СТЕНДАЛЬ, Фредерік


(1783 – 1968)

СТЕНДАЛЬ, Фредерік (Stendhal, Frederic, автонім: Бейль Анрі Марі – 23.01. 1783, Гренобль – 23.03.1842, Париж) – французький письменник.

Слова Стендаля: “Якщо розум не відважний, то навіщо ж розум”, – можуть бути епіграфом не лише до його власного життя, а й до всієї його творчості. В автобіографічній книзі “Життя Анрі Брюлара” (“Vie d’Henri Brulard”, 1835) він писав: “Мені необхідно час від часу вечорами розмовляти з розумними людьми; коли цього нема, мені здається, що я задихаюся”. Він був творцем психологічного, реалістичного роману, у цьому його заслуга, яку по-справжньому не оцінили сучасники; соціально-психологічний роман Стендаля став віхою, яку не міг обминути світовий літературний рух. Його життя не було багатим на зовнішні події: народився у провінційному містечку в родині адвоката. Мати, яку він палко любив, померла, коли малому не було ще й семи років. Батька, “надзвичайно неприємного, вічно заклопотаного думками про продаж та купівлю земель, неймовірно хитрого”, як писав Стендаль у “Житті Анрі Брюлара”, він не любив; батько ставився до сина так само. Близькими хлопцеві були молодша на три роки сестра Поліна і дід, доктор медицини, демократ і вольтер’янець, котрий, власне, і виховав майбутнього письменника.

За власною класифікацією Стендаля, його життя ділиться на такі періоди: “дитинство, перше виховання”


він почав із трирічного віку (1786- 1800); військова служба (1800-1803); друге виховання і кохання до Адель і акторки Мелані Гільбер (1800-1805); завершення виховання, Париж – 1806 p., служба при Наполеоні – 1806-1814 pp. (за ці роки він як інтендант “великої армії” побачив усі жахіття війни у Німеччині та Росії і зрозумів її аморальну сутність).

Роки 1814-1830 письменник називає часом “подорожей, великого і жахливого кохання”. Відомі імена двох жінок, які завдали йому більше страждань, ніж радості, і набули втілення у його героїнях, – Метільди Дембовської й Анжели П’єтрагруа. Дослідники цей відрізок його життя поділяють на два періоди: 1814-1821 pp. – міланський і 1821 – 1830 pp. – паризький. Цей поділ є вельми умовним, тим більше, що в цей час Стендаль почав писати свої перші твори про музику, живопис, архітектуру: “Життя Гайдна, Моцарта і Метастазів ” (“Vies de Haydn, de Mozart et de Metastase”), “Історія живопису Італії” (“Histoire de la peinture en Italie”), а книгу “Рим, Неаполь, Флоренція “(“Romes, Naples et Florence”, 1817) вперше підписав псевдонімом Стендаль. У 1822 р. вийшло його психологічне есе “Про кохання” (“De l’amour”), це почуття письменник уважав одним із найважливіших у житті людини. Його погляди на літературу викладені у працях “Расін та Шекспір” (“Racine et Shakespeare”, 1823) і “Вальтер Скотт і “Принцеса Клевська” (“Walter Scott et “La Princesse de Cleves”, 1830). У 1827 p. з’явився його перший роман “Арманс” (“Arman-се”), у 1829 р. – нариси “Прогулянки Римом” (“Promenades dans Rome”) і новела “Ваніна Ваніні” (“VaninaVanini”). Найзначнішими романами Стендаля були “Червоне і чорне” (“Le rouge et le noir”, 1830), “Люсьєн Певен” (“Lucien Leuwen”, 1834), “Пармський монастир” (“La Chartreuse deParme”, 1839).

