Тема трагічної долі митця у поезії І. Франка “Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер Виє”

Поезія І. Франка “Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє…” наділена чарівною притягальною силою. Вона не просто служить об’єктом читацької насолоди, а зачаровує читача, приголомшує його своєю глибиною й завершеністю. Основна тема твору – творча трагедія митця – розробляється в оригінальній художній формі.

Вірш було написано 20 листопада 1901 року, а вперше надруковано вже у наступному році у “Літературно-науковому віснику” у складі ліричного диптиха “Із дневника” разом із віршем “Як голова болить!..”. Згодом обидві

поезії увійшли до збірки “Semper tіro”. Назва “Із дневника” покликана звернути увагу читача на своєрідний характер твору. Саме у щоденникових записах людина стає відвертою як ніколи. Тільки сторінкам щоденника поранена душа довіряє усі свої таємниці. Звісно, що ми не можемо сприймати поезію як біографічну фіксацію конкретних буденних подій. Скоріше назва покликана створити інтимно-довірливу атмосферу між ліричним героєм та читачем.

Отже, поезія – це своєрідний ліричний щоденник автора, якому він довіряє свої найпотаємніші роздуми і почуття.

Вірш являє собою високий зразок ліричної медитації,

ускладненої пейзажними елементами та рольовим діалогом ліричного героя і його “невроджених дітей”, “невиспіваних співів”:

Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє.

Я змерз. І випало з холодних пальців

Перо. І мозок стомлений відмовив

Вже послуху. В душі глибока павза.

Ні думка, ні чуття, ні біль – ніщо

В ній не ворушиться. Завмерло все,

Немов гнилий ставок в гущавині,

Якого темну воду не ворушить

Вітровий подих…

Відразу ж впадає в око паралелізм картин природи і душевного стану ліричного героя. Зима – це пора року, коли природа відпочиває та засинає глибоким сном. Позаду залишилися весняний бурхливий розквіт, літня спека, осінній смуток. Взимку також смутно, але це смуток-відпочинок. Так і в душі ліричного героя завмирають, засинають усі думки, почуття і навіть біль. Але душа не мертва, вона – наче гнилий ставок, темну воду якого не ворушить вітровий подих. Для того щоб примусити цей ставок душі жити, потрібен справжній буревій вражень, бурхливих подій, пристрасті.

Текст побудовано на основі символічних подвійних опозицій світла – темряви, тепла – холоду, верху – низу, життя – смерті, буття – небуття. Ці символічні опозиції, пов’язані між собою змістовно (світло, тепло, верх як символи життя й щастя протиставляються темряві, холоду, абсолютному низові – атрибутам недолі і смерті), кристалізуються в системі ключових слів-образів, які несуть на собі головне смислове навантаження. Образи, що мають позитивне емоційне та смислове навантаження: серце, світло, сонце, весна, тепло та ін. Образи, що мають негативне емоційне та смислове навантаження: біль, павза, лиха доля, втопленики, багнюка, гнилий ставок, болотне дно, темна яма, сумна хатина, мороз тощо. Саме останні образи створюють трагічно-песимістичне звучання поезії в цілому. Вони характеризують дійсність митця, в той час як позитивно наснажені слова-образи виражають бажаний, належний, омріяний, однак, на жаль, недосяжний статус творчої свободи митця:

Не вийдете на світло, небожата!

Не вивести вже вас мені до сонця!

Я сам оце лежу у темній ямі,

Я сам гнию тут, до землі прибитий,

А з диким реготом по моїй груді

Тупоче, б’є моя лиха доля!

Для творця сумні співи його душі – це небожата, яких усупереч усім життєвим обставинам треба вивести до сонця, дати їм життя й надію. Ми знаємо, що останні роки життя поета були дуже тяжкими. З одного боку, його пригнічувала невиліковна хвороба і її загострення. З іншого боку, важкими для митця виявилися украй несприятливі умови для творчості – переслідування будь-яких виявів українського національного життя. Звідти, мабуть, у поезії з’являється цей образ темної ями, вибратися з якої немає сили. Що для поета стає смертю – смерть духовна, неможливість висловлювати свої думки, почуття у пісні. Фізично поет ще не помер, проте духовна смерть породжує пригнічення всіх функцій організму: “Я сам гнию тут, до землі прибитий…”. Доля посміхається та знущається – вона з диким реготом тупоче й б’є по грудях, у яких ще залишається живим серце.

Важливу роль у підвищенні емоційності поетичного тексту відіграють різноманітні повтори: “там весело – нехай ми тут не чахнем! Там гарно так – хай тут не гниєм!”; “Не вийдете на світло, небожата! Не вивести вже вас мені до сонця! Я сам оце лежу у темній ямі, я сам гнию тут, до землі прибитий…”. Поет нагромаджує обставини й означення, синонімічні іменники (“І голос чути, зойк, ридання, стогін… тінь голосу, зітхання”). Причому окремі слова вживаються не стільки в прямому, буквальному значенні, скільки несуть символічне навантаження:

Де ж я тепла візьму вам, небожата?

Уста мої заціпило морозом,

А серце в мене вижерла гадюка…

Отже, мороз, що заціпив уста, – це не просто відсутність творчого натхнення, викликаного перенасиченістю та задоволенням. Образ гадюки, що вижерла серце, – це символічне втілення всіх бурхливих подій реальної дійсності, які виснажили ліричного героя. Як бачимо, у поезії перед читачем відкривається велика таємниця творчої трагедії митця. Але, на мою думку, ліричний герой, митець, вже надто захоплюється своєю драмою. Митець, навіть у найтрагічніші моменти свого перебування у матеріальному світі, не перестає бути митцем. Так само, як вчора кохання викликало в нього чарівні пісні, так сьогодні духовна втома викликає до життя ці мінорні звуки пісні-сповіді. Загальне емоційне враження від музики Франкового вірша гнітюче, страшне, невільне. Втім, воно повністю гармоніює зі змістом та пафосом поезії.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Тема трагічної долі митця у поезії І. Франка “Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер Виє”