У старі добрі часи, коли злодійство було рідкістю, а чесність звичною справою, у деякому селі жили один злодій і один шахрай, і кожний з них превстигнув у своєму ремеслі. Вони були наслишани друг про друга, але так жодного разу й не зустрілися за довгі роки.
Саме смішне, що обоє вони були одружені на одній і тій же жінці, а не зустрічалися один з одним лише тому, що злодій робив свою справу вночі, а шахрай — днем. Щораз на заході дня злодій залишав свій будинок, вертаючись лише на світанку, у те час як шахрай ішов разом зі сходом сонця й приходив назад після настання темряви. Дружина ніколи не говорила жодному з них про те, що у неї є ще один чоловік. Вона зберігала вірність їм обом, і кожний з них уважав себе счастливейшим людиною у всьому королівстві — ще б, при такому-те прибутковій справі так вірній дружині.
Але трапилося так, що щастя їх закінчилося. Одного разу король оголосив, що кожного, хто схопить злодія й шахрая або хоча б укаже місце, де вони ховаються, чекає нагорода.
- Що ж робити? - запитав злодій дружину якось ранком. - Король велів нас заарештувати. Мені немає справи, що станеться із шахраєм, але себе-те я повинен якось урятувати.
- Саме безпечне для тебе, це покинути на час це село, — порадила дружина. Вона спекла більшу булку й, розрізавши її на дві частини, загорнула половинки у однакові ганчірочки й дала йому одну у дорогу.
Злодій ішов дуже довго, а потім, коли почався дощ, сховався у печері. Він забився у її кут, щоб хоч небагато зігрітися й спокійно зжувати свій хліб.
Тим часом шахрай теж почув про указ короля й кинувся бігти додому. Не встигнувши віддихатися, він випалив з порога:
- Що ж мені робити, моя дорога жінка? Король велів мене заарештувати.
- Не хвилюйся, — відповіла вона. - Тобі потрібно на якийсь час покинути це село, а коли усе вляжеться, повернешся. - Вона дала шахраєві другу половину булки й проводила його у шлях.
Поклавши хліб у кишеню, шахрай побіг ладь із села. Він не зупинявся, поки не наткнувся на печеру, де вже знайшов собі пристановище злодій. Шахрай був дуже радий, що йому не прийде коротати ніч одному.
- Що ти тут робиш, друже? - запитав він злодія.
- Спочатку скажи мені, куди ти так квапишся, — відповів злодій. Кожний з них праг дізнатися побільше про нового знайомого, перш ніж розповідати щось про себе. Зрештою злодій сказав: — Ми друзі, і у мене немає причини щось від тебе приховувати. Я злодій, і король велів мене заарештувати.
- Тоді ми товариші на нещастя! - викликнув другий. - Я шахрай, і король також віддав наказ про мій арешт.
- Давай відтепер будемо подорожувати разом і ділитися всім, що у нас є, — запропонував злодій. Він вийняв з кишені свій хліб і вуж праг було відламати шматок і почастувати шахрая, як той раптово заволав:
- Злодій! Ти й насправді злодій! Ти стягнув мій хліб.
- Ні, друг, це не твій хліб. Це мій хліб. Його спекла для мене дружина.
Він виявився прав. Шахрай перевірив свій кульок: хліб був на місці. Вони обоє подивувалися тому, що у двох зовсім різних людей хліб може бути однаково випечений і загорнуть у однакові ганчірки. З'єднавши свої половинки, шахрай і злодій виявили, що разом вони становлять єдине ціле — більшу булку. Отут-Те й стало ясно, що у них на двоє одна дружина. Тоді шахрай і злодій розв'язали, що раз вони одна сім'я, те ні до чого міняти заведений порядок і нехай усе залишається, як колись.
Коли настала ніч, шахрай сказав: «Друже, чому б тобі не піти й не украсти для нас їжі, а я зароблю що-небудь завтра».
З'ївши принесену злодієм їжу, шахрай і злодій лягли спати, але сон їх був неспокійний, тому що двох друзів мучили думки про арешт.
Наступного дня шахрай прокинувся дуже рано й відправився до одній старій жінці. Прикинувшись її сином, він сказав:
- ПРО, моя бідна стара мати, як я без тебе нудьгував.
- Що ти несеш? У мене немає нікого сина, одна лише дочка, та й тієї зараз немає будинку.
