Сторінками історії літератури ПАНОРАМА РОСІЙСЬКОЇ ПРОЗИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ ст
Чарлз Дікенс 1812 – 1870
Сторінками історії літератури
ПАНОРАМА РОСІЙСЬКОЇ ПРОЗИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ ст.
Відносно уповільнений розвиток російської літератури в XVII-XVIII ст. заступився бурхливим піднесенням літературної творчості на початку XIX ст. і стрімким злетом у другій половині століття. Російське красне письменство цього періоду представлене творчістю видатних митців, насамперед прозаїків Ф. Достоєвського, Л. Толстого, І. Гончарова, І. Тургенєва, М. Лєскова, М. Салтикова-Щедріна, А. Чехова, які продовжили традиції Пушкіна, Лермонтова,
Література завжди посідала в житті Росії особливе місце, але в другій половині XIX ст. її значення як духовної основи нації зросло й зміцнилося. Як і раніше, у центрі уваги письменників був внутрішній світ людини, її морально-філософські шукання, її любов і страждання, драми й трагедії, надії і сумніви, осмислення шляхів оновлення світу. У прозі цього періоду втілилися істотні й загальні риси російської літератури – інтелектуалізм, філософська спрямованість, глибокий соціальний аналіз, психологізм, занепокоєність письменника корінними проблемами сенсу життя, призначення людини. Однак найголовніше
Заглибленість російської класичної літератури в національні проблеми не виключала її інтересу до загальнолюдських світових питань. Про “всесвітню чутливість” російської літератури нагадав у своїй Пушкінській промові 1880 р. Ф. Достоєвський. Моральні шукання героїв Тургенєва, Толстого, Достоєвського, Чехова завжди співвідносяться з духовним досвідом людства.
Новаторський характер російської соціально-психологічної прози позначився і на розбудові жанрової системи, на самому процесі трансформації жанрів. Найбільшою мірою це стосується роману – основного жанру російської прози другої половини XIX ст.
Подробиці. Л. Толстой зазначав: “Ми, росіяни, взагалі не вміємо писати романи в тому сенсі, у якому розуміють цей ряд творів у Європі… Російська художня думка не вміщається в цю рамку і шукає для себе нової”. Ф. Достоєвський був переконаний, що російський роман “нехтує інтригою” на догоду вільній формі вираження найширшого змісту. Російська проза другої половини XIX ст., не орієнтуючись на “сюжет Попелюшки” (щасливий кінець, переміщення героя зі сфери “нещастя”, невдач, страждань до сфери “щастя”, благополуччя), реалізує мотив пошуків героєм сенсу життя, перетворення свого внутрішнього світу або навколишньої дійсності. Не випадково таких героїв, типових, наприклад, для творчості Л. Толстого, названо “шукаючими”. Чого шукає П’єр Безухов? Його відповідь – “оновлення”. Чого хоче герой Достоєвського Родіон Раскольников? Його відповідь – “змінити світ”.
Роман “успіху”, такий популярний і представлений високохудожніми зразками в західноєвропейській літературі, не прижився на російському грунті.
Найвидатнішими творцями російської соціально-психологічної прози є Ф. Достоєвський і Л. Толстой, які багато в чому визначили долю світового літературного процесу не лише XIX, а й XX ст. Однак своїм розквітом російська література ХІХ ст. завдячує й творчості багатьох інших талановитих письменників того часу.
Представник реалізму XIX ст. Іван Олександрович Гончаров (18121891) відомий насамперед як автор трьох романів: “Звичайна історія” (1847), “Обломов” (1859) та “Урвище” (1869). Сам письменник визначав ці твори як одне ціле, наголошуючи, що “…вони пов’язані однією загальною лінією, однією послідовною ідеєю”. Цю ідею Гончаров сформулював так: “боротьба з всеросійським застоєм”, заклик до “живої справи”.
