Колись за давніх часів жив один старий, і у нього був син, хлопчик п'ятнадцяти років від роду. Набридло молодому джигітові сидіти будинку без справи, і він став просити батька:
- Батько, у тебе є триста таньга. Дай мені з них сто, і я поїду у чужі краї, подивлюся, як там живуть люди.
Батько й мати сказали:
- Ці гроші ми бережемо для тебе. Якщо вони потрібні для того, щоб почати торгівлю, бери й поїдь.
Джигіт побрав сто таньга й поїхав у сусіднє місто. Став він ходити по міських вулицях і зайшов у якийсь сад. Дивиться, у саду коштує високий будинок.
Заглянув у вікно й бачить: сидять у цьому будинку за столами молоді люди й чимсь займаються.
Зацікавився джигіт. Зупинив перехожого й запитує:
- Що це за будинок і що тут роблять? Перехожий говорить:
- Це школа, а у ній навчають листу. Захотілося й нашому джигітові навчитися писати.
Увійшов він у будинок і розшукав старшого вчителя.
- Що тобі треба? - запитав старший учитель у нього.
- Я прагну навчитися листу, - відповів джигіт. Учитель сказав:
- Це похвальне бажання, і ми охоче навчимо тебе писати. Але ж ми навчаємо не безкоштовно. Є чи у тебе сто таньга?
Джигіт відразу віддав свої сто таньга й став навчатися листу.
Через рік він так добре опанував грамотою, що міг писати швидко й красиво — краще всіх учнів.
- Тепер тобі більше нема чого робити у нас, - сказав учитель.- Вертайся додому.
Повернувся джигіт у своє місто. Батько й матір запитують його:
- Ну, синок, розповідай, чи багато ти нажив добра за цей рік?
- Батько, - говорить джигіт, - сто таньга не даремно пропали, за них я навчився грамоті. Сам знаєш, без грамоти й торгувати неможливо.
Покачав головою батько:
- Ну, синок, видне, не багато у тебе розуму у голові! Навчитися грамоті ти навчився, а що користі? Думаєш, тебе за це більшим начальником призначать? Одне скажу: зовсім ти дурний!
- Батько, - відповідає джигіт, - це не так! Буде користь від моєї грамоти. Дай мені ще сто таньга. Поїду я у інше місто, почну торгувати. У цій справі грамота мені дуже придасться.
Послухав його батько, дав йому ще сто таньга.
Цього разу джигіт відправився у інше місто. Ходить він по місту, усе оглядає. Заходить і у сад. Бачить: коштує у саду великий, високий будинок, а з будинку доноситься музика.
Запитує він у одного перехожого:
- Що роблять у цьому будинку? Перехожий відповідає:
- Тут вчаться відіграти на скрипці.
Пішов джигіт, розшукав старшого вчителя. Той запитує його:
- Що тобі потрібне? Навіщо прийшов?
- Прийшов вчитися відіграти на скрипці, - відповідає джигіт.
- Ми не навчаємо даром. Якщо зможеш заплатити сто таньга у рік, будеш вчитися, - говорить учитель.
Джигіт, не замислюючись, віддає йому свої сто таньга й починає вчитися. За рік він так навчився відіграти на скрипці, що ніхто не міг з ним зрівнятися. Більше йому тут робити нема чого, треба вертатися додому.
Приїхав він — батько й матір запитують його:
- Де ж гроші, які ти виручив від торгівлі?
- Верб цей раз я не наживав грошей, - відповідає син, - зате навчився відіграти на скрипці.
Розсердився батько:
- Добре видумав! Ти що ж, прагнеш за три роки промотати усе, що я нажив за усе моє життя?
- Ні, батько, - говорить джигіт, - я не даремно промотав твої гроші. У житті й музика знадобиться. Дай мені ще сто таньга. Цього разу я тобі багато добра наживу!
Батько говорить:
- Останні сто таньга у мене залишилися. Прагнеш- бери, прагнеш — не бери! Більше у мене нічого для тебе немає!
Побрав син гроші й поїхав у третє місто — добро наживати.
