Знання всього дорожче

23-09-2016, 10:31 | Татарські казки

Колись за давніх часів жив один старий, і у нього був син, хлопчик п'ятнадцяти років від роду. Набридло молодому джигітові сидіти будинку без справи, і він став просити батька:

- Батько, у тебе є триста таньга. Дай мені з них сто, і я поїду у чужі краї, подивлюся, як там живуть люди.

Батько й мати сказали:

- Ці гроші ми бережемо для тебе. Якщо вони потрібні для того, щоб почати торгівлю, бери й поїдь.

Джигіт побрав сто таньга й поїхав у сусіднє місто. Став він ходити по міських вулицях і зайшов у якийсь сад. Дивиться, у саду коштує високий будинок.

Заглянув у вікно й бачить: сидять у цьому будинку за столами молоді люди й чимсь займаються.

Зацікавився джигіт. Зупинив перехожого й запитує:

- Що це за будинок і що тут роблять? Перехожий говорить:

- Це школа, а у ній навчають листу. Захотілося й нашому джигітові навчитися писати.

Увійшов він у будинок і розшукав старшого вчителя.

- Що тобі треба? - запитав старший учитель у нього.

- Я прагну навчитися листу, - відповів джигіт. Учитель сказав:

- Це похвальне бажання, і ми охоче навчимо тебе писати. Але ж ми навчаємо не безкоштовно. Є чи у тебе сто таньга?

Джигіт відразу віддав свої сто таньга й став навчатися листу.

Через рік він так добре опанував грамотою, що міг писати швидко й красиво — краще всіх учнів.

- Тепер тобі більше нема чого робити у нас, - сказав учитель.- Вертайся додому.

Повернувся джигіт у своє місто. Батько й матір запитують його:

- Ну, синок, розповідай, чи багато ти нажив добра за цей рік?

- Батько, - говорить джигіт, - сто таньга не даремно пропали, за них я навчився грамоті. Сам знаєш, без грамоти й торгувати неможливо.

Покачав головою батько:

- Ну, синок, видне, не багато у тебе розуму у голові! Навчитися грамоті ти навчився, а що користі? Думаєш, тебе за це більшим начальником призначать? Одне скажу: зовсім ти дурний!

- Батько, - відповідає джигіт, - це не так! Буде користь від моєї грамоти. Дай мені ще сто таньга. Поїду я у інше місто, почну торгувати. У цій справі грамота мені дуже придасться.

Послухав його батько, дав йому ще сто таньга.

Цього разу джигіт відправився у інше місто. Ходить він по місту, усе оглядає. Заходить і у сад. Бачить: коштує у саду великий, високий будинок, а з будинку доноситься музика.

Запитує він у одного перехожого:

- Що роблять у цьому будинку? Перехожий відповідає:

- Тут вчаться відіграти на скрипці.

Пішов джигіт, розшукав старшого вчителя. Той запитує його:

- Що тобі потрібне? Навіщо прийшов?

- Прийшов вчитися відіграти на скрипці, - відповідає джигіт.

- Ми не навчаємо даром. Якщо зможеш заплатити сто таньга у рік, будеш вчитися, - говорить учитель.

Джигіт, не замислюючись, віддає йому свої сто таньга й починає вчитися. За рік він так навчився відіграти на скрипці, що ніхто не міг з ним зрівнятися. Більше йому тут робити нема чого, треба вертатися додому.

Приїхав він — батько й матір запитують його:

- Де ж гроші, які ти виручив від торгівлі?

- Верб цей раз я не наживав грошей, - відповідає син, - зате навчився відіграти на скрипці.

Розсердився батько:

- Добре видумав! Ти що ж, прагнеш за три роки промотати усе, що я нажив за усе моє життя?

- Ні, батько, - говорить джигіт, - я не даремно промотав твої гроші. У житті й музика знадобиться. Дай мені ще сто таньга. Цього разу я тобі багато добра наживу!

Батько говорить:

- Останні сто таньга у мене залишилися. Прагнеш- бери, прагнеш — не бери! Більше у мене нічого для тебе немає!