Найбільш значущим твором І. Гончарова є роман “Обломов”, у якому зображується процес “прилучення до реального життя” головного героя, поміщика Іллі Ілліча Обломова. Фіналом цього процесу стає не активна, “корисна” діяльність, а духовна й фізична “сплячка”. Обломов скніє у своєму маленькому світі, що обмежується петербурзьким помешканням, в товаристві служника й небагатьох відвідувачів, а потім знаходить тихе пристановище в будинку простої міщанки Агаф’ї Матвіївни Пшенициної, яка оточує Іллю Ілліча самовідданою, невимогливою й жертовною любов’ю.
Подробиці. Сповнена символічного змісту міфологема1 “сну” є наскрізною в зображенні Обломова. “Історія про те, як лежить і спить добряк-ледар Обломов і як ані дружба, ані кохання не можуть пробудити і підняти його, – не бозна-яка історія. Проте в ній відтворено російське життя, у ній позначилося нове слово нашого суспільного розвитку. Слово це – “обломовщина””, – писав російський критик М. Добролюбов у статті “Що таке обломовщина?”. Це “слово-знак”, яке багаторазово повторюється в романі різними людьми, є ключем до розгадки характеру героя і особливостей сучасної Гончарову епохи.
Показати “явище через тип” – таке завдання цілком відповідало творчим принципам Гончарова, схильного водночас до змалювання саме процесу, еволюції, переходу однієї стадії розвитку в іншу.
“Обломов” і нині читається з неослабним інтересом, хоча, на думку дослідників, це один з “найбезфабульніших” творів російської літератури XIX ст. Справді, увагу в романі зосереджено не стільки на змалюванні подій, скільки на розкритті причин, з яких “загинув, пропав ні за що” небездарний від природи, наділений розумом і витонченою, доброю, “голубиною” душею Ілля Ілліч. Автор показав, що характер головного героя формувався під впливом бездіяльного, сонного існування родового маєтку його батьків, де працю терпіли як покарання, а головною справою була турбота про їжу. Життя Обломовки – це ідилічне, спокійне “переповзання з одного дня в інший”, з однієї пори року в іншу, бажання змахнути з душі всілякі переживання та хвилювання і водночас – заглибленість у світ казки й фантастичних марновірств, мрії про “землю обітовану”, “де течуть ріки меду й молока, де їдять незароблений хліб, ходять у золоті та сріблі”.
1 Міфологема – термін, що використовується для позначення міфологічних сюжетів, сцен, образів, які характеризуються універсальним значенням і набули поширення в культурах різних народів.
“Обломовщина”, безгрунтовна мрійливість у поєднанні з легкодушністю й неспроможністю до рішучих дій трактується Гончаровим як морально – психологічне явище, що має соціальні корені. “Я – пан”, – говорить Обло – мов. Саме “панством” і “філософською нудьгою”, відсутністю високого гуманного ідеалу в житті пояснюються в романі лінощі й апатія головного героя, швидке згасання благородних поривань і планів, втілення яких вимагає напруження волі й сил. “Нудьга! Нудьга!.. А де ж тут людина? Куди вона заховалася? Як розмінялася на всякі дрібниці?” – у відчаї запитує Ілля Ілліч.
Обломов навчався в пансіоні й в університеті, однак мляво, наче з примусу; хотів мандрувати за кордон, але злякався труднощів поїздки; замислив проект перевлаштування маєтку, та швидко покинув цю справу; щиро кохав Ольгу Іллінську, але побоявся відповідальності в любові й відступив. Розум, шляхетність, чарівність коханої жінки не змогли перемогти “обломовщину” в Обломові. Не вдалося здійснити “місію порятунку” Іллі Ілліча і його давньому другу Андрію Штольцу, діяльному буржуа, енергійному сину німецького бюргера. Раціоналіст, підприємець, “необхідна” й “корисна” державі людина, Штольц задуманий автором як “противага” Обломову. Питання про “цінність” цих двох типів особистості, двох ставлень до життя, змальованих у романі, стало предметом полеміки ще у XIX ст. Дискусія триває і нині.
