“Трагічна подія як композиційний центр” новел В. Стефаника

На кінці ХІХ – початку ХХ століття у культурі утверджується експресіонізм – новий напрямок, початківцем якого в українській літературі став Василь Стефаник, а його послідовниками були М. Куліш, Т. Осьмачка, О. Довженко і Л. Курбас.

У своїх творах В. Стефаник прагнув знайти спільну основу в усьому, що створив Бог, тобто в людині, тварині, рослині тощо. Мотиви його творів були багатогранними. Це і взаємозв’язок усього сущого на Землі, і готовність допомогти ближньому, і паралельне існування потворного та прекрасного, і сенс страждання

та смерті людини, і впевненість у тимчасовій відсутності добра у реальному житті, і пошук витоків людського зла, і увага до простої людини-трудівника.

Усі ці проблеми вирішувалися на сторінках творів В. Стефаника. Як і інші експресіоністи, письменник мав на меті відродити давню істину: “Не можна навіть зірвати квітку, щоб при цьому не стривожити зорі, бо весь Космос є нерозривною цілісністю”. Найбільш яскравими творами у цьому сенсі можна вважати новели В. Стефаника, у більшості яких у якості композиційного центру виступала та чи інша трагічна подія.

Зміст новел В. Стефаника підкорюється умовним

формам, автор широко використовує ефект надреального, елементи якого проникають у повсякденне життя і сприймаються читачами як найприродніша у світі річ. Основою змісту новелістичних творів письменника стає художній суб’єктивізм.

Однією з основних жанрових ознак новел В. Стефаника залишається зображення незвичайних, трагічних подій. Таємниці, які полягають в основі тієї чи іншої новели автора, розглядаються як своєрідний культ трагічного або комічного випадку, який не розриває канву повсякденного життя. Автор зберігає фрагментарність сюжету, а його оцінка вчинків героїв та оцінка цих вчинків читачами залежить від їхнього сприйняття дійсності. Тому зображене у новелах В. Стефаника життя стає парадоксальним, а реальні події мають відносний характер.

Отже, найважливішими характерними рисами творчості В. Стефаника була переважна увага до художніх і естетичних цінностей, а не до потреб суспільства, а також рішуча вимога не ангажувати мистецтво і звільнити його від служіння потребам, не пов’язаним з культурою (потребам народу, трудящих, нації, тощо), тобто ствердження права митця творити за законами художньої довершеності і краси.

В українській літературі ім’я В. Стефаника стоїть поруч з іменами таких видатних митців, як І. Франко і Л. Українка, М. Коцюбинський і М. Черемшина, І. Труш і О. Кобилянська. І не можна не погодитися с тими літературознавцями, які вважають, що саме життя зобов’язувало і зобов’язує українських письменників дбати про новизну форм, настроїв і змісту, але при цьому не поривати з реальною дійсністю. А оскільки більшість українських поетів і письменників другої половини ХІХ та початку ХХ століття були вихідцями з простого народу, який стогнав у ярмі національного та соціального гніту і потребував допомоги та захисту, вони ні в якому разі не мали морального права забувати й про багатовікові традиції своїх співвітчизників, як не забув їх В. Стефаник.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

“Трагічна подія як композиційний центр” новел В. Стефаника