Побрав син гроші й поїхав у третє місто — добро наживати.

Приїхав він у місто й розв'язав оглянути його. Ходить усюди, заглядає у кожну вулицю. Увійшов і у великий сад. У саду коштує високий будинок, а у цьому будинку за столом сидять якісь люди. Усі вони добре одягнені, і всі вони роблять щось незрозуміле.

Підкликав джигіт перехожого й запитує:

- Що роблять люди у цьому будинку?

- Вони вчаться відіграти у шахи, - відповідає перехожий.

Захотілося й нашому джигітові навчитися цій грі. Увійшов він у будинок, розшукав головного. Той запитує:

- Навіщо ти прийшов? Що тобі потрібно?

- Прагну навчитися відіграти у цю гру, - відповідає джигіт.

- Що ж, - говорить головний, - вчися. Тільки ми даром не вчимо, треба заплатити вчителеві сто таньга. Є гроші — будеш вчитися.

Віддав джигіт сто таньга й почав вчитися грі у шахи. За рік він став таким митецьким гравцем, що жодна людина не могла обіграти його.

Попрощався джигіт зі своїм учителем і думає:

«Що ж мені тепер робити? До батьків вертатися не можна — із чим я до них приїду?»

Став він шукати для себе яка-небудь справа. Та довідався він, що із цього міста йде якийсь торговельний караван у далекі чужі країни. Прийшов молодий джигіт до хазяїна цього каравану — караван-башй — і запитує:

- Не чи потрібний вам працівник при каравані? Караван-баши говорить:

- Нам дуже потрібний працівник. Поберемо тебе, будемо годувати й одягати.

Зговорилися вони, і став молодою джигіт працівником.

На інший ранок караван вийшов з міста й відправився у довгий шлях.

Ішли вони довго, минули багато місць і потрапили у пустельні краї. Тут коня у них утомилися, люди заморилися, усім хотілося пити, а води немає. Нарешті знаходять вони один старий, занедбаний колодязь. Заглянули у нього — вода видніється глубокоглубоко, поблискує, як маленька зірочка. Прив'язують караванники до довгої мотузки цебро й спускають у колодязь. Витягнули цебро — порожнє. Опускають знову — не набирається вода. Довго вони так мучилися, а потім мотузка зовсім обірвалася, і цебро залишилося у колодязі.

Тоді караван-баши говорить молодому джигітові:

- Ти молодше нас усіх. Прив'яжемо тебе й спустимо на мотузці у колодязь — ти й цебро дістанеш і довідаєшся, чому це вода не набирається.

Прив'язують до пояса джигіта мотузку й спускають у колодязь. До самого дна спустили. Дивиться джигіт: у колодязі зовсім немає води, а то, що блищало, виявилося золотом.

Джигіт навантажив золотом цебро й смикнув за мотузку: витягайте! Витягнули караванники цебро із золотом — обрадувалися несказанно: не думали, що таке багатство знайдуть! Знову спустили цебро, джигіт знову наповнив його до країв золотом. П'ятнадцять раз опускали й піднімали цебро. Нарешті дно колодязя стемніло — не залишилося там і крупинки золота. Тепер у цебро сіл сам джигіт і зробив знак, щоб його піднімали. Стали караванники піднімати його. А караван-баши думає:

« чи Коштує піднімати цього джигіта? Він скаже: «Золото це знайшов я, воно належить мені». Та нам його не віддасть, побере собі. Так краще, щоб його не було тут!»

Перерізував він мотузку, і молодий джигіт упав на дно колодязя…

Коли джигіт отямився, став він оглядатися навколо й побачив у стінці колодязя залізну скобу. Смикнув за скобу — відкрилися двері. Увійшов він у ці двері й опинився у маленькій кому -

Натке. Посередині цієї комнатки на постелі лежав якийсь умираючий худий і бородатий старий. А біля старого була скрипка. Джигіт побрав скрипку й розв'язав перевірити, чи справна вона. Скрипка виявилася справною. Він і думає:

« Однаково мені гинути на дні цього колодязя — дай хоч пограю востаннє!»