Але оскільки він наполягав на своєму, старої жінці не залишалося нічого іншого, як визнати шахрая своїм сином і послати принести полін для вогнища й води.
- Мама, яку таємницю у цім місті найбільше намагаються сховати?
- Весілля дочки намісника тримають у секреті. Справа не тільки у тому, що весільна процесія — принада для розбійників. Говорять, що дівчина й насправді гарна собою, як ангел.
Купивши трьох коней і рушниця, шахрай попрощався зі старою жінкою. У день, на який було призначено весілля, він дав один коня злодієві й велів тому чекати свого повернення, сховавшись за двома пагорбами неподалік. Вирядившись у дорогі одяги й повісивши за спину рушниця, шахрай відправився на торжество, ведучи за собою роскошно прибрану коня. Він повідомив тим, що зібралися, що мати дівчини важко занедужала й що його послали доправити дівчину додому, перш ніж її мати вмре. А потім він тихенько прошептав дівчині на вухо, що здоров'ю її матері ушкодить, якщо з ними поїде хтось ще. Також він сказав їй, що не можна відвідувати хвору матір у звичайному одязі й без прикрас. Це, мов, несприятливий знак.
Те, як він був одягнений, і искреннее занепокоєння, що звучало у його голосі, змусили всі з легкістю повірити у правдивість його слів, і всі відразу кинулися збирати дівчину у дорогу. Шахрай і дівчина відправилися у шлях і незабаром досяглися того місця, де їх чекав злодій. Отоді-те дівчина й зрозуміла, що її обвели навколо пальця, але що вона могла поробити?
- Що вам від мене треба? - запитала вона.
- Нічого ми від тебе не прагнемо й не заподіємо тобі ніякого зла, якщо ти допоможеш нам у одному справі. Через місяць ми тебе у цілості й схоронності повернемо твоїм батькам.
У страху, що якщо вона не погодиться, їй прийде зле, дівчина пообіцяла зробити усе, що їй велять. Продовживши шлях, вони прибутки у інше королівство й поставили намет у прекрасному квітучому саду. Сад уважався священним місцем, і король не дозволяв навіть птахам туди залітати, чого вуж отут говорити про людей. Сам він заходив у сад лише раз у році, щоб принести тварин у жертву богам.
Коли король побачив, що посередині священного саду коштує намет, він послав скарбника прогнати незваних гостей. Коли скарбник підійшов ближче до намету, шахрай наказовим жестом указав йому, щоб він не змів стояти перед входом у намет, а відійшов убік.
- Король велів вам негайно покинути сад, — проголосив скарбник.
- Хто такий ваш король? Ми прийшли з набагато більш могутнього королівства. Слава про красу нашої королеви, яка зараз відпочиває усередині намету, гримить по усьому світу. Люди пускаються у
Довгий шлях заради того, щоб глянути на неї хоч краєчком ока.
- Коли це так, то не чи дозволите ви й мені на неї подивитися?
- Недозволено віддавати шану настільки шляхетній дамі, не маючи із собою ніяких підношень, але ти можеш заглянути збоку у щілинку, щоб задовольнити свою цікавість.
Побачивши мигцем дівчину, скарбник прийшов у такий захват, що попросив друзів розповісти йому, які підношення слід принести, щоб удостоїтися тривалої, проведеної за всіма правилами аудієнції.
- Неси тюки парчі, багато дорогоцінних каменів, сподіваючись і масла. Підтверджуємо, що твоя аудієнція призначена на годину першого збройового залпу.
Замість того щоб повернутися у палац і розповісти королеві про те, що він довідався, скарбник прямо відправився додому й, зібравши усе, що було велено, сів чекаючи збройового залпу.
Коли скарбник не повернувся, король послав одного зі своїх міністрів, щоб той прогнав порушників спокою зі священного саду. Але його теж не склало праці переконати у тому, що дівчина славиться своєю красою. Дозволивши міністрові глянути на неї краєчком ока, друзі веліли йому зібрати багаті дарунки й призначили тривалу аудієнцію на годину другого збройового залпу. Він також не пішов до короля, а побіг додому й, зібравши у купу усе саме коштовне, що у нього тільки було, став чекати призначеного години.
Оскільки ні скарбник, ні міністр не повернулися з доповіддю, розлютований король сам особисто відправився у священний сад, щоб вигнати з нього пройдисвітів.