Приїхав він у місто й розв'язав оглянути його. Ходить усюди, заглядає у кожну вулицю. Увійшов і у великий сад. У саду коштує високий будинок, а у цьому будинку за столом сидять якісь люди. Усі вони добре одягнені, і всі вони роблять щось незрозуміле.
Підкликав джигіт перехожого й запитує:
- Що роблять люди у цьому будинку?
- Вони вчаться відіграти у шахи, - відповідає перехожий.
Захотілося й нашому джигітові навчитися цій грі. Увійшов він у будинок, розшукав головного. Той запитує:
- Навіщо ти прийшов? Що тобі потрібно?
- Прагну навчитися відіграти у цю гру, - відповідає джигіт.
- Що ж, - говорить головний, - вчися. Тільки ми даром не вчимо, треба заплатити вчителеві сто таньга. Є гроші — будеш вчитися.
Віддав джигіт сто таньга й почав вчитися грі у шахи. За рік він став таким митецьким гравцем, що жодна людина не могла обіграти його.
Попрощався джигіт зі своїм учителем і думає:
«Що ж мені тепер робити? До батьків вертатися не можна — із чим я до них приїду?»
Став він шукати для себе яка-небудь справа. Та довідався він, що із цього міста йде якийсь торговельний караван у далекі чужі країни. Прийшов молодий джигіт до хазяїна цього каравану — караван-башй — і запитує:
- Не чи потрібний вам працівник при каравані? Караван-баши говорить:
- Нам дуже потрібний працівник. Поберемо тебе, будемо годувати й одягати.
Зговорилися вони, і став молодою джигіт працівником.
На інший ранок караван вийшов з міста й відправився у довгий шлях.
Ішли вони довго, минули багато місць і потрапили у пустельні краї. Тут коня у них утомилися, люди заморилися, усім хотілося пити, а води немає. Нарешті знаходять вони один старий, занедбаний колодязь. Заглянули у нього — вода видніється глубокоглубоко, поблискує, як маленька зірочка. Прив'язують караванники до довгої мотузки цебро й спускають у колодязь. Витягнули цебро — порожнє. Опускають знову — не набирається вода. Довго вони так мучилися, а потім мотузка зовсім обірвалася, і цебро залишилося у колодязі.
Тоді караван-баши говорить молодому джигітові:
- Ти молодше нас усіх. Прив'яжемо тебе й спустимо на мотузці у колодязь — ти й цебро дістанеш і довідаєшся, чому це вода не набирається.
Прив'язують до пояса джигіта мотузку й спускають у колодязь. До самого дна спустили. Дивиться джигіт: у колодязі зовсім немає води, а то, що блищало, виявилося золотом.
Джигіт навантажив золотом цебро й смикнув за мотузку: витягайте! Витягнули караванники цебро із золотом — обрадувалися несказанно: не думали, що таке багатство знайдуть! Знову спустили цебро, джигіт знову наповнив його до країв золотом. П'ятнадцять раз опускали й піднімали цебро. Нарешті дно колодязя стемніло — не залишилося там і крупинки золота. Тепер у цебро сіл сам джигіт і зробив знак, щоб його піднімали. Стали караванники піднімати його. А караван-баши думає:
« чи Коштує піднімати цього джигіта? Він скаже: «Золото це знайшов я, воно належить мені». Та нам його не віддасть, побере собі. Так краще, щоб його не було тут!»
Перерізував він мотузку, і молодий джигіт упав на дно колодязя…
Коли джигіт отямився, став він оглядатися навколо й побачив у стінці колодязя залізну скобу. Смикнув за скобу — відкрилися двері. Увійшов він у ці двері й опинився у маленькій кому -
Натке. Посередині цієї комнатки на постелі лежав якийсь умираючий худий і бородатий старий. А біля старого була скрипка. Джигіт побрав скрипку й розв'язав перевірити, чи справна вона. Скрипка виявилася справною. Він і думає:
« Однаково мені гинути на дні цього колодязя — дай хоч пограю востаннє!»
