Трагедія Раскольникова – соціальна трагедія

Всі забобони винищив, Ми почитаємо всіх кулями, А одиницями – себе. Ми все дивимося у Наполеони, Двоногих тварин мільйони Для нас знаряддя одне…
О. С. Пушкін
Головний герой роману “Злочин і покарання” – Родіон Романович Раскольников. Це збіднілий дворянин, що приїхав у Петербург для навчання. Грошей на життя у нього практично не було. Єдина підтримка – це допомога грішми від матері і сестри. Мати виділяла скільки могла зі своєї злидарської пенсії, сестра, щоб допомогти Раскольникову, влаштувалася на службу у багатий будинок. Іноді йому самому вдавалося заробити деякими уроками. Раскольников не самотній у своєму тяжкому становищі. Майже усі герої роману живуть за межою бідності, Петербург – місто знедолених, котрим нікуди йти і які засуджені усією системою на жебрання і самотність. Люди, з якими зустрічається Раскольников, такі ж нещасні.

Добрий по природі, Раскольников не може бачити, як страждають інші. Він допомагає занести у будинок роздавленого Мармеладова, віддає його рідним останні гроші, отримані від матері. Сім’я Мармеладових, одна з багатьох, що живуть в убогості. Щоб хоч якось допомогти голодним дітям і не слухати докорів мачухи, Соня йде на вулицю. Майже у такім же положенні виявляється і сестра Раскольникова – Дуня, яку купує Лужин. Не маючи засобів оплатити навчання, Раскольников кидає університет. Він

живе у тісній комірці, що походить “більше на шафу, чим на квартиру” і за яку він теж не в змозі заплатити. Раскольников, по суті, перебуває у тупику. Тепер у нього з’являється виправдання свого існування: “До всього негідник-людина звикає!” Він опускається. Опускається по двох причинах. Перша – це убогість: “він був задавлений бідністю”, заборгував усім, заклав за гроші останні речі, квартирна господарка перестала йому відпускати страву, він обносився, обтріпався так, що йому вже не можна було йти на люди… Ця бідність потягнула за собою моральне падіння. Раскольников вже може дозволити собі якусь неохайність. У своєй “схожій на труну комірці” він може спати, не роздягаючись. Все у нього діряве, все у дірах, плямах. І нехай молода особа його має доконані риси, внутрішній розлад у ньому заглиблюється з кожним днем, з кожною годиною. І от у цій тісній комірці, де “низькі стелі і тісні стіни душу і розум тіснять”, у Раскольникова почала зароджуватися ідея. Сутність ідеї полягає в тому, що можна вбивати “по совісті”.

Страшний зміст цієї тези краще всіх виразив Разуміхін: “…що дійсно оригінально у цьому, – і дійсно належить одному тобі, до мого жаху, – це те, що все ж таки кров по совісті дозволяєш, і, вибач мене, з таким фанатизмом навіть… адже цей дозвіл крові по совісті… це, по-моєму, страшніше, ніж офіційний дозвіл кров проливати, законно…”. Але найстрашніше в тім, що, задумавши “злочин по совісті”, Раскольников підвів під нього теоретичну базу. Ще будучи студентом, він пише статтю, що була опублікована і котру помітили. У цій статті і є обгрунтування й, по суті, навіть виправдання такого злочину. Відповідно до нього, усі люди діляться на дві категорії. Першу категорію становлять звичайні люди, які годяться тільки як матеріал “для народження собі подібних”, тобто “тварини тремтячі”, другу – люди, “що мають дарунок або талант сказати у середовищі своєму нове слово”. Ця ідея повністю захопила Раскольникова, вона починає керувати його вчинками.