У 1830 p. почався останній період у житті письменника – він став консулом в італійському містечку Чівітавекк’я, час від часу навідуючись у Париж. Це зовнішні події, а про життя душі він писав у “Луї Ломбері”: “Звичайним станом мого життя був стан безнадійно закоханого, що кохається в музиці та живописі, інакше кажучи – люблячи насолоджуватися цими мистецтвами, але самому не займатися ними. Я з витонченою чутливістю шукав гарні краєвиди; винятково заради цього я подорожував. Краєвиди були смичком, що грав на моїй душі”. Збереглися спогади про Стендаля як про дотепного та блискучого співрозмовника, світську людину, але він вбачав у світських обов’язках нудьгу, необхідність пристосовуватися до тривіального способу мислення бомонду. Йому більше подобалося мріяти. Не знайшовши розуміння у салонах, він не був по-справжньому оцінений і як письменник. Тому-то у 1840 p. Стендаль, уже будучи автором всіх трьох своїх знаменитих романів, писав найпопулярнішому романістові Франції О. де Бальзаку, котрий звернув на нього увагу: “Особисто я вважаю, що мене не читатимуть раніше 1880 p.”.

Навесні 1842 р., не приходячи до тями після чергового апоплексичного удару, Стендаль помер. В акті про його смерть записано: “23 березня 1842 року о другій годині опівночі помер Анрі Марі Бейль, консул Франції у Чівітавекк’я, п’ятдесяти дев’яти років, кавалер ордена Почесного легіону, неодружений, уродженець Гренобля”. Похований письменник на Монмартрському кладовищі. На надмогильній плиті, згідно із заповітом, вибитий напис: “Арріго Бейль Міланець Жив Писав Любив”.

Світогляд Стендаля формувався головно під впливом філософів-матеріалістів. К. А. Гельвецій, Т. Гоббс, Ж. Ж. Руссо і навіть Вольтер, якого Стендаль не любив, навчили його дошукуватися причин явищ у навколишній дійсності, зробили його демократом. Твори філософів розвинули у Стендаля інтерес до людського розуму, його зв’язку з почуттями, прищепили інтерес до логіки, переконали в тому, що всі вчинки людини визначаються егоїстичним – особистим – інтересом, але вони ж таки показали йому, що цей егоїстичний інтерес повинен підкорятися моральному почуттю. Твори Д. де Трасі переконали молодого письменника в тому, що однією з головних особливостей особистості є воля. Праці П. Ж. Кабаніса змусили його визнати залежність між фізіологією та психологією. Події сучасності показали, що справжньою людиною є той, хто в революційному 1793 р. спромігся підготувати і прийняти конституцію, у якій вперше в світі було написано: “Мета суспільства – всезагальне щастя”. Він вважав, що Франція перебуває в стані революції, яка почалася в 1787 р. Тиранія – чи то державна, чи то церковна – завжди обурювала Стендаля до глибини душі. Він вважав, що державою повинен керувати уряд, який спирається на народ. Цю ідею Стендаль запозичив у якобінців, палким прибічником яких він був у 1804- 1805 pp. Утім, “простий народ” письменник знав кепсько, хоча його політичну позицію в епоху Реставрації та Липневої монархії можна назвати демократичною.