Настроїв скрипку й став відіграти.

Та тільки джигіт заграв, як бородатий старий тихенько піднявся, сіл і мовив:

- Про син мій, звідки ти узявся, на моє щастя? Якби не звуки скрипки, я був би вже мертвий у цю хвилину. Ти повернув мені життя й сили. Я — владика цього підземелля й виконаю усе, що ти прагнеш!

Джигіт говорить:

- Про батько, мені не треба ні золота, ні срібла, ніяких багатств! Прошу тебе тільки про одне: допоможи мені піднятися із цього колодязя й наздогнати караван!

Та тільки він висловив це прохання, як старий підхопив його, виніс із колодязя й поніс у ту сторону, куди пішов караван. Коли караван був уже на очах, старий розпрощався із джигітом і подякував йому за те, що той повернув його до життя. А джигіт гаряче подякував старому за допомогу.

Скоро джигіт наздогнав караван і як ні у чому не бувало пішов разом з караванниками. Караван-баши сабоно злякався й думав, що джигіт буде сварити його й дорікати за підступництво, але джигіт не сказав жодного гнівного слова, начебто нічого й не трапилося. Іде з караваном, працює, як усе; такий же привітний, як і колись.

Однак караван-баши заспокоїтися не може, і злісні думки його не залишають. Думає він:

«Цей джигіт, видне, дуже хитрий! Зараз він нічого не говорить, а коли у місто прийдемо, неодмінно зажадає у мене своє золото».

Та ось, коли до міста залишилося два дні шляху, дає караван-баши джигітові лист, наказує сісти верхи на коня й швидше їхати вперед.

- Це лист відвези моїй дружині — одержиш від неї багатий подарунок! - сказав він, а сам якось недобре посміхнувся.

Джигіт зараз же відправився у шлях.

Під'їхав він до самого міста й думає:

«У цього караван-баши немає ні сорому, ні совісті: залишив він мене у колодязі на неминучу загибель, привласнив собі усе золото, яке я дістав. Як би не підвів він мене й тепер!»

Та розв'язав джигіт прочитати лист караван-баши. У своєму листі караван-баши посилав привіт дружині й дочки й повідомляв, що цього разу вертається з більшим багатством. «Але щоб це багатство усе залишилося у наших руках, - писав караван-баши, - ви повинні за допомогою якої-небудь хитрості погубити джигіта, який доправить вам цей мій лист».

Прочитав джигіт лист караван-баши й розв'язав як слід провчити його за підступництво й за безсоромність. Стер він останні рядки листа й написав почерком караван-баши такі слова: « Завдяки цьому джигітові я вертаюся до вас із більшим багатством. Запроси всіх рідних і сусідів і негайно видай нашу дочку заміж за джигіта, який доправить цей лист. Щоб до мого приїзду усе було зроблено, як я наказую!»

Цей лист джигіт і вручив дружині караван-баши. Посадила вона джигіта, стала його пригощати, а сама розкрила лист чоловіка й читає.

Прочитала вона лист, пішла у кімнату своєї дочки-красуні й говорить їй:

- Ось, дочка, батько пише, щоб я бачила тебе заміж за цього джигіта. чи Згодна ти?

А дівчині джигіт з першого погляду сподобався й полюбився. Вона говорить:

- Слово батька для мене закон, я згодна!

Зараз же стали готовити всякі страви й напої, скликали всіх рідних і сусідів — і бачили дівчину заміж за джигіта. Та дівчина рада, і джи -

Гіт радий, і усе задоволені й веселі: таке гарне весілля було!

Через два дні вертається додому караван-баши. Працівники вивантажують тюки з товарами, складають їх у дворі. Караван-баши дає розпорядження й входить у будинок. Дружина ставить перед ним усякі частування, клопоче. Караван-баши запитує:

- А де ж наша дочка? Чому вона мене не зустрічає? Видне, у гості куди-небудь виїхала?

- Куди їй їхати! - відповідає дружина.- По твоєму велінню я бачила її заміж за джигіта, який привіз нам твій лист. Зараз вона сидить зі своїм молодим чоловіком.