З творчістю Івана Сергійовича Тургенєва (1818-1883) асоціюється уявлення про поетичність російської реалістичної прози XIX ст., її естетичну цінність, ліризм, духовність, витонченість, високий гуманізм. Для французьких письменників Г. Флобера, А. Доде, П. Меріме, Е. Гонкура, Жорж Санд, Гі де Мопассана, Е. Золя, американського прозаїка Г. Джеймса Тургенєв був уособленням російської культури, великим майстром художнього слова, втіленням типу літератора, який поєднав у своїх творах національні й загальнолюдські проблеми.
Перу письменника належить шість романів, найбільш популярними з яких стали “Рудін” (1856), “Дворянське гніздо” (1859), “Напередодні” (1860), “Батьки і діти” (1862). Ці твори, що послідовно зображують ідеологічне життя Росії переважно другої половини XIX ст., об’єднує питання про те, який тип особистості, який герой відповідає завданням кожного історичного періоду.
Соціально-психологічний, філософсько-полемічний роман “Батьки і діти” – один з найвідоміших творів світової літератури – і нині викликає суперечки. Як і кожний з шести тургенєвських романів, він є негайним і живим відгуком на події сучасної письменнику російської дійсності.
Події твору відбуваються в 60-х роках XIX ст., у період загострення розбіжностей у поглядах лібералів-реформаторів (дворян за походженням) і радикальних демократів-бунтівників (різночинців за походженням) напередодні скасування кріпосного права. У діалогах-дискусіях молодого різночинця Євгенія Базарова й представників старшого покоління, дворянських лібералів братів Павла Петровича й Миколи Петровича Кірса – нових, розкривається основний конфлікт роману. Стає зрозумілим, що “батьків” і “дітей” роз’єднує не стільки вік, скільки система поглядів. Саме тому юнак Аркадій Кірсанов, який не прийняв повною мірою позицію свого друга Базарова, по суті належить до табору “батьків” (недаремно він згодом стає пересічним хазяйновитим поміщиком).
Базаров називає себе “нігілістом”, людиною, яка заперечує “все”, але насамперед застарілі авторитети. “У теперішній час корисніше за все заперечення – ми заперечуємо”, – говорить він. Герой доводить своїм опонентам необхідність і корисність повного заперечення, аж до “вічних істин”, “принсипів”, держави, релігії, влади. Тургенєв точно осягнув жагу руйнування в ім’я майбутнього творення як визначальну рису світовідчуття радикального крила молодого покоління “шістдесятників”. “Наша справа місце розчистити, а будувати будемо потім” – ця зухвала й у цілому негативна програма Базарова в реальному житті знаходила своїх прихильників і в 60-х, і в 70-х роках XIX ст., і пізніше, аж до нашого часу включно.
Тургенєв зобразив свого героя надзвичайно яскраво, могутньо, виразно. Базаров – максималіст, бунтар у всьому, горда натура, особистість, яка приваблює своєю незалежністю, хоча, як зазначив письменник в одному з листів, “фігура похмура, дика, велика, яка до половини виросла з грунту, сильна, злобна, чесна – і все-таки приречена на загибель, – тому що вона все-таки стоїть ще напередодні майбутнього”.
Подробиці. У романі своє ставлення до головного героя і його антиподів Тургенєв висловлює не так прямо й відкрито, як у листуванні або в статті “З приводу “Батьків і дітей””. Автор-оповідач з позиції “над сутичкою” надає персонажам твору можливість розкритися у вчинках і особливо в нескінченних дискусіях, які між ними відбуваються. Протиставлення “мужицького демократизму” Базарова аристократизму Павла Петровича Кірсанова проведено по всіх лініях: походження, зовнішність, заняття, ставлення до кохання, праці, науки. “Мій дід землю орав”, – говорить про себе Базаров. Грубий, різкий голос, натруджені “червоні руки”, іронічне ставлення до “вишуканої чемності” англомана Павла Петровича, чудернацький “довгий балахон з китицями” виказують у ньому людину зовсім іншого кола, “сина лікаря”, що пробиває собі дорогу в житті працею і наполегливістю. “Кожна людина сама себе виховувати повинна – ну хоча б, як я, наприклад”, – вважає герой. Аркадій упевнений у тому, що Базаров досягне значних успіхів не лише в медичній галузі, а й у громадській діяльності. Гострі, афористичні висловлювання Базарова спонукають до суперечок своєю категоричністю і парадоксальністю: “Природа не храм, а майстерня, і людина в ній працівник”, “добрий хімік у двадцять разів корисніший від всякого поета”, Рафаель “гроша мідного не вартий”, “є науки як є ремесла, знання; а науки взагалі не існує зовсім”.