Естетичні погляди Стендаля логічно випливають з його політичних, філософських та етичних переконань. Він створив свою теорію мистецтва, засновану на матеріалістичному розумінні розвитку суспільства та людини. У центрі естетики Стендаля перебуває людина, людський характер. Специфічним є його міркування про характер, подане в листі до Бальзака: “Я беру когось і; людей, яких я знав, і кажу собі: ця людина набула певних звичок, щоранку вирушаючи на полювання за щастям, а потім додаю їй трохи більше розуму”. Наріжним каменем його творчості є досвід: “Я беру когось із людей, яких я знав”. Стендаль переконаний, що нема “ані цілковите хороших, ані цілковито поганих людей”. Людина визначається тим, що вона розуміє пі; “щастям”, і тим, як вона намагається вполювати це “щастя”. Уточнивши думку письменника, можна сказати, що людина для Стендаля визначається метою її життя і засобами досягнення цієї мети. Спостереження і вивчення людини він завжди вважав найголовнішим завданням. Намагаючись пояснити, що він має на увазі під спостереженням, Стендаль описує свій принцип відображення дійсності, використовуючи образ дзеркала. У ньому відбивається все розмаїття світу з усіма його хорошими та поганими рисами. У своїх щоденниках автор засуджував сучасників-літераторів, які, облудно розуміючи почуття моральності, “не наважувалися назвати спальню спальнею”, “мало говорили про те, що їх оточує”. У памфлеті “Расін та Шекспір” Стендаль дуже чітко висловлює своє ставлення до двох типів сучасного мистецтва, приєднуючись до полемічно: суперечки, що спалахнула між “класиками” та “романтиками”. Перша його теза – “відтепер треба писати трагедії для нас, розсудливих, серйозних і трохи заздрісних людей… 1823 р.”, ці сучасні люди “не схожі на… маркізів у гаптованих камзолах 1670 p.” Стендаля дає таке означення класицизму: “Класицизм… пропонує нам літературу, яка давала найбільшу насолоду… прадідам”. “Романтизм, – за Стендалем, – це мистецтво давати народам такі літературні твори, які б за сучасного стану їхніх звичаїв та вірувань надавали їм найбільшу насолоду”. Стендаль уважав, що Софокл та Еврипід були романтиками свого часу, так само, як Расін і Шекспір – свого, бо вони писали для свого часу. Але наслідування великих не може створити романтичного, за Стендалем – сучасного, – мистецтва. Щоби створити мистецтво, суголосне вимогам часу, треба йти не за Расіном, котрий, попри увесь свій талант, все-таки утверджував необхідність наслідування, а за Шекспіром. І не наслідувати його, а прийняти “спосіб вивчення світу, в якому ми живемо, і мистецтво давати сучасникам саме той жанр трагедії, якого вони потребують”.

Шекспір є для Стендаля зразком ще й тому, що він, уникнувши штучності, зумів змалювати “криваві події громадянських війн”, а поряд з цим “мнозтво тонких картин сердечних хвилювань і найніжніших відтінків пристрасті”. Інакше кажучи, Стендаль приписує Шекспірові те, за що його сучасники цінували В. Скотта, – поєднання політичних та історичних ситуацій з інтимною історією персонажів, але вважає за потрібне дотримуватися саме лінії Шекспіра, бо він зумів не лише відтворити конфлікти епохи, а й проникнути в душі своїх персонажів, чого, на думку С, немає у В. Скотта. Стендаль підкреслював уміння великого драматурга правдиво змальовувати картини життя сучасного йому суспільства. Називаючи нове мистецтво романтичним, С, по суті, пропонує програму реалістичного мистецтва. Зараховуючи себе до романтиків, він висловлюється як реаліст. Не менш важливою для розуміння методу Стендаля є стаття “Вальтер Скотт і “Принцеса Клевська”. Тут автор вирішує питання про зв’язки історизму та зображення пристрастей, про співвідношення правди та вигадки у художньому творі. В. Скотт для Стендаля лише історичний романіст; автор роману “Принцеса Клевська” мадам де Лафайєт – його антипод: у її творчості Стендаль вбачає природність у зображенні героїв, натомість у англійського романіста – лише “приблизну точність манерних описів”. Визнаючи необхідність наслідування природи, він завжди пам’ятає про роль уяви, про те, що мистецтво є “прекрасним обманом”, що воно не має права стенографувати, але разом з тим при зображенні пристрастей повинно “допускати більше природних рис”. Суть статті, таким чином, зводиться до утвердження правдивості у передачі почуттів як головного завдання мистецтва.

