знову біг! “Гади! Російського офіцера так не візьмеш!” Але от лихо: відмовила права нога – іти неможливо! І знову полон, і знову допити, катування, знущання… Господи, що ж роблять із людиною такі випробування, які виніс і пережив Сергій Багать. Молодий хлопець за кілька місяців перетворився в старого. “Немає на світі гірше тих хвилин, коли людина зрозуміє, що все, що стояло зробити, – зроблено, пережито, кінчено!.,” Такі почуття випробовував і Сергій. Він майже отчаялся. Майже…

Там, у глибині душі, залишилося те, що можна вирвати, “але тільки чіпкими пазурами смерті”. Сергій зберіг це “те”. Незважаючи на все, що ще чекало його, “він живий, а виходить, буде боротися, не за право просто існувати, а за право на життя, вільне життя…”. “Бігти, бігти, бігти! – майже набридливо чеканилося в розумі слово”. “Це ми, Господи!” – страшна книга. Але вся написане – правда, жорстока правда про війну, про полон, про фашистів… Але не потрібно думати, що всі добутки – суцільні картини війни. Є й ліричні відступи, якщо, звичайно, ці рядки можна так назвати. Ліричні відступи немов вкраплені в текст, вони скрашують що відбувається, але природа немов почуває, що йде війна: “Бархатистими котячими лабетами підкрадалася осінь.

Видавала вона себе лише тихими шерехами кленових листів, що засихають, так потрісканих стручків акацій. Змученою вдовою-солдаткою плаче кривавими гронами зліз опершаяся на тин горобина”. Природа немов живаючи, метафори, неодноразово використані автором, роблять її безпосереднім свідком війни. Природа плаче над загиблими, страждає разом з пораненими. Але природа є й ворогом військовополонених. Природа-Убивця й природа-страждальниця. Всі моменти природи дивно відповідають дії, будучи одночасно й “тіньовим” тлом, і діючою особою. Це – авторська особливість, але, по-моєму, вся повість особлива. Нехай цей не перше й не другий добуток про війну, але це не просто повість, це рядка, написані кров’ю, це те, що вистраждано самим автором, це свого роду лемент душі – це ми, Господи, ми, люди, що пройшли через пекло війни. “Це ми, Господи!” – попередження людям, попередження про те, що війна – це не просто страшно, війна – смерть не тільки фізична, але й духовна.

Це величезний удар, удар по самому хворому, що є в усіх нас, – по нашому життю, по нашим рідним і близьким, просто по людям… Я не хочу війни, я хочу жити, жити й бачити синє небо над головою, яскраве сонце в цьому небі. Я не хочу коли-або почути гуркіт знарядь, не хочу довідатися, що таке війна. І не дай нам, Господи, коли-або виявитися у вирі воєнних дій, потрапити у вир смерті…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Твір по романі Воробйова “Це ми, господи!”