Стихія почуттів лірики М. Вороного (“До моря”, “Інфанта”)

У поетичній антології, яка побачила світ 1908 року, тобто ще за життя М. Вороного, творчість поета була оцінена досить високо. Зокрема упорядник О. Коваленко відзначає еволюцію поезії від романтичної, патріотично-громадянської до тем загально – світового значення, “питаннями філософічними (“Мандрівні елегії”), де до жахливого песимізму й одчаю домішують поважно-велебні акорди пантеїзму”. Далі розкривається, в чому полягала майстерність творчих пошуків Вороного: “Що торкається до форми поезій, то вона в нього бездоганна –

легка, граціозна і красива, а в мові він дійсний пурист: ні одного незграбного, вульгарного слова, ні одного невдатного, кострубатого виразу… Про його можна сказать, що він, з ласки неба, справжній поет…”

Дійсно, Микола Вороний – один з найвизначніших поетів-нова-торів, сучасник Олександра Олеся, Павла Тичини і Максима Рильського – поет, який зазнав переслідувань царських властей, став жертвою кривавого сталінського режиму. Поезія Вороного – на той час уже зрілого поета – в карбованих ритмах художньо-емоційною мовою вводить читача у глибокий світ людських переживань, розкриває перед нами

багатовимірність життя, його радощі і болі, чари природи, малює зворушливі образи рідного краю, висловлюючи в них патріотичні почуття, дає зразки проникливої лірики. Поезія Вороного звучить то як ніжна арфа, то як тиха сповідь, то як філософський роздум, завжди глибоко торкаючись людської душі.

Знов стелеться передо мною шлях

Через терни, байраки, дике поле…

Куди ж по всіх зневір’ях та жалях

Знов поженеш, мене, лихая доле?

Ліричний герой “Мандрівних елегій” – вічний подорожний, що як герой апокрифічної оповіді Марко Проклятий, змушений блукати світом. Він не знає, звідки вийшов, не знає, де остаточна мета його подорожі, він не знає, навіщо взагалі вийшов у світ. Невидима сила підкорює його волю, розум, почуття. Вона, ця сила, страшна, як первородний гріх, і герой не може дати точного визначення цій силі.

Можливо, це спогад про втрачений рай. У цій подорожі герой не має ані друга, ані коханої, які б у разі потреби могли підтримати його. Вірною залишається лише подруга самотність. Вона настільки гнітить героя, що він відчуває мертвість своєї душі:

/ мов холодна, темна течія

Вливається і студить мою душу…

Ні радощів, ні щастя, ні кохання,

Одно мені судилося: блукання!

Прощатися з рідним краєм не так вже й важко, оскільки тут він зазнав лише зневагу та відчай. Можливо, десь там далеко на нього очікує правда, справедливість. Сидіти на місці він не може, тому піде шукати у світ “порадоньки”.

Якщо ми звернемося до біографії поета, дізнаємося, що і він сам довгий час не міг знайти собі у цьому світі притулку. Вороний підтримував національно-визвольні прагнення передових кіл українців, але невдовзі прийшла за це розплата. Довгий час він перебував на чужині, а повернувшись в Україну, пройшов всі кола пекла в застінках катівень органів НКВС, у концентраційних таборах.

“Мандрівні елегії”, написані на початку століття, були своєрідною поетичною візією, яка показала майбутнє як самого поета, так і його рідного краю:

Як тяжко жити в ті похмурі дні,

Коли нема де серцю відпочити,

Коли обсядуть думи навісні, –

Голодні, голі, мов циганські діти…

Куди од їх подітися міні?

“Страшно жити!” – страшенний крик роздирає душу героя. Страшно, бо відбуваються насправді жахливі події – чоловік стає звіром.

Проте творчості М. Вороного властиві різні інтонації, не тільки сумні й мінорні. Митець осмислює всі сфери свого буття. Громадська діяльність не приносить йому задоволення, оскільки становище знедолених не змінюється, а страждання проривається сльозами і плачем все голосніше і голосніше. Але він поет, вільний поет. Думку не можна заточити у в’язницю. Спостереження широкого моря наводить на думку, що ця одвічна стихія дуже близька йому за духом. Отже, ліричний герой поезії “До моря” зливається душею з синіми хвилями, потопає у безмежній, безодні.

Здається, що та подорож, здійснена у “Мандрівних елегіях”, нарешті закінчилася. Він віднайшов у собі ту силу, яка здатна відродити до життя – це натхнення і творчість:

Як ти чарівливе, як ти бунтівниче

Така ж і душа у співця;

Тому і до тебе вона так прихильна,

Що пут і кайданів не зносить і, вільна,

Бурхає, як ти, без кінця

Усвідомивши свою роль, своє призначення у бурхливому світі, поет звертається до рідної землі. Він її син, йому боляче дивитися на біль та страждання свого народу. Його творчість стане тим євшан-зіллям, яке допоможе віднайти правильну путь. Тому вона наповнена образами рідної землі: осокорами, що будять в серденьку тужливі, любі спомини; Дніпро, коли дивився в ясні очі коханої; соловейко, який сповіщає про прихід весни. Кожен з нас завдяки його слову, що несе пахощі рідної землі, звернеться до своїх першоджерел!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

Стихія почуттів лірики М. Вороного (“До моря”, “Інфанта”)