Настроїв скрипку й став відіграти.
Та тільки джигіт заграв, як бородатий старий тихенько піднявся, сіл і мовив:
- Про син мій, звідки ти узявся, на моє щастя? Якби не звуки скрипки, я був би вже мертвий у цю хвилину. Ти повернув мені життя й сили. Я — владика цього підземелля й виконаю усе, що ти прагнеш!
Джигіт говорить:
- Про батько, мені не треба ні золота, ні срібла, ніяких багатств! Прошу тебе тільки про одне: допоможи мені піднятися із цього колодязя й наздогнати караван!
Та тільки він висловив це прохання, як старий підхопив його, виніс із колодязя й поніс у ту сторону, куди пішов караван. Коли караван був уже на очах, старий розпрощався із джигітом і подякував йому за те, що той повернув його до життя. А джигіт гаряче подякував старому за допомогу.
Скоро джигіт наздогнав караван і як ні у чому не бувало пішов разом з караванниками. Караван-баши сабоно злякався й думав, що джигіт буде сварити його й дорікати за підступництво, але джигіт не сказав жодного гнівного слова, начебто нічого й не трапилося. Іде з караваном, працює, як усе; такий же привітний, як і колись.
Однак караван-баши заспокоїтися не може, і злісні думки його не залишають. Думає він:
«Цей джигіт, видне, дуже хитрий! Зараз він нічого не говорить, а коли у місто прийдемо, неодмінно зажадає у мене своє золото».
Та ось, коли до міста залишилося два дні шляху, дає караван-баши джигітові лист, наказує сісти верхи на коня й швидше їхати вперед.
- Це лист відвези моїй дружині — одержиш від неї багатий подарунок! - сказав він, а сам якось недобре посміхнувся.
Джигіт зараз же відправився у шлях.
Під'їхав він до самого міста й думає:
«У цього караван-баши немає ні сорому, ні совісті: залишив він мене у колодязі на неминучу загибель, привласнив собі усе золото, яке я дістав. Як би не підвів він мене й тепер!»
Та розв'язав джигіт прочитати лист караван-баши. У своєму листі караван-баши посилав привіт дружині й дочки й повідомляв, що цього разу вертається з більшим багатством. «Але щоб це багатство усе залишилося у наших руках, - писав караван-баши, - ви повинні за допомогою якої-небудь хитрості погубити джигіта, який доправить вам цей мій лист».
Прочитав джигіт лист караван-баши й розв'язав як слід провчити його за підступництво й за безсоромність. Стер він останні рядки листа й написав почерком караван-баши такі слова: « Завдяки цьому джигітові я вертаюся до вас із більшим багатством. Запроси всіх рідних і сусідів і негайно видай нашу дочку заміж за джигіта, який доправить цей лист. Щоб до мого приїзду усе було зроблено, як я наказую!»
Цей лист джигіт і вручив дружині караван-баши. Посадила вона джигіта, стала його пригощати, а сама розкрила лист чоловіка й читає.
Прочитала вона лист, пішла у кімнату своєї дочки-красуні й говорить їй:
- Ось, дочка, батько пише, щоб я бачила тебе заміж за цього джигіта. чи Згодна ти?
А дівчині джигіт з першого погляду сподобався й полюбився. Вона говорить:
- Слово батька для мене закон, я згодна!
Зараз же стали готовити всякі страви й напої, скликали всіх рідних і сусідів — і бачили дівчину заміж за джигіта. Та дівчина рада, і джи -
Гіт радий, і усе задоволені й веселі: таке гарне весілля було!
Через два дні вертається додому караван-баши. Працівники вивантажують тюки з товарами, складають їх у дворі. Караван-баши дає розпорядження й входить у будинок. Дружина ставить перед ним усякі частування, клопоче. Караван-баши запитує:
- А де ж наша дочка? Чому вона мене не зустрічає? Видне, у гості куди-небудь виїхала?
- Куди їй їхати! - відповідає дружина.- По твоєму велінню я бачила її заміж за джигіта, який привіз нам твій лист. Зараз вона сидить зі своїм молодим чоловіком.