Питання правдивості у мистецтві тісно пов’язане з проблемою прекрасного, з розумінням краси. Стендаль переконаний, що ідеал краси історично обумовлений, він розвивається разом із розвитком суспільства. Він стверджував, подаючи матеріалістичне та діалектичне тлумачення ідеалу: “Краса – обіцянка щастя”. І розкривав свою позицію у стосунку до мистецтва: “Краса у мистецтві – це вираження чеснот певного суспільства”. Прекрасне і корисне у нього поєднуються, краса не існує поза моральністю. А якщо однією з чеснот сучасності Стендаль вважав “відважний розум”, то й краси поза розумом, поза освітою для нього не існує; з урахуванням морального обов’язку, притаманного справжній особистості, краса не існує для Стендаля і без духовності. До поняття духовної краси Стендаль включає також енергію, честолюбність, обов’язок, волю і, безперечно, здатність відчувати пристрасті. Вважаючи, що пристрасті керують людиною, Стендаль особливо ретельно вивчив одну з найголовніших, на його думку, – кохання.

Книга “Про кохання” присвячена аналізу виникнення і розвитку цієї пристрасті. Стендаль також пропонує тут і класифікацію різновидів цієї пристрасті. Він називає “пристрасть-кохання”, “пристрасть-честолюбність”, “пристрасть-потяг” і “фізичну пристрасть”. Дві перші особливо значущі. Перша – істинна, а друга породжена лицемірним XIX ст. На принципі співвідношення пристрастей і розуму, їхньої боротьби будується психологізм Стендаля. У його героєві, як і в ньому самому, наче поєдналися дві особи: одна діє, а друга спостерігає за нею. Спостерігаючи, він робить важливе відкриття, яке сам не зумів реалізувати повністю: “У душі є тільки стани, у неї немає стійких властивостей”. Внутрішні монологи Жульєна Сореля, Люсьєна Левена, герцогині Сансеверіні, Фабріціо свідчать про їхнє напружене душевне життя. Але Стендаля – учня просвітників – у душевному житті людини більше цікавить рух думки. Пристрасті його героїв також пронизані думкою. Щоправда, іноді Стендаль відтворює дії героїв у стані афекту, наприклад, спробу Жульєна вбити пані де Реналь, але тоді автор відходить від дослідження станів. Вряди-годи він передає також і підсвідомі дії персонажів, думки та рішення, які несподівано у них виникли. Їх Стендаль також не досліджує, вказуючи лише на їхнє існування. Психологізм Стендаля – це новий етап у розвитку літературного дослідження особистості. Його матеріалістична основа призводить до того, що письменник, знайомий із досвідом Б. Констана, автора роману “Адольф”, не тільки зображає роздвоєність особистості, несподіваність вчинків персонажа, а й намагається як самому їх описувати, так і надати читачеві можливість самостійно оцінити ситуацію або рису характеру. Тому-то Стендаль змальовує вчинки, зображає різні реакції на них персонажа чи низки персонажів, показуючи, які різні люди, які несподівані і вкрай індивідуальні їхні реакції, як ними докопується власний шлях пізнання світу і себе. Про те, якими є його мета і засоби, Стендаль писав Бальзакові: “Я намагаюся розказувати: 1 – правдиво, 2 – дохідливо про те, що відбувається у серці людини”. Однією із чеснот роману “Червоне і біле” Стендаль вважав те, що він “написаний мовою Цивільного кодексу”, тобто коротко і ясно.

У першому романі “Арманс” Стендаль прагнув зобразити характер свого сучасника, зануреного в безплідний і постійний самоаналіз. Мисляча й освічена людина у Стендаля виявляється самотньою у “вищому світі” Парижа, де людські почуття нічого не варті. Втім, цей роман, написаний під впливом “Принцеси Клевської”, не приніс авторові слави.

