Тема любові до рідної землі
“Колисав мою колиску вітер рідного Поділля…” Так ще на світанку минулого сторіччя натхненно й поетично висловив свою любов до “малої Вітчизни” знаменитий мій земляк – галичанин Богдан Лепкий. Так, мене народила земля золотого Поділля. А Поділля – це, насамперед, крислаті поля, покриті золотими пшеницями, які хвилюються під подувом вітру, начебто море. Це найкращі види, які мені довелося бачити у своєму житті
Ні, напевно, більшої радості, як пізньою порою йти теплою курною стежкою всупереч полям, покритим пшеницями. Поділля
Що ще розповісти про Поділля? Розповів би про його багатостраждальну історії, але де взяти стільки слів для цього! Та й не вміститься та кривава Історія навіть у самих товстих фоліантах. Писали її
Виходить, життя буде тривати – у біленьких хатках біля золотих пшениць: біле в золотом. Мені здається, що людина, що настільки поетично сприймає природу, так тонко відчуває її мовчазну красу, – це духовно богатий людина. Хіба може байдужий у звичайному пейзажі побачити знайому й разом з тим нову красу природи рідного краю?! Хіба може “убогий духом” проникнути в далечінь віків, перегорнути явно героїчні сторінки нашої нелегкої історії, щоб засвідчити цим ще раз своя пошана й повага до своїх предків?!
Степ і козацькі могили… Для когось це, можливо, лише сірий, непримітний пейзаж, на якому ніде погляду зупинитися. Але яке роздолля для уяви, думок і асоціацій у людини з поетичною щиросердечною організацією! Він уміє побачити красу у всьому, адже тиха, непримітна краса – це також краса. Він, ця людина, знає, що й де болить “зеленим степам нашої північної України”. Він – людина мудрий, тому що тільки мудрий розуміє Мова природи. Що дає авторові цих задушевних ліричних роздумів рідна Природа? Багато чого. Те, що закрите на сім замків для нецікавого й байдужого серця: думки й почуття, спогади й мрії, гостре відчуття краси життя, стійкості й незламності людського духу, прагнення ксчастью.
Людина, який живе в нерозривній єдності із природою, тим і відрізняється, що він постійно намагається збагатитися ще й ще, розвити свій смак, виростити духовно. Природа прекрасніше будь-якої пори року. Але з особливою теплотою я чомусь згадую кришталево-чисті літні світанки свого дитинства, згадую гарячі тропи, якими бігав малим. Мені світило сонце – і мені належав цілий мир. Пам’ятаю теплий подих паруючої ріки пекучого дня, і схилену над водою стару вербу, і прохолодні джерела в тіні таких знайомих дерев
А або подобається вам весняний ліс, коли відходять проліски, а починають синіти фіалки, облиті золотими променями? На тендітних і струнких берізках вирізьблюється перший листик, ніжне, начебто дитячий подих. Весна причаїлася в сірій корі дерев, у зеленій траві, у воді. А геть коштують верби, уже опушені зелененьким листочком, і, здається, чують сплески журавлів у піднебесся, легенький, бентежний передзвін – прозорий, кришталевий. Лагідне, шовковисте повітря купає мої очі, вся земля начебто випромінює благодатну енергію, що допомагає рости не тільки траві, квітам, деревам, але й моїм мріям. Коли я буваю наодинці з рідною природою, то забуваю про усім. На душі стає привільно й щасливо, кудись зникають повсякденні й не завжди потрібна турбота. Вся наша суєтність відходить на другий план, і тільки одна думка пульсує десь на самому низі серця – думка про те, що я по-справжньому щасливий
Ми взрослеем, ми міркуємо про нові поняття, ми пізнаємо цей складний мир, але скрізь на цій нелегкій дорозі будуть виникати (нехай навіть у спогадах) золоті, найбільш дорогі “образи” дитинства – картини рідної природи
(1 votes, average: 5.00 out of 5)