Жив купець, у якого було три сини. Одного разу, коли він разом із синами подорожував караваном, торгуючи тканинами й залізом у глибині Африки, йому стало погано.
Покликавши синів, він сказав:
- Діти мої! Багато місяців подорожували ми з вами по цій чужій негостинній землі. Ми не наторгували багатств, і тепер я молюся тільки про одне - як би вам повернутися додому цілими й непошкодженими. Про себе я не думаю: мої дні полічені.
Заливаючись сльозами, брати слухали батька.
- Поховавши мене, - продовжував купець слабким голосом, - відправляйтеся назад до океану. При цьому ви повинні виконати мої три завіти: нехай усі тюки у вашому каравані будуть порожніми, ніколи не носите червоних одягів і не бійтеся говорити вголос те, що думаєте. По шляху будьте уважні й намагайтеся із усього робити правабоні висновки...
Сказавши так, купець умер.
Брати поховали його, роздали всі свої товари місцевим людям і з порожніми тюками рушили у дорогу назад.
Караван ішов уже по дорозі кілька днів, коли брати побачили у м'якій глині сліди тварину.
- Тут проходив осел, - сказав старший брат.
- Він ніс великий вантаж, - додав середній.
- Він пройшов усього кілька годин назад, - закінчив молодший.
Не встигнули вони це сказати, як пришляхові кущі розсунулися й з них вийшов одягнений у пишні одяги правитель цього краю.
- Хто ви такі й чому смієте судити про те, чого не можна бачити? - грізно запитав він.
- Ми бідні купці, вертаємося до океану, щоб потрапити додому. А що стосується наших слів, то вони ставляться саме до побаченого, - відповідали брати.
- Це відбитки ніг осла, - пояснив старший.
- Вони дуже глибокі, виходить, осів був важко навантажений, - сказав середній.
- Сліди не затоптані іншими тваринами, виходить, вони залишені недавно, - закінчив молодший.
"Вони так розумні, що зуміють і без усього розбагатіти!" - подумав правитель і наказав, відібравши всіх тварин і поклажу, випровадити братів за межі його володінь.
Залишивши весь караван - носіїв і ослів з порожніми тюками, - брати пішли далі. Через кілька днів вони побачили під деревом у дороги нові сліди.
- Отут відпочивала жінка, - сказав старший.
- Чоловік її - небагата людина, - додав середній.
- На спині вона несла дитину, - закінчив молодший.
Не встигнули вони так сказати, через дерева й цього разу вийшов у супроводі слуг правитель нового краю. Він теж чув слова братів і теж був уражений ними.
- Нічого немає дивного, - пояснив йому старший. - Така маленька нога буває тільки у жінки. А сліди ведуть у тінь.
- У траві лежить браслет, який вона втратила. Браслет не дорогою, - додав середній.
- Та Усе-таки, втративши браслет, вона б не пішла, якби всі її думки не були зайняті дитиною. Йому вона дала пограти браслетом, і це він втратив його, - закінчив молодший. - А носять дітей, як ти знаєш, за спиною...
" Про - Про, як вони хитрі й освічені. Що, якщо вони захочуть убити мене й сісти на мій трон? - подумав правитель. - Не можна відпускати їх живими... "
Та він наказав відвести братів до себе у будинок, подарував усім трьом червоні одяги й попросив їх надягти на ніч.
Братам це прохання здалося підозрілої, і, лягаючи спати, вони послали одяги на підлозі. Тільки вони це зробили, як з вікон на одяги посипався гради стріл - це слуги виконали наказ свого хазяїна вбити гостей.
Не втрачаючи часу, брати непомітно вислизнули з будинку й відправилися глухими стежками далі на схід.
Ішли вони, ішли й нарешті досяглися берега океану. Тут було місто, правитель якого підкорявся султанові Занзибара. Він радо прийняв братів і, вислухавши їх оповідання, запропонував залишитися на кілька днів у своєму палаці.
Однак треба сказати, що він не дуже-те повірив тому, що розповідали брати, і, щоб упевнитися у їхньому розумі, розв'язав увечері підслухати їхні бесіди.
Він сховався за колоною у палаці й став слухати.
Брати розмовляли.
- Мені здається, що м'ясо телят, якими нас тут пригощають, не сьогодення, - сказав старший.
- Та заморське вино, яким напувають, теж нічого не варто, - додав середній.
- А правитель, хоча й виводить свій родовід від султанів Занзибара, не той, ким прагне видатися! - закінчив молодший.
При цих його словах правитель у гніві вийшов через колону й викликнув:
- Про мандрівники! Отож як ви платите мені за гостинність? Як можете ви сумніватися у істинності того, що чули або одержали тут?
Якщо виявиться, що ви хоч у чомусь не праві, вам не зносити голови!
Та, ляснувши три рази у долоні, він наказав привести всіх палацових слуг.
Почув, у чому справа, палацовий кухар упав на коліна.
- Змилуйся, пан! - заволав він. - Ти наказував ці дні готовити до обіду м'ясо телят, але у мене не було під рукою телятини, і я, нещасний, нанизував на рожен бік старої корови!
- Про володар! - заблагав і палацовий виночерпий. - Заморські вина я роздал своїй родичці, а до стола наливав у посудини місцеве дешеве вино.
Не встигнув правитель розв'язати, що йому робити із шахраями, як у кімнату ввійшла його мати - вона теж ховалася за колоною й теж чула усе. Вона сказала:
- Син мій, не гневайся на прибульців. Це правда: ти не син мого покійного чоловіка, який був родичем султана. Ти мій син від першого шлюбу. Цей шлюб я довго приховувала. Твій батько належав до славного королівського роду, володіння якого розташовані у Ефіопії. Це можна помітити по легкій чорності твоєї особи... Але хіба по закінченні стількох років це має яке-небудь значення?
Правитель не міг гніватися на братів. Він дав їм вітрабоний човен доу, і вона доправила всіх трьох на острів Занзибар. Там вони провели залишок років, множачи не багатство, а мудрість.