Тема рідної землі у поетичній творчості Стуса

Понад усе у своїй творчості Василь Стус ставив числу совість і слово правди. А доброту, любов до краси він черпав з чистого джерела народної пісні. У поетичному доробку митця однією з провідних є тема рідної землі, України.

У вірші 1952 року “Навкруг Землі мої кружляли мрії” він бачить рідний край планетарно затиснутим у півкулі географічних карт, його символом є мелодія пісні, що запала в душу з дитинства. Поет гордиться отчим краєм, проте його захоплення Вітчизною змінюється гостро викривальними, драматичними інтонаціями, коли йдеться

про минуле України (поезія 1963 року):

Сто років як сконала Січ.

Сто років мучених надій,

І сподівань, і вір, і крові

Синів, що за любов тавровані,

Сто серць, як сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,

Із шаровар, з курної хати

Раби зростають до синів

Своєї України-матері.

У “Палімпсестах” (1972-1979) ця тональність посилюється. “Німує край”, він – “царство німоти”, – так влучно характеризує поет тогочасні реалії українського життя. З гіркотою, що йде від самого серця, він проголошує:

Нема мені вітчизни – ні-ні-ні…

Нема мені коханої землі,

Десь

під грудьми пече гірка калина,

Сміється божевільна Україна

У смертнім леті на чужім крилі.

Скільки болю в цих рядках! Поетові соромно за своїх сучасників, за ту задушливу атмосферу обману, фальші, зневажання людських свобод, у якій вони живуть. Він стверджує, що в нього немає вітчизни. І разом з тим спростовує цю думку: душа болить за рідний край, де навіть калина стала гіркою.

Відірваний від отчого порога, В. Стус у поезіях періоду заслання часто згадує рідну домівку, висловлюючи свої почуття відверто, щиро. Ці спогади дають поетові віру, надію і силу. “Вітчизно, Матере, Жоно! Недоля ця, коли б не ти, мене б косою підкосила…” Вони є стимулом до життя навіть у найпекучіші хвилини вагань, відчаю, внутрішньої боротьби.

Образ Вітчизни В. Стус будує на контрастах, які підкреслюють внутрішню боротьбу поета. В одному вірші Батьківщина “зрадлива, зраджена”, в іншому – це то “рідний і нищівний”, то “далекий” край, який ще “обрадіє із печалі”. Від відчаю – до сподівання повернутись на Україну, від оголеного болю – до надії на кращу долю – як власну, так і Батьківщини.

Проте розуміння трагізму свого життя, передчуття нездійсненності мрій і прагнень народжує такі пронизливо щемливі рядки:

Прощай, Україно, моя Україно,

Чужа Україно, навіки прощай.

Моя і – чужа…

До глибини душі вражає трагізм долі поета: бути найпалкішим сином своєї землі і закінчувати свій життєвий шлях на “чужинецькій” землі забутим, непотрібним своїй Вітчизні.

Але пророчими стали слова поета:

Народе мій, до тебе я ще верну,

Як в смерті обернуся до життя

Своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

І чесно гляну в чесні твої вічі

І в смерті з рідним краєм поріднюсь.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Тема рідної землі у поетичній творчості Стуса