Твір-оповідання на морально-етичну тему за даним сюжетом

Пасажир без квитка (твір-оповідання на морально-етичну тему за даним сюжетом)

Сюжет. Ми їхали старим трамваєм, деренчливим на стиках. Несподівано нашу увагу привернуло чиєсь вищання. Воно доносилося з-під одиночного сидіння. Звідти підвівся чоловік і пересів на вільне місце. І тоді ми побачили під сидінням, яке звільнив незнайомець, невеликого собаку, із замурзаною скуйовдженою білою шерстю.

На зупинці кондуктор все-таки виштовхала собаку з вагона. Поруч із великими, грубими, “На платформі”, чоботами кондукторші, носки яких погрозливо були повернуті убік собаки, тварина здавалася особливо беззахисною. Собака клубком скотився зі сходин на асфальт зупинки до ніг парубка, що чекав на трамвай…

На цій ділянці дороги йшли ремонтні роботи. Старий трамвай ішов не поспішаючи, постукуючи на стиках. У трамваї було небагато пасажирів. Ми з мамою сиділи біля виходу і подумки підганяли трамвай. Я дивився у вікно, за яким простягалася автомобільна траса, засипана жовтим листям, прибитим до асфальт нещодавнім дощем. День був вітряний, похмурий, сірий. Несподівано нашу увагу привернуло чиєсь вищання. Воно доносилося з-пі, одиночного сидіння. Звідти підвівся чоловік і пересів на вільне місце.

– Ну, пробач не помітив. А взагалі хвіст підбирати треба, – неголосно звернув

Ся він до невидимої поки що істоти, що потривожила спокій тих, хто

їхав у трамваї.

Під сидінням, яке звільнив незнайомець, ми побачили невеликого собаку брудною, замурзаною, скуйовдженою білою шерстю. Раптом почувся різкий командний голос жінки-кондукторки:

– Ти ще й досі тут? Було ж сказано: собакам без хазяїна не місце у трамва

Ях, а тим більше бездомній дворнязі. Пішов геть! – При дьому жінка поглядала

Убік пасажирів, явно чекаючи підтримки. Я хотів було заперечити на її слова:

“кому сказано, що собакам без хазяїна не місце у трамваї”, – адже собака тва

Рина безсловесна, її жаліти треба, та й що вона вам відповість, але мама мене

Зупинила: мовчи.

Собака покірливо, наче розуміючи слова кондукторші, підвівся і, похитуючись, попрямував під інше сидіння, ближче до нас, немов шукаючи захис-ту. Трамвай уже набрав швидкість, і не те що людині – навіть собаці важко було утриматися на своїх чотирьох лапах. Він ліг на живіт, підгорнув хвостик, а мордочку поклав на витягнуті лапки. Я всгиг розглядіги бідолаху, що невідомо як потрапив у трамвай. Собака був невеликий, як я вже казав, його біла довга шерсть була брудною. Великі вуха, хвіст у бурульках з шерсті, що збилася, а очі великі, темні і сумні. Хтось із пасажирів поліз у сумку, мабуть, щоб дістати щось смачненьке собаці, але кондукторка, помітивши це, закричала:

– Ще чого! Понасмічують тут, а мені прлбирати потім. Жалісливі знайшлися. Ось під’їжджаємо до зупинки, виходьте і годуйте собаку на вулиці!

На зупинці кондукторка все-таки виштовхнула собаку з вагону. Поруч з її великими, грубими, “на платформі”, чоботами, носки яких були погрозливо повернуті убік собаки, тварина здавалася особливо беззахисною. Собака клубком скотився зі сходин на асфальт зупинки до ніг парубка, що самотньо очікував трамвай. Чекав він, мабуть, довго. Хлопець тер руки, що змерзли, комір його жовто-червоної куртки був піднятий, за спиною висів невеликий рюкзак. Трамваї на цьому маршруті ходили рідко, проте він не поспішав увійти у вагон. Молодик нахилився до собаки і, схоже, сказав йому щось ласкаве, тому що пес радісно замахав хвостом. Кондукторка роздратовано крикнула:

– Ну то що, їдемо? Чи роздивлятимемося собаку?

Двері вагона зачинилися з огидним гуркотінням, і трамвай почав відходити від зупинки. Нечисленні пасажири як по команді повернули голови убік парубка, що залишився на зупинці. Ми помітили, що у плани молодої людини собака вніс свої “корективи”. Судячи з усього, хлопець вирішив повернутися додому, покликавши з собою собаку, який, не відстаючи, біг за ним, радісно помахуючи хвостом.