Насиченість філософською полемікою скоригувала жанрову природу роману “Батьки і діти”, відтіснивши на другий план зображення любовних стосунків. Тут немає “тургенєвської дівчини”, яка виголошує вирок слабодухому, нерішучому героєві. Розумна, освічена Одинцова, у яку безнадійно закоханий Базаров, все ж таки не рівна йому як особистість. Драматична історія кохання і дружби посилює загальну трагічну сутність образу головного героя. У фіналі роману фігура Базарова, який, помираючи від зараження крові, виявляє надзвичайну непохитність духу, викликає почуття поваги, набуває величі.
Ставши першим літописцем такого явища, як нігілізм, І. Тургенєв показав, що нігілістична філософія приховує в собі велику небезпеку, містить елементи поверхового скептицизму на межі цинічного ставлення до життя і його абсолютних, безперечних цінностей. Беззастережне неприйняття минулого, відкидання ідеї спадкоємності поколінь призводять до руйнування історичних зв’язків. У цьому письменник побачив обмеженість, помилковість і шкідливість екстремістської доктрини “шістдесятників”. Разом з тим не можна не помітити співчутливого авторського ставлення до головного героя роману й виправдання заперечення як рушійної сили історичного прогресу.
Nota bene. Не дивно, що проблема історичної і моральної оцінки нігілізму викликала одну з найгостріших дискусій у російській літературній критиці другої половини XIX ст. Так, співробітник часопису “Сучасник” М. Антонович побачив у романі карикатуру на молоде покоління і назвав Базарова “асмодеєм1 нашого часу”. З протилежного табору (“Російський вісник” Каткова) висувалися обвинувачення щодо захопленого ставлення автора до героя-нігіліста. Найглибшу й найбільш об’єктивну оцінку роману було викладено в статтях Д. Писарева “Базаров”, “Реалісти”, “Подивимось!”, у яких критик показав величезне історичне й художнє значення тургенєвського твору.
Рідкісний і своєрідний сатиричний дар Михайла Євграфовича Салтикова-Щедріна (1826-1889) порівнюють з талантом видатних сатириків минулого Ювенала, Рабле, Свіфта.
М. Салтиков (Щедрін від 1856 р., після публікації гостросатиричних “Губернських нарисів”) належав до літераторів “гоголівського” напряму, характерною ознакою якого була викривальна, критична тенденція. Письменник завжди брав активну участь у літературному, громадському й політичному житті, зокрема, у 40-х роках разом з Достоєвським був членом таємного революційного гуртка Петрашевського, а в 60-80-х роках входив до редакцій провідних часописів того часу “Сучасник” і “Вітчизняні записки”.
Авторитет Салтикова-Щедріна як письменника, критика, публіциста, організатора літературної справи був надзвичайно високим. Його сатиричне, полемічне, виразне слово стало інструментом багатоаспектного дослідження історичних і соціальних суперечностей, “кричущих мерзотностей” життя кріпосницької та посткріпосницької Російської імперії.
1 Асмодей – міфічний демон помсти, ненависті й руйнування.
Славнозвісний сатиричний роман Салтикова Щедріна “Історія одного міста” (1869-1870) відзначається масштабністю філософських і соціологічних узагальнень, унікальністю художньої форми. Іноді цей твір називають “гротесковим”, оскільки гротеск у ньому виступає ефективним засобом зображення художнього часу й простору, образів “градоначальників”. “Історія одного міста”, за словами автора, – це не “історична сатира” на Російську державу та її правителів. Ідеться про явища, характерні для різних епох і будь-яких країн, адже в романі створено узагальнений символічний образ того типу державності, який грунтується на деспотизмі, насильстві, пригнобленні особистості.
