“Тіні забутих предків”


У чому загадковість і пронизливий трагізм цього художнього шедевру Коцюбинського? Може, в дусі гуцульської легенди, в якому, не змовляючись” творять Кобилянська й Хоткевич, – багато митців, починаючи з “Чорної ради” Пантелеймона Куліша, де Кирило Тур уважає Чорногору якимсь Ельдорадо, якого не торкаються катаклізми життя.

Може, проблема в тому, що весь світ “Тіней…” – це казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна? Але Коцюбинський не може остаточно перетворитися на дитину або доброго діда-розповідача; перелічивши нявок, чугайстрів, арідників, щезників і русалок, мов дійових осіб, все одне зазначає: “весь світ був як казка”…

А далі малює. Уважний очевидець, малює, насолоджуючись натуральністю й близькістю зображуваного…

А може, це фольклористичний твір? Та ні, всі ті пісні мають зіграти у цьому Дійстві зовсім іншу роль… Ні на чому не зупиняється зір; описи одежі, природи, кривавого ворогування, насильства, та раптом… що це?

Віковічні традиції життя за діда-прадіда одним махом закреслено. Маленьким Дівчам, що не бажає нести зло. І життя спрямовується в інше русло. Все те ж саме: прозаїчні овечки, корови в лісі, купання в потоці, але…

Пітьма в серці у старині? Він не потребує “їхньої” згоди, Розлука? Та й нехай. Все тепер інакше. Маленьке життя зупинило час! А може, ні? “Тече вода в синє море,


та й не витікає…” Кучерявий Черемош світить попід скелі недобрим зеленим вогнем! Пильнуй, Іва!..

Величний спокій землі, гармонія природи трохи втішають біль розлуки. Богоподібна, титанічна постать ватага, прості, не шукаючі протиріч версії походження світу і спокій оточують Івана, але не гоять його серця. Марічка! Кличе. Саме його.

…Він стоїть і заглядає в чорну безодню… Се ж його кличе лісна. …Він почув, як урвалося тонке кришталеве павутиння, що з’єднувало їхні серця.

От і все. Маховик часу трохи задрижав, заскрипів і помалу став робити оберт за обертом. Ніщо – ні зароблені гроші, ні молодість, ні одруження не змогли зупинити його. І він почав обертатися, крутитися, став доступний для впливу часу. Запізнився, навіть тіла не зміг признати, оженився – Газдівство потребує вічної праці – і, позбавлене Головного, Вищого Змісту, людське життя зливалося з худоб’ячим.

Іван навіть не робив спроб зацікавитись життям, не задавався питанням навіть, чи любить Палагну. А нащо? Маржинка ж є.

І тільки потім колесо дійсно зупинилось. Тільки причина була вже інша. Тепер не мало значення, чи була то мавка чи лісна. То було Маленьке Дівча, яке вже раз зупиняло потік зла. Тепер він побачив, якою безрадісною була його гонитва за приплодом або боротьба за подружню вірність.

Чи міг письменник, залишаючись вірним собі, залишити Марічку живою? Іван навіть після її смерті не зрадив кохану, бо належав Палагні тільки тілом. Вони з Марічкою могли б бути щасливим подружжям, але казки ніколи не продовжують розповідь далі весілля.

Навряд чи є сенс співчувати Іванові. Він кохав, а мить справжнього кохання варта самотньої вічності. Вони з Марічкою могли б поспівчувати тим, хто не знав цього. Цей світ і даті буде вартий співчуття, якщо в ньому кохання самопожертви, самовіддачі не перетвориться з винятку на ціль життя на землі.

А якби автор повісті “Fata morgana” дожив до революції? (Роздуми про світогляд Михайла Коцюбинського і про його повість).

Коцюбинський помер у 1913 році, маючи лише 49 літ. А якби доля подарувала йому ще 5-10 років? Як би склалося його життя в 1917-1920 роках? Чи підтримав би він ідею революційного, насильницького перетворення суспільства?

Мені здається, що відповіді на ці питання треба шукати в самій творчості великого письменника, яка дає нам уявлення про його світогляд. Зокрема, в повісті “Fata morgana”. Як пророчі і страшні сприймаються в повісті сцени погрому Гуральні і панського маєтку.

Моторошна це картина: люди перетворюються на юрбу, яку охоплює божевілля; лютість і помста засліплюють, змушують замовкнути голос глузду, пробуджуючи нелюдський “дух руйнування”. “Гуляйте, діти! Прийшов наш день”, – кидає Хома Гудзь, а хтось поруч підхоплює: “Тепер нам воля!” Ось згадаймо такий епізод: “Осліплені світлом, заглушені дзвоном битого скла, вони налазили з сіней, як оси з гнізд, і накидались осліп на все, що попадало під руки. Якесь шаленство всіх обхопило”. “Наш день”, сподівана “воля” несуть перспективу страшного й кривавого нищення.

Після погрому Гуральні й панського будинку Андрій Волик з Панасом Кандзюбою вже й самі дивуються, дивлячись на руки: “Хіба то ми?” “Мі, то не ми, – вирішують обоє,- то – нечиста сила”. Наче знімають вони з себе тяжкий гріх цими словами.

“Страх родив підлість”, тому юрба погоджується, що буде краще, якщо згине кілька людей, аніж ціле село, і не хто інший, як громада, спочатку обирає Прокопа управителем свого господарства” а потім мовчки дає згоду на його смерть. Повість переконує, що в народові тому – покривдженому, спраглому жити по правді, без багатих і бідних, мати омріяну землю й бути хазяїном на ній, – чимало темних інстинктів, вибух яких може привести до спустошення й крові.

Звичайно ж, самодержавно-поміщицькі порядки були чужі Михайлу Коцюбинському, безправ’я трудового люду вражало. Тому про тих, хто став на боротьбу з режимом, він писав з глибокою симпатією. І сам бажав змін у суспільно-політичному житті, які б дали змогу людині дихнути вільніше.

Отже, повернемося до питання: як склалося б життя письменника, якби доля не вкоротила йому віку? Вся логіка переконань, лінія громадянської поведінки вели Михайла Коцюбинського до трагічного фіналу. Справді, ровесники письменника, його близьке оточення, взагалі все те покоління національно свідомої художньої інтелігенції, яке обрало дорогу української незалежності, – усі вони розплачувалися еміграцією 20-го року чи репресіями 30-х.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

“Тіні забутих предків”

Categories: Твори з української літератури

Links