Колись простій, благочестива людина жила у печері на окраїні села. Єдине, що у нього було коштовного, це набір із семи срібних чаш для підношення води божествам на вівтарі. Ці чаші були дуже дороги йому, і не тому, що були зроблені зі срібла, а тому, що йому було більше нема чого піднести божествам, крім семи чаш чистої води.
У тій же селі жив злодій. Пронюхавши про скарб ченця, він загорівся бажанням його украсти. Він думав, що чаші будуть легким видобутком, тому що всі споглядальники, будучи людьми, прихабоними релігійному боргу й байдужими до свого майна, неодноразово ставали жертвами численних злодіїв. Навіть схопивши злодія за руку, вони не карали його строго, тому що серце їх був виконаний жалю.
Якось уночі злодій відправився до печери споглядальника й заглянув усередину. Побачивши споглядальника сплячим, він протиснувся у печеру й простягнув руку до чаш. До його нещастя, чернець насправді не спав, а, сидячи у медитативній позі, віддавався спогляданню. Чернець почекав, поки рука злодія торкнеться чаш, а потім схопив її й наносячи по ній сабоні удари, початків читати вголос молитву Притулку:
«Я ухвалюю Притулок у Гуру, Я ухвалюю Притулок у Будді,
Я ухвалюю Притулок у Дхарме, Я ухвалюю Притулок у Сангхе».
Потім він відпустив злодія.
Рука так нила від побоїв, що злодій ледь міг стримувати сльози. Однак йому якимось образом удалося запам'ятати слова споглядальника. Він повторював їх ідучи додому, погладжуючи свою ушкоджену руку.
По дорозі йому зустріли дві величезні фігури, схожі на вершників. Вони рухалися у його напрямку з іншої сторони мосту. Це були примари, однак, зачувши його молитви, вони зникли. Так що хоча злодієві й не вдалося нічого украсти, йому вдалося урятуватися від жахливих примар.
Ось тому й говорять, що навіть простої читання молитви може врятувати від багатьох нещасть і небезпек, що підстерігають нас на шляху.