- Що ти говориш, дурна!-закричав караван-баши.- Я ж наказав тобі, щоб ти якою-небудь хитрістю перевела цього джигіта.
Дружина говорить:
- Даремно свариш мене. Ось твій лист. Прочитай його сам, якщо мені не віриш! - і подає лист.
Схопив караван-баши лист, дивиться — його почерк, його печатка.
Став він з досади гризти кулака:
- Я праг його знищити, позбутися його, а вийшло всі не так, не по-моєму!
Так уже раз справа зроблена, не переробиш його. Прикинувся караван-баши добрим, ласкавим. Приходить він із дружиною до джигіта й говорить:
- Дорогою мій зять, я винуватий перед тобою! Не гневайся, вибач мене!
Джигіт відповідає:
- Ти був рабом своєї жадібності. Ти кинув мене у глибокий колодязь, і тільки завдяки доброму старому я не загинув там. Що ти не затівай, що не видумуй, погубити мене не зможеш! Краще й не намагайся!
На інший день джигіт заклав трійку й зі своєю молодою дружиною поїхав кататися. Їдуть вони по широкій гарній вулиці й під'їжджають до прекрас -
Ному палацу. У палаці горять різнобарвні вогні, перед палацом коштують люди, усе про щось переговорюються, дивляться на палац. Джигіт запитує:
- Що це за палац і чому тут зібралося так багато людей?
Дружина говорить йому:
- Це палац нашого падишаха. Падишах оголосив, що видасть свою дочку за того, хто обіграє його у шахи. Що програв відрубують голову. Багато вже загинуло тут молодих джигітів через дочку падишаха! А обіграти його ніхто не може, немає на світі другого такого митецького гравця!
- Зайду і я до падишаха, зіграю з ним у шахи, - говорить джигіт.
Стала молода дружина плакати, стала просити його:
- Не ходи. Якщо зайдеш, неодмінно втратиш розум!
Заспокоїв її джигіт.
- Не бійся, - говорить, - залишиться ціла моя голова.
Увійшов він у палац. А там сидять візири, сидить за столом падишах, перед ним шахівниця.
Побачив падишах джигіта й запитує:
- Навіщо прийшов? Джигіт говорить:
- Прийшов відіграти з тобою у шахи.
- Я тебе однаково обіграю, - говорить падишах, - і тоді відрубаю тобі голову!
- Відрубаєш так відрубаєш, - говорить джигіт, - а зараз давай відіграти.
Падишах говорить:
- Будь по-твоєму! Та ось моя умова: якщо я виграю три партії — відрубаю тобі голову; якщо ти у мене виграєш три партії — видам за тебе дочка.
Подають вони один іншому руку у присутності всіх візирів і починають відіграти.
Першу партію виграв падишах. Та другу виграв падишах. Радіє він, говорить джигітові:
- Я ж попереджав тебе, що пропадеш ти! Залишилося ще раз програти, і знесуть тобі голову!
- Там видне буде, - відповідає джигіт.- Давай відіграти далі.
Третю партію виграв джигіт. Поморщився падишах, говорить:
- Зіграємо ще раз!
- Добре, - відповідає джигіт, - зіграємо, якщо тобі хочеться.
Та знову виграв джигіт. Падишах говорить:
- Ще раз зіграємо!
Зіграли ще раз, і знову джигіт виграв. Падишах говорить:
- Ну, якщо прагнеш, бери мою дочку. А якщо виграєш ще одну партію — віддам тобі полцарства.
Стали відіграти. Знову партію виграв джигіт. Розійшовся падишах і говорить;
- Давай зіграємо ще партію! Виграєш — віддам усе царство.
Візири його вмовляють, а він не слухає.
Знову джигіт виграв.
Дочку падишаха він не побрав, а всі його царство побрав. Викликав джигіт до себе батьків, і стали вони жити всі разом.
Я у них був — сьогодні ходив, учора повернувся. Пограли, поплясали, поїли-попили, вуса намочили, а у рота нічого не потрапило.