- Як смієте ви ставити намет посередині мого священного саду, коли я навіть птахам не дозволяю у нього залітати? Я посилав до вас двох гінців, але ви, очевидно, не прислухалися до їхніх слів.
- Ти, напевно, могутній король, а цей сад — твоя святиня, але король, від імені якого ми говоримо, має куди більшу владу, що ти. Дама, що перебуває у наметі, його королева. Безліч королів перебували у дорозі довгі місяці, везли із собою безцінні дарунки, аби тільки удостоїтися у неї аудієнції, а ти мав нахабність прийти сюди голіруч. Та тобі не соромно?
Король був не певен до кінця у тому, що у наметі дійсно ховається красуня-королева, і зажадав, щоб йому її показали.
- Оскільки ти багатий і могутній король, то для тебе буде ганьбою наблизитися до неї без дарунків, але, коли ти наполягаєш, королеві ми не маємо сил відмовити, можеш заглянути усередину через отвір у двері.
Король був убитий красою дівчини, а її плаття й прикраси послужили для нього достатнім підтвердженням почутої їм історії. Він попросив надати йому тривалу аудієнцію, і йому було велено прийти, коли пролунає третій збройовий залп, прихопивши із собою дарунки, гідні його високого положення й підходящі для дами настільки шляхетного походження.
Коли король пішов, друзі сказали дівчині, що їй не потрібно залишатися з ними весь місяць, вистачить і трьох днів. Вони веліли їй викинути з голови всі смутні думки, не висловлювати ні найменшої ознаки суму, не плакати, а говорити й поводитися гідно королеви.
Коштувало раздасться першому збройовому залпу, як відразу з'явився скарбник, принеся із собою безліч подарунків. Його перепровадили усередину намету. Він ще не встигнув закінчити бесіду, як пролунав другий збройовий залп і прийшов міністр. Скарбник заблагав, щоб ті де-небудь його сховали, перш ніж він попадеться міністрові на очі. Друзі посадили його у кут, прикривши зверху ковдрою.
Міністр теж не закінчив вести свої мовлення, коли почув третій залп і чиїсь кроки.
- ПРО, це всього-на-всього твій король, — сказали друзі міністрові.
- Будь ласка, урятуйте мене, — почав благати їхній міністр, і вони, накривши його ще однією ковдрою й надягши на голову миску, сховали там же, де й скарбника.
Король був одягнений у свої кращі одяги. Щоб уразити уява дами, він навіть водрузив на голову корону. Поприветствовав короля, злодій і шахрай представили його дівчині. Поки король насолоджувався приємною бесідою, не зводячи з девущки у_захопленні погляду, шахрай зібрав усі дарунки, принесені скарбником, міністром і королем, і велів злодієві побрати їх, від'їхати убік і чекати, поки він не закінчить справу до кінця.
Коштувало злодієві виїхати, як шахрай сказав королеві, що Її Величність бажає злегка передохнути. Він вивів дівчину на вулицю, і вони поскакали ладь. Незабаром до них приєднався злодій, що чекав неподалік.
Король чекав дуже довго у надії, що дівчина повернеться. Міністр так довго сидів у своєму вкритті, утримуючи на голові миску, що вкрай знесилів. Він злегка ворухнув головою, щоб зручніше влаштуватися, і миска впала. Несподіваний шум так налякав бідного скарбника, що той обмочився. Король теж підстрибнув при звуці миски, що вдарився про підлогу, тому що думав, що у наметі, крім нього, нікого немає. Він зірвав одна ковдру й побачив під ним свого міністра. Міністр зірвав друге й побачив під ним калюжу й сидячого посередині неї скарбника. Охоплені соромом, вони мовчачи дивилися один на одного.
- Яка ганьба, що цим людям удалося нас обдурити. А всі тому, що ми були заворожені красою цієї дівчини. Щоб не зіпсувати собі репутацію, давайте не будемо нікому про це розповідати, — розв'язали вони й, заприсягшись свято зберігати таємницю, утрьох повернулися у палац.
Тим часом злодій і шахрай подякували дівчині за допомогу й повернули її у цілості й схоронності намісникові. А потім вони вирішили між собою кинути своє ремесло. Навантажені таким багатством, яке їм раніше й не снилося, вони відправилися додому, до своєї дорогої дружини. З тих пір вони усе разом жили дружно й щасливо й умерли у глибокій старості.