Козячий супутник-дрінлюга (твір-оповідання на морально-етичну тему за даним сюжетом)

Сюжет. Раптом біля своїх ніг я побачив пухнасту смугасту грудочку. Я про-стяг до неї руку і тут же інстинктивно відсмикнув: грудочка надулася, широко відкрила рота і зашипіла. Це було дитинча якогось птаха. Чомусь воно не спурхнуло від моєї простягнутої руки. Мабуть, пташеня було поранене або хворе? Хоч би як там не було, я поклав його у козубець і, притискаючи обережно кошик до грудей, забувши про суницю, повернув додому. Цього літа я став справжнім сільським мешканцем. Гостював у бабусі у селі з дивною назвою Веселе. Тут і справді живуть безжурні люди. Вони вміють добре працювати, а ввечері – так само добре відпочивати. А може, в назві села відбилася надзвичайна краса тутешніх полів, луків, лісів, невеликої річечки, що заросла комишами. Від цієї річечки якось ми з хлопцями гнали додому кіз. Я звернув увагу на те, що над стадом носиться загадковий темний птах-примара. Летить прямо, а потім раптово різко кидається ліворуч, угору і знову вниз.

– Тьху, диявол! Знову вона! – сердито вигукнув Пашка.

– Хто? – зацікавився я.

– Дрімлюга, по-російському “козодой”.

– Козодой? Цей птах що, кіз доїть?

– Мабуть, якщо його так люди назвали, – поважно відповів Федір. – А знаєте, який у дрімлюги рот незвичайний? Справжній сачок. Дід казав, а він усе знає.

– Та що ж я не бачив дрімлюги ніколи? – втрутився Степан. – Дзьобик у нього маленький.

– Правильно, – відповів Пашка, – а ось роззявить рота – дивитися страшно, чистий сачок.

– Ну тоді зрозуміло, – дійшов я висновку, – що таким ротом можна усе молоко висмоктати.

Історія про дрімлюгу знайшла несподіване продовження. Якось уранці ми з сусідським хлопчиком Сашком пішли до лісу – він знав, де росте велика суниця. Ліс уже прокинувся і дихав прохолодою. Незнайомі мені квіти ще тримали на пелюстках і листячку крупну росу. На стежці, по якій ми йшли, лежали сонячні полиски. Повсюди свистіло, тріскотіло, цвірінькало, дзвеніло. Раптом я зупинився. Сашко, не чекаючи моєї зупинки, налетів на мене і пробурчав:

– Попереджати треба…

Просто біля своїх ніг я побачив пухнасту смугасту грудочку. Я простяг до неї руку і відразу інстинктивно відсмикнув: грудочка надулася, широко відкрила рота і зашипіла. Це було дитинча якогось птаха. Не знаю чому, але воно не відлетіло від мене. Може, пташеня було поранене або хворе? Хоч би як там не було, я поклав його у кошик і, обережно притискаючи кошик до грудей, забувши про суницю, повернув додому. Сашко покірно поплентався слідом, позіхаючи і повторюючи, що ранкове збирання суниці найкорисніше і вдале: понабігають – не встигнеш зібрати…

– Де ж це ти дрімлюгу надибав? – засміялася бабуся, ледве я переступив поріг літньої кухні. – Дрімлюга-мати, мабуть, гналася за тобою?

– Ніхто за мною не гнався, – відповів я. – То це дрімлюга? Тепер він у наших кіз молоко крастиме.

– Дрімлюга молоко не доїть і не доїв ніколи. І молока у роті не тримав, – сказала бабуся, – все це люди вигадали.

– Чому ж тоді він полюбляє над стадом кружляти?

– Все просто, – відповіла бабуся, – кози сполохують з трави жуків, метеликів, комах, якими і харчується дрімлюга.

– Ось чому рот у нього сачком! – здогадався я.

– Саме так, завдяки такому ротові дрімлюга ловить відразу багато комашин. А взагалі дрімлюга – своєрідний санітар полів, садів, лісів, адже він знищує шкідливих комах. Дрімлюгу охороняти треба.

Поселили ми дрімлюгу у вольєрі для курчат. Він розгулював, анітрошки не соромлячись присутності пернатих сусідів, нікого не ображав, здавалося, він здружився з курчатами, зростав і робив спроби злетіти. І ось одного разу, коли ми відкрили вольєр, дрімлюга несподівано спурхнув і вилетів. Більше ми його не бачили.

– На волі йому буде добре, – сказала бабуся. Харчувався дрімлюга тим, що давали курчатам, утім, і у комахах нестачі не було.

Тепер я знаю, що дрімлюга кіз не доїть, молока не п’є. Є чимало птахів і тварин, чий вигляд і спосіб життя не відповідає їхнім назвам. Синиця не синя, заєць не косий, а глухар не глухий.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Твір-оповідання на морально-етичну тему за даним сюжетом