Італія, яку Стендаль полюбив ще замолоду, сприймалася ним як країна сильних пристрастей і прекрасного мистецтва. Характери італійців завжди особливо цікавили Стендаля “Італійські хроніки” (“Chroniques italiennes”) відтворюють різні форми пристрастей. “Ваніна Ваніні”, що увійшла до цього циклу, зображає долю двох різних, але сильних натур. Письменник поєднав те, що стало головною прикметою його романів: політичну подію (вента карбонаріїв) і людський характер (Ваніна Ваніні). Ця новела стала, так би мовити, прототипом романів Стендаля. У ній намічені конфлікти пристрасті-кохання, пристрасті-честолюбності (в душі Ваніни). Любов до свободи тут бореться з коханням до жінки (в душі П’єтро). Стендаль зобразив справжню гідність, яка не може бути відзначена жодним орденом, який можна купити за гроші, – це смертний вирок борцю за свободу вітчизни. Все це набуде розвитку у “Червоному та чорному”: в образі Матільди де Ла-Моль, Жульєна Сореля, графа Альтаміри, а також у “Пармському монастирі”: в образах Сансеверіни, Фабріціо дель Донго, Клелії Конті, Ферранте Палла. Створюючи майже романтичний ореол навколо головного героя П’єтро, Стендаль як реаліст суворо детермінує риси його особистості: пристрасність обумовлена тим, що він італієць, національністю героя пояснює автор і те, що після поразки він стає релігійним і вважає своє кохання до Ваніни гріхом, за який він покараний цією поразкою. Соціальна детермінованість характеру і переконань героя змушують його – любленого і люблячого – знехтувати коханою заради вітчизни. Донька патриція, Ваніна Ваніні понад усе цінує кохання. Вона розумна, за своїми духовними запитами вона вища від свого середовища. “Несвітськість” створює оригінальність її характеру. Однак її непересічності вистачає лише на те, щоби в ім’я свого кохання послати насмерть 19 карбонаріїв. Кожен з героїв новели Стендаля на свій лад розуміє щастя і по-своєму “вирушає на його лови”. Реалістично детермінуючи яскраві, як у романтиків, характери, Стендаль вибудовує складний, як у романтиків, сюжет, використовуючи несподівані, виняткові події: втечу з фортеці, появу таємничої “незнайомки” і т. д. Проте “зерно” сюжету – боротьба венти карбонаріїв і її загибель – підказане письменникові реальною ситуацією в Італії початку XIX ст. Так у новелі переплітаються тенденції реалізму та романтизму, але провідним виявляється реалістичний принцип соціально-часової детермінованості. У цьому творі Стендаль показав себе майстром новели: він лаконічний у створенні портретів (про красу Ваніні ми можемо здогадуватися з того, що вона привернула загальну увагу на балу, де були найвродливіші жінки, а південну яскравість її фарб передає вказівка на сяйливі очі і волосся, чорне, як вороняче крило); він переконливо створює новелістичну інтригу, сповнену несподіваних поворотів, а несподіваний новелістичний фінал, коли карбонарій хоче вбити Ваніну за зраду, якою вона пишається, і її заміжжя вміщаються у кілька рядків і стають тією обов’язковою для жанру несподіванкою, яку у психологічній новелі готує внутрішня логіка характерів.

Роман “Червоне та чорне” постав на творчо опрацьованій документальній основі: Стендаля вразила доля двох молодих людей, засуджених до страти: один з них – Берте – марнославний, але вкрай нікчемний молодик, стріляв у матір дітей, гувернером яких він був. Другий – Лаффарг – скромний і гордий мебляр-червонодеревець, котрий цікавився філософією та літературою. Відкинувши домагання панянки, яка закохалася в нього, він був звинувачений нею у спробі згвалтування. В обох випадках Стендаль побачив характерне явище часу: суспільство вбиває молодих людей, вихідців з третього стану, якщо вони не хочуть коритися рутині, прагнуть реалізувати свої внутрішні непересічні можливості. Звісно, прототипи не мали цих рис уповні, але згадаймо, що Стендаль “додавав” своїм героям “трохи більше розуму”.