- Що ти говориш, дурна!-закричав караван-баши.- Я ж наказав тобі, щоб ти якою-небудь хитрістю перевела цього джигіта.

Дружина говорить:

- Даремно свариш мене. Ось твій лист. Прочитай його сам, якщо мені не віриш! - і подає лист.

Схопив караван-баши лист, дивиться — його почерк, його печатка.

Став він з досади гризти кулака:

- Я праг його знищити, позбутися його, а вийшло всі не так, не по-моєму!

Так уже раз справа зроблена, не переробиш його. Прикинувся караван-баши добрим, ласкавим. Приходить він із дружиною до джигіта й говорить:

- Дорогою мій зять, я винуватий перед тобою! Не гневайся, вибач мене!

Джигіт відповідає:

- Ти був рабом своєї жадібності. Ти кинув мене у глибокий колодязь, і тільки завдяки доброму старому я не загинув там. Що ти не затівай, що не видумуй, погубити мене не зможеш! Краще й не намагайся!

На інший день джигіт заклав трійку й зі своєю молодою дружиною поїхав кататися. Їдуть вони по широкій гарній вулиці й під'їжджають до прекрас -

Ному палацу. У палаці горять різнобарвні вогні, перед палацом коштують люди, усе про щось переговорюються, дивляться на палац. Джигіт запитує:

- Що це за палац і чому тут зібралося так багато людей?

Дружина говорить йому:

- Це палац нашого падишаха. Падишах оголосив, що видасть свою дочку за того, хто обіграє його у шахи. Що програв відрубують голову. Багато вже загинуло тут молодих джигітів через дочку падишаха! А обіграти його ніхто не може, немає на світі другого такого митецького гравця!

- Зайду і я до падишаха, зіграю з ним у шахи, - говорить джигіт.

Стала молода дружина плакати, стала просити його:

- Не ходи. Якщо зайдеш, неодмінно втратиш розум!

Заспокоїв її джигіт.

- Не бійся, - говорить, - залишиться ціла моя голова.

Увійшов він у палац. А там сидять візири, сидить за столом падишах, перед ним шахівниця.

Побачив падишах джигіта й запитує:

- Навіщо прийшов? Джигіт говорить:

- Прийшов відіграти з тобою у шахи.

- Я тебе однаково обіграю, - говорить падишах, - і тоді відрубаю тобі голову!

- Відрубаєш так відрубаєш, - говорить джигіт, - а зараз давай відіграти.

Падишах говорить:

- Будь по-твоєму! Та ось моя умова: якщо я виграю три партії — відрубаю тобі голову; якщо ти у мене виграєш три партії — видам за тебе дочка.

Подають вони один іншому руку у присутності всіх візирів і починають відіграти.

Першу партію виграв падишах. Та другу виграв падишах. Радіє він, говорить джигітові:

- Я ж попереджав тебе, що пропадеш ти! Залишилося ще раз програти, і знесуть тобі голову!

- Там видне буде, - відповідає джигіт.- Давай відіграти далі.

Третю партію виграв джигіт. Поморщився падишах, говорить:

- Зіграємо ще раз!

- Добре, - відповідає джигіт, - зіграємо, якщо тобі хочеться.

Та знову виграв джигіт. Падишах говорить:

- Ще раз зіграємо!

Зіграли ще раз, і знову джигіт виграв. Падишах говорить:

- Ну, якщо прагнеш, бери мою дочку. А якщо виграєш ще одну партію — віддам тобі полцарства.

Стали відіграти. Знову партію виграв джигіт. Розійшовся падишах і говорить;

- Давай зіграємо ще партію! Виграєш — віддам усе царство.

Візири його вмовляють, а він не слухає.

Знову джигіт виграв.

Дочку падишаха він не побрав, а всі його царство побрав. Викликав джигіт до себе батьків, і стали вони жити всі разом.

Я у них був — сьогодні ходив, учора повернувся. Пограли, поплясали, поїли-попили, вуса намочили, а у рота нічого не потрапило.

Зараз ви читаєте казку Знання всього дорожче