Тема Великої Вітчизняної війни у літературі XX століття
Подвиг народу безсмертний. Тема Великої Вітчизняної війни – незвичайна тема… Незвичайна, тому що написано про війну так багато, що не вистачить цілої книги, якщо згадувати тільки назви добутків. Дата 9 Травня наповнює серця гордістю за подвиг багатонаціонального радянського народу, що виграв битву з фашизмом, і сумом: мільйони синів і дочок Батьківщини назавжди залишилися лежати у своїй і чужій землі. Незвичайна, тому що ніколи не перестане хвилювати людей, роз’ятрюючи старі рани і душу болем серця. Незвичайна, тому що пам’ять і Історія
Я навіть не знаю, хто з них мені ближче. Вони всі такі різні, але такі схожі. Рита Осяніна, вольова і ніжна, багата щиросердечною красою. Вона – сама
Смерть була у всіх різна, як різними були і їхні долі: у Ріти – зусилля волі і постріл у скроню, у Жені – розпачлива і небагато безрозсудна (могла б сховатися і залишитися жити, але не сховалася), у Соні – удар кинджала в серце, у Галі – така ж хвороблива і безпомічна, як вона сама, у Лізи – “Ех, Ліза-Лізавета, не встигла, не змогла здолати трясовину війни”. І залишається старшина Басков один. Один серед лиха, страждання, один зі смертю, один із трьома полоненими. Чи один? Уп’ятеро в нього тепер сил. І що було в ньому кращого, людського, але захованого в душі, усе розкрилося раптом, і що пережив, перечув він за себе й за них, за його дівчисьок, його “сестричок”. Як журиться старшина: “Як це ж-то тепер? Чому це так? Адже не вмирати їм треба, а дітей родити, адже матері – вони!”. Поневолі навертаються сльози, коли читаєш ці рядки. Але треба не тільки плакати, треба пам’ятати, тому що мертві не йдуть із життя тих, хто їх любив. Вони тільки не старіють, залишаючись у серцях людей вічно молодими. У цій книзі тема війни повернена тією незвичною гранню, що сприймається особливо гостро. Адже всі ми звикли сполучати слова “чоловік” і “війна”, а тут жінки, дівчата і війна. І от ці дівчата встали посередині російської землі: лісів, боліт, озер, – проти ворога, сильного, витривалого, добре збройного, нещадного, котрий і по числу значно перевершує їх. Але вони не пропустили нікого, стояли на смерть до кінця, і були їх сотні й тисячі патріотів, що відстояли волю Вітчизни. І мені було б важко без книги Б. Васильєва жити, вчитися, бути теперішньою людиною.
Ще одну сторінку Великої Вітчизняної війни відкрив переді мною письменник Віталій Закруткін. У його книзі “Матір людська” показана інша сторона війни: спалені ворогом станиці і хутора, що знесиліла від горя Марія залишилася одна на попелище. На жіночі плечі лягло страшне горе, що відчула не одна радянська людина в дні війни: “Вороги спалили рідну хату, вбили всю її сім’ю…”. Жінка нікуди не може піти від згорілого будинку: тут загиблий чоловік і син, тут вона знову повинна стати матір’ю, зберегти тут вогонь, що теплився, щоб на землі не згасло життя. Це допомагає Марії вижити, і не просто вижити, а стати матір’ю і своїй дитині, і осиротілим дітям з Ленінграда. Мати – охоронниця Життя. Ця висока гуманна думка втілена Закруткіним у дуже сильній сцені, коли Марія, охоплена ненавистю і спрагою помсти, піднімає гострі вила, щоб стратити ворожого солдата, який сховався. Але він, виявляється, поранений і беззбройний, він зовсім ще молодик. Його пронизливий крик “мама!” обеззброює жінку. Напевно, вона могла б вбити фашиста в бою, але вона – мати – не може мстити поваленому ворогу. Марія – людина сильна. У праці знаходить вона зміст свого існування. Жінка поодинці зібрала врожай на кинутих полях, зберегла колгоспну худобу. Все це для живих, в ім’я життя. І тому опускається перед Марією на коліна і цілує із вдячністю її маленьку натруджену руку воїн – командир кавалерійського полку. Немає таких темних, злих сил, які могли б зломити народну волю, народну душу, перемогти добрі початки в людині, убити життя. На мій погляд, природу щирої хоробрості прекрасно виразив Антуан де Сент-Екзюпері: “А мені плювати на презирство до смерті.
Якщо Корінь його (героїзму) не у свідомості відповідальності, вона – лише властивість жебраків духом…”. Корінь героїзму персонажів Василя Бикова – у свідомості своєї відповідальності, твердої переконаності в непереможності правої справи. Візьмемо, наприклад, повість В. Бикова “Сотников”. Вже на самому початку її видний різкий контраст між сильним, енергійним, щасливим Рибалкою і мовчазним, похмурим, хворим Сотниковим. Цей зовнішній контраст допомагає нам зосередити увагу на духовній сутності героїв. Коли на їхню долю випало страшне випробування, у ту мить, коли перевіряється щира цінність людини, Рибалка виявив ганебну малодушність і погодився заради свого порятунку стати поліцаєм, а Сотников загинув як герой. Загибель Сотникова стала його моральним тріумфом. По-різному проявляється і жагуча любов до життя, яка властива обом героям. Рибалка просто хоче жити – будь-що-будь, чого б це не коштувало йому: “Він ще й тепер не втрачав надії, щосекунди чекав випадку, щоб обійти долю і врятуватися”. Про Сотникова сказано інше: “І якщо що-небудь ще турбувало його в житті, так це останні його обов’язки стосовно людей”. У цьому виявилося переконання письменника в тім, що від кожного залежить усе.
А від нас зараз залежить, чи вдасться зберегти пам’ять про загиблих. Вона священна. Чи не тому стукає в нашому серці ненависть, коли ми читаємо поему А. Вознесенського “Рів” про не людей, що копаються в черепах розстріляних біля Феодосійського шосе?! Не могили вони обкрадають, не в жалюгідних золотих грамах знехтуваного металу справа, а душі вони обкрадають, душі похованих, свої, наші! Як заклинання звучать слова Р. Рождественського: “Люди! Поки серця стукаються, – Пам’ятайте! Якою ціною завойоване щастя, – Будь ласка, пам’ятайте!”.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)