Соціально-психологічний роман “Пани Головльови” (1875-1880) присвячений змалюванню процесу морального й соціального краху дворянської родини, яка з покоління в покоління накопичувала “негативну енергію” бездіяльності, паразитичного існування, пияцтва, що врешті призвело до вимирання роду Головльових. Створений Салтиковим-Щедріним образ “російського Тартюфа” Іудушки Головльова став класичним символом лицемірства й марнословства.
Майстерність сатиричної оповіді, віртуозне володіння “езопівською” мовою натяків, символів, інакомовлень, притаманні письменнику, з особливою силою виявилися в циклі “Казки”. Об’єктом різкої сатиричної критики в щедрінських казках виступають суспільні, політичні, моральні явища: соціальна нерівність (“Як один мужик двох генералів прогодував”), державне й поміщицьке свавілля (“Ведмідь на воєводстві”, “Дикий поміщик”), пристосовництво (“Хитромудрий пічкур”, “В’ялена вобла”), політична прекраснодушність (“Карась-ідеаліст”).
Панорама російської прози другої половини XIX ст. буде неповною без такої яскравої зірки, як Микола Семенович Лєсков (1831-1895). Він приніс у літературу відчуття неминущої краси давнього слова, народного повір’я, духовного вірша й народно-релігійної апокрифічної легенди, національного епосу. Творчість Лєскова відтворювала стародавні шари народної свідомості, підносила до рівня “високих” жанрів фольклорний анекдот, “випадок”, “биличку”, казку, історичну притчу. Письменник мав хист народного митця-оповідача. Своїх героїв, історичну й сучасну дійсність він змальовував через мистецтво народної оповіді, виразне, театралізоване усне мовлення людини “з низів”.
Достеменний знавець провінційного, повітового життя, Лєсков бачив у ньому не похмурі фарби, не “темне царство”, засуджене в літературно – критичних статтях М. Добролюбова й п’єсах О. Островського, а красу й мальовничість побуту, велич пристрасних і сильних народних характерів, релігійно-моральну основу (“Житіє однієї баби”, “Леді Макбет Мценського повіту”).
М. Лєсков – творець особливого типу позитивного героя – “праведника”, носія високих моральних якостей, шукача правди, талановитого трудівника й філософа. До циклу оповідань і повістей про “праведників” належать “Лівша”, “Однодум”, “Несмертельний Голован”, “Зачарований прочанин”, “Цирульний художник”, “Людина на варті”, “Інженери-безсрібники”. Ці твори вважаються взірцями російської оповідної прози другої половини XIX ст.
“Праведники” Лєскова – це “маленькі великі люди”, яких письменник віднайшов у найрізноманітніших верствах російського суспільства, серед міських ремісників, селян, збіднілої шляхти, кліру, чиновництва. Зовні непомітні, але величні духом, вони просто й скромно, без пафосу, здійснюють свій життєвий подвиг, творять “діяльне добро”.
Найбільших успіхів письменник досяг у жанрі оповідання й повісті. Особливої уваги заслуговує мова митця, що відзначається винятковим лексичним багатством, стилістичним розмаїттям, надзвичайною тонкістю й смаком у вживанні діалектних слів, архаїзмів, дотепних, а іноді й кумедних неологізмів. М. Лєскова по праву називають чарівником мови, одним з найвидатніших майстрів художнього слова.
Точки дотику з Україною. Своїм життям і творчістю Лєсков був пов’язаний з Україною, зокрема з Києвом (де працював кілька років), досконало знав український побут, мову, літературу й історію України. Українські враження письменника відбилися в таких непересічних творах, як “Печерські антики”, “Запечатаний янгол”, “Постать”, “Заячий реміз”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)