Сам Раскольников “у всій цій справі… завжди нахилений був бачити якусь як би чудність, таємничість, начебто присутність якихось впливів і збігів”. Адже все починалося дуже просто: спочатку були якісь думки, породжені у гарячих роздумах на тісному горищі. Звичайно, у таких умовах світлі думки не народяться. Потім стаття. Трохи пізніше був випадковий візит до старої процентщиці. От отут і почала дозрівати думка щодо вбивства баби. “Дивна думка була у його голові, як з яйця курча” і дуже, дуже займала його. Немов потрібно було саме в цей час почути розмову студента з офіцером про ту ж бабу, про можливість її вбивства. Але вже перед злочином Раскольников не до кінця усвідомлює, чи правильно він діє. Подивимося на його стан. Він увесь час перебував у сум’ятті. Не стільки сам герой іде на цей злочин, скільки життя штовхає його на це. З одного боку, тяжке становище його і сім’ї. Лист матері ще підсилив у ньому щиросердечні страждання. Адже через нього сестра виходить за Лужина. Він її штовхає на це, значить – блага мета вбивства: щоб вивести з важкого положення себе і свою сім’ю. Пізніше, вже після вбивства, у розмові із Сонею він скаже:

“Я вирішив, заволодівши грішми старої, використати їх на мої перші роки, не мучити матір, на забезпечення себе в університеті, на перші кроки після університету…”. Так, баба зла, нікому не потрібна, жадібна, чому б за рахунок її не допомогти сім’ї. Але він вбив не тільки стару. Він вбив її сестру Лізавету, таку ж бідну і нещасну, як він сам. Раскольников висуває і другу причину вбивства, що випливає з його теорії. Згадаємо знову його розмову із Сонею: “…не для того, щоб матері допомогти, я вбив – дурниця! Не для того я вбив, щоб, діставши кошти і владу, зробитися благодійником людства… Я просто вбив, для себе вбив, для себе одного. Мені треба було довідатися тоді, і скоріше довідатися, чи воша я, як усі, або людина… Чи тварина я тремтяча або право маю”. Але після вбивства Раскольникова мучать каяття совісті. Виявляється, вбити – це ще не все. Як жити далі, знаючи, що ти вбив. Перша причина вбивства – допомогти собі і іншим – не виправдала себе. Адже він навіть грошей майже не взяв.

Раскольников чіпляється за другу причину. Але у душі розуміє, що нічого він не довів. Теорія Раскольникова виявилася брехливою наскрізь, і тому вбивство, що він скоїв, ще гірше, ніж вбивство за шматок хліба. Герой Достоєвського сам зізнається в цьому; “…якщо б тільки і зарізав з того, що голодним був, то я б тепер щасливий був”. Його теорія звалилася вже під час вбивства Лізавети. У гарячці Раскольников викликує: “Я не стару вбив, я себе вбив”. Раскольников прагне знайти виправдання своїм вчинкам. Він хоче зрозуміти Соню. Соня не скоїла злочини, а, навпаки, принесла себе в жертву заради близьких людей. Раскольников залишається самотній у своєму злочині. Достоєвський показує, що злочин проти законів людських нічим не може бути виправданий і тому спричиняє покарання, страшніше якого є страждання власної совісті. Намагаючись позбутися від каяттів совісті, він шукає порятунку у правосудді. На початку роману Раскольников протистоїть світу, не приймаючи і відкидаючи його цілком. Він ненавидить царство Лужиних, співчуває Мармеладовим. В епілозі ми вертаємося до тієї ж вихідної точки, бачимо усе тій же, що загрузнув у застарілих і і не вилікуваних лихах світ, якому потрібен порятунок, світ, де так багато помилкових навчань і помилкових героїв. Таким же помилковим героєм виявився і Раскольников.

Він проголосив свою ідею і спробував її здійснити. Достоєвський показав, що для того, щоб змінити долі окремих людей, матерів, сестер, дітей, позбавити їх від лих і страждань, треба змінити весь існуючий устрій. Але в основу цієї зміни не можна класти вбивства і утопічні теорії. У цьому і складається трагедія Раскольникова як окремої особистості, що намагається змінити світ.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Трагедія Раскольникова – соціальна трагедія

Categories: Шкільні твори

Links