Тема 26. Микола Хвильовий – Література XX ст

IV. Література XX ст.

Тема 26. Микола Хвильовий (1893 – 1933)

Миколу Хвильового називають “основоположником української прози XX ст.”. Його світоглядні позиції стали поштовхом для активних дій на шляху осмислення суспільством ролі української літератури. Письменник обрав собі дорогу – бути лідером, щоб повести націю на боротьбу за право жити у вільному суспільстві, відродження національної літератури (основним мотивом у творчості М. Хвильового є мотив дороги); він висунув концепцію повноцінної національної літератури.

Погляди письменника:

– українська література повинна мати індивідуальний шлях розвитку, не копіювати досягнення інших літератур;

– письменник має бути обдарованим від природи;

– осуд масовизму й вульгаризації в літературі;

– проникнення ідеями “романтики вітаїзму” (життєлюбства);

– протест проти “диригентської палички” Москви.

“Я (Романтика)”

Жанр: новела.

Присвята: “Цвітові яблуні”

Ідейно-художній зміст

Твір надруковано в 1924 р. У новелі “Я (Романтика)” постає проблема гуманності й фанатичної відданості революції, розкривається суперечність між одвічним ідеалом любові й беззастережним служінням абстрактній ідеї, розвінчується романтика більшовицької революції. Твір торкається теми роздвоєності людської особистості (“Я – чекіст, але і людина”).

Новела сповнена неоромантичної атмосфери. У творі герої зображені в екстремальних ситуаціях. Наскрізний мотив канонади, що посилюється (“доноситься глуха канонада”, “канонада все ближче й ближче”, “глуха канонада росте” “бухкали гармати”). Час дії – переважно “темна ніч”, місце дії – “фантастичний палац”.

Автор демонструє різні уявлення людей про світ (головний герой – чекіст-фанат, теософи – шукачі нового Месії і т. п.). Увага звернена на те, що жителі міста, у якому відбуваються події, для чекістів – просто хлам, непотріб, а самі чекісти в очах людей постають утіленням інквізиції.

Найважливіші стильові ознаки новели М. Хвильового:

– розповідь від першої особи;

– драматизм;

– внутрішні монологи героя;

– відсутність безпосередньої авторської оцінки;

– лаконізм;

– виразні художні деталі;

– глибокий психологізм;

– відмова від традиційного описового реалізму;

– часові зміщення;.

– символічність образів, деталей, наприклад, безіменність персонажів (символ, деталь): революційна дійсність нівелює людську індивідуальність; годинник – пересторога Бога, що життя – короткотривале;

– історичні алюзії, асоціації з метою поставити революцію у контекст визначних подій світової історії.

Особливості композиції

– пролог (лірико-романтичний зачин), що вводить читача у складний психологічний світ (показана розмова матері з сином напередодні грози);

– три частини – життя у фронті соціальної грози; три частини – три різні фронтові ситуації, три різні душевні стани героя.

Ідея твору: вимріяне майбутнє не може наблизити людина з роздвоєним “я”, ціною злочину його не побудувати.

Стислий переказ твору

“З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю.

…Я одкидаю вії і згадую… воістину моя мати – втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати – наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам’ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом. Мати каже, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе…”

“Наше помешкання – палац розстріляного шляхтича. Я бандит – за одною термінологією, інсургент – за другою, просто і ясно дивлюся на княжі портрети, і в моїй душі нема й не буде гніву, бо я – чекист, але і людина”.

“Моїх товаришів легко пізнати: доктор Тагабат,

Андрюша,

Третій – дегенерат (вірний вартовий на чатах)”.

“Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять. Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша! Але коли Тагабат чітко підписався під постановою – “розстрілять” – мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, – це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. “І я, главковерх чорного трибуналу комуни, – нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії”. Але який вихід? Я не бачив виходу. Мабуть, правда була за доктором Тагабатом. …Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери. Я подумав, що доктор – злий геній, зла моя воля, а дегенерат – патлач із гільйотини. А тоді подумав – нісенітниця, який він пал ач, це ж йому в моменти великого напруження я складав гімни. І відходила від мене моя мати, прообраз загірної Марії”.

“Тьма. Дивлюся на княжий маєток і згадую, що шість на моїй совісті.

Ні, неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів – тьма на моїй совісті!!!”

“Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг! Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат і вартовий п’ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Звертається до мене:

– Слухай, друже! Одпусти мене! На фронт! Я більше не можу тут.

В мені раптом спалахнула злість. Він не може? Він хоче бути подалі від цього чорного брудного діла? Хоче бути невинним, як голуб, віддає мені “своє право” купатися в калюжах крові? Кричу, що коли він ще раз про це скаже, то негайно розстріляю”.

“Увійшов дегенерат і сказав, що треба розібрати позачергову справу. Привели черниць, які на ринку вели одверту агітацію проти комуни. Я входив у роль, був в екстазі. Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.

– Ведіть!

В кабінет ввалився цілий натовп черниць. Я стояв одвернувшись і смакував: всіх їх через дві години не буде! Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:

– Роз-стрі-лять!

Але вертаюся і бачу – прямо перед і мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії. Я в тривозі метнувся – чи не галюцинація? І чую з натовпу зажурене: “Сину! Мій м’ятежний сину!” Мені погано, я схопився за крісло і похилився. Але в той момент мене оглушив регіт доктора Тагабата:

– “Мамо”?! Ах ти, чортова кукло!.. “Мамо”?! Ти, зраднику комуни! Зумій розправитися і з “мамоїо”, як умів розправлятися з іншими.

…Я остовпів. Стояв блідий перед мовчазним натовпом черниць, як зацькований вовк. Так! – схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинно ховати себе. Я маю тепер одне тільки право:

– Нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне “я””.

“Конає вечір.

Різко кажу доктору: “Через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд”. Тоді він іронічно й байдуже: “Ну і що ж? Добре!” Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене – це ж у цій партії засуджених моя мати. Не витримую й шаленію, кричу, щоб не жартував зі мною. Але голос зривається, і я раптом почуваю себе жалким і нікчемним. Вартовий увійшов і доповів, що партію привели, розстріл призначений за містом”.

“Мовчазна процесія підходила до бору. До мене підійшов доктор, поклав руку на плече і сказав: “Ваша мати там! Робіть, що хочете!” Я подивився – з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся. “…Я вийняв з кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті”.

“Я положив її на землю й дико озирнувся. Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи “черниць”. Я поспішив до свого батальйону. Але раптом зупинився, повернувся й підбіг до трупа матері. Впав на коліна й припав устами до лоба. По щоці, пам’ятаю, текла темним струменем кров. Та раптом – дегенерат: “Ну, комунаре, підводься! Пора до батальйону!” В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я кинувся туди, здавивши голову.

…Ішла гроза. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. Йшла чітка, рясна перестрілка. …Я зупинився серед мертвого степу:

– Там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни”.

Словник

Інсургенти – повстанці.

Версальці (образно, запозичено з часів Паризької комуни) – всі, хто проти комунарів (у роки революції часто вживався як символ подоланої монархії).

Вакханалія – гучне дійство, бенкетування.

?

Тема 26. Микола Хвильовий – Література XX ст