Тема села в сучасній літературі (по добутках В. Распутіна)

Зірка полів горить, не вгасаючи,

Для всіх тривожних жителів землі,

Своїм променем привітним стосуючись

Всіх міст, що піднялися вдалині.

Н. Фляків

Творчість відомого російського письменника, нашого сучасника, Валентина Распутіна здебільшого присвячено проблемам села. Він з тих російських мислителів, які не без підстави вважають Село центром нашого “національного космосу”, вузлом безлічі життєво важливих і не розв’язних до цієї пори проблем. Уже після виходу у світло його першої повісті “Гроші для Марії” він

потрапив у поле зору серйозної літературної критики й знайшов широкого читача. Далі, одна за інший, сталі виходити книги: “Останній строк”, “Прощання із Запеклої”, “Живи й помни”, “Пожежу”, які зробили Распутіна одним із провідних письменників країни.

Все це відбувалося на початку 70-х років. Наша країна переживала глибокі й не всіма прийняті соціальні зміни. Науково-технічна революція запаморочила гарячих голів, породила міф про рятівну роль науки й техніки для всього людства, а для Росії особливо. Поезія в цей момент віддала перевагу крайнім урбаністам, вийшла на естраду. Поети, що

оспівують село, такі, як Микола Фляків, залишалися в тіні. Цей явно руйнівний процес виправдувався почасти успіхами в скоренні космосу, виникненням атомної енергетики, нових заводів і міст. Про наслідки ніхто, вірніше, майже ніхто не замислювався. Зараз ми бачимо, до чого привело захоплення науково-технічним прогресом. Мир жахнувся перед чорнобильською катастрофою, пересохнув Арал, штучні моря перетворилися в болота. Мільйони людей зривалися з насиджених місць, відправляючись на “великі будівництва комунізму”. Люди, відриваючись від своїх Корінь, убожіли духовно. Особливо постраждало російське село. Взагалі, якщо задуматися, скільки негод випало на плечі селян, страшно стає.

Не випадково наприкінці 60-х років у нашій літературі виникає таке явище, як “сільська проза”. Тому що письменники не могли миритися з таким положенням російського села. Рух висунув на перший план громадського життя країни талановитих письменників – Распутіна, Белова, Абрамова, Носова, Шукшина. Їх ще називають “почвенниками”, тому що вони ратують за збереження родових корінь.

Повести Распутіна “Останній строк”, “Прощання із Запеклої”, “Пожежу” як би становлять трилогію про російське село, про загибель “селянської Атлантиди”. Мотиви катастрофи, розставання звучать у самих назвах цих повістей. До повісті “Пожежа” письменник взяла епіграфом слова з народної пісні: “Горить, горить село рідне…” Положення із селами в країні було таке, що даний епіграф відбивав буквально суть розору, що відбувається в них.

Завдяки таланту В. Распутіна образи його героїв-селян як би вступили в боротьбу за порятунок села й усього, що пов’язане із цією стороною життя людини. Баба Ганна з “Останнього строку” і баба Дар’я з “Прощання із Запеклої” сталі втіленням народної мудрості, що дається не стільки читанням книг, скільки життєвим досвідом, працею.

Цікаво починається повість “Останній строк”: баба Ганна лежить на вузькому залізному ліжку біля печі й чекає смерті. Її молодший син Михайло, розуміючи, що розставання з матір’ю близько, викликає інших дітей Ганни попрощатися з матір’ю. Але саму її улюблену дочку Танчору не запросив, тому що точно по-крестьянски розрахував – матір, очікуючи приїзду улюбленої дочки, протримається на землі ще зайвих кілька днів. Так воно й вийшло: очікування молодшенької продовжило Ганні життя. Опис цих днів і становить сюжет повести.

Перед читачем встає образ простій росіянці жінки, що прожила важке життя, що втратило чоловіка й дітей, але душі, що зберегла моральну чистоту. Моральний зв’язок з рідними коріннями допомагає їй вистояти в найтяжких умовах.

Вони накрепко засвоїли ті строгі моральні заповіді, які передавалися з покоління в покоління і яким Ганна випливала все життя. Заповіді прості: працювати не покладаючи рук, тримати будинок у чистоті й статку, виховувати дітей чесними людьми.

Під час оповідання автор звертається до історії російського села. Його героїня згадує роки колективізації. Тоді в неї забрали єдину корову Світанок. Але корова по старій звичці по вечорах після доїння приходила до знайомої хвіртки. Ганна зверталася з коровою, як з рідною істотою: виносила їй підсолену кірку хліба, підмивала вим’я. Один раз вона вирішила перевірити, чи добре подоена Світанок, і узялася за соски. Виявилося, що у вим’ї залишилося ще небагато молока. Ганна стала подаивать корову й віддавала молоко дітям. Робила вона це тайкома, щоб ніхто не догадався. Але таємниця незабаром розкрилася: дочка Люся випадково побачила, як Ганна доїла корову. Треба тільки уявити собі, до якого ступеня совісної була ця жінка, якщо після цього “извиноватила себе” і “в очі-те Люсе до-о-олго не могла дивитися”. А молоко-те це допомогло дітям вижити у важкий рік. Почуття гріха, властивим всім чесним і добрим людям, знайшло вихід у свого роду сповіді: Ганна розповіла про незаконне доїння подрузі Миронихе, але й розповідаючи продовжувала сильно соромитися свого вчинку. Ганна боялася й соромилася не громадського осуду, а просто скритність учинку вже сама по собі суперечила моральним заповідям її предків.

Распутін філософськи завершує повість. У день, коли діти роз’їжджаються, Ганна вмирає. У селі залишається один Михайло, без рідні його життя стає млявою. Інші, покинувши назавжди село, не знаходять щастя в місті. Відірвані від своїх корінь, вони втратили моральну силу душі, що все життя допомагала переборювати труднощі їхньої матері. Повість В. Распутіна “Останній строк” я вважаю програмної у Творчості письменника.

У цьому змісті сільська тема завжди буде актуальної й життєво необхідної для нашого суспільства.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Тема села в сучасній літературі (по добутках В. Распутіна)