У романі він створив типову картину життя сучасного суспільства. У зверненні до читача автор повідомляє, що “наступні сторінки були написані у 1827 р.” До цієї дати варто ставитися з осторогою, як і до багатьох підписів під епіграфами: у романі згадуються події, які відбулися у Франції в 1829 р. і на початку 1830 p., а чимало епіграфів вигадав сам автор, хоча й приписані вони Гоббсу, Мак’явеллі, І. Канту та ін. Не викликають сумнівів лише епіграфи з Шекспіра, Байрона та давніх авторів. Для чого ж потрібні С. ці містифікації? Як художній засіб відтворення колориту справжності і для того, щоб авторська думка, виражена в образах, які не завжди однозначно витлумачуються, набула більшої ясності. Весь роман-дослідження спрямований проти тиранії державної влади, релігії, привілеїв походження, багатства. Творчі завдання диктували Стендалю систему образів. Мешканці провінції: дворянство – де Реналі, буржуазія – Вально, Фуке, духовенство – абат Шелан, міщанство – Сорелі, полковий лікар армії Наполеона і мировий суддя. Друга група – духовенство Безансона – семінаристи, абати Пірар, Фрілер, Мілон, єпископ; поза Безансоном – єпископ Агдський. Вища аристократія – де Ла-Моль і відвідувачі його салону.

Система образів, яка уможливлює широке висвітлення життя та конфліктів сучасної Франції, диктувала побудову роману, у якому дві частини, але події розгортаються у трьох містах – Вер’єр (вигадане провінційне містечко), Безансон (семінарія), Париж (вищий світ, політичне життя). Напруження конфліктів зростає з перенесенням подій з провінції до Безансона та Парижа, але особисті інтереси та гроші панують скрізь. Де Реналь – аристократ, котрий одружився заради посагу і намагався витримати конкуренцію агресивних буржуа; як і вони, облаштував фабрику, але наприкінці роману йому доводиться поступитися у боротьбі: мером міста стає Вально. Про Вально Стендаль на початку роману сказав, що він “зібрав найгіршу наволоч від кожного ремесла” і запропонував їм: “Давайте панувати разом”. Стендаль знає, що в його час пани, подібні до Вально, стають соціальною і політичною силою. Саме тому Вально наважується прийти до де Ла-Моля, а пихатий маркіз приймає цього невігласа і провінційного шахрая, сподіваючись на його допомогу під час виборів. Стендаль чудово бачив напрямок суспільного розвитку і відчайдушні спроби утримати старе. Саме тому він описує монархічну змову в Парижі. Сутність явища автор розкриває в іронічному епіграфі, приписаному одному з найбільших майстрів єзуїтства у політиці – Мак’явеллі: “Основний закон для всього існуючого – вціліти, вижити. Ви сієте плевели і сподіваєтеся зростити колосся збіжжя”. Перша фраза вказує на мету змови – аристократія та духовенство, побоюючись за своє становище у новій суспільній ситуації, гарячково шукають виходу. Друга фраза вказує на очевидну безглуздість їхніх дій. Про це свідчать хоча б характеристики, які Жульєн дає ватажкам змови: один з них “по-справжньому переймається лише своїм травленням”, другий сповнений “люті дикого кабана”, третій схожий на “механічну ляльку” і т. п. Всі вони – “пересічні” постаті, які, на думку наївного в питаннях політики Жульєна, “побоюються, щоби він не здійняв їх на сміх”. Насправді ж над ними, як над політичною силою, знущається сам автор, але він бачить і те, що у змові здитинілих нікчем – всіх цих “Монморансі” – знову виникає звичайне поєднання тиранії та релігії, яке придушує свободу особистості.

Питання політики органічно вплітаються у роман, поєднуючись з різкою критикою релігії і клерикалів. У чому сенс діяльності духовної особи, думає Жульєн-семінарист, а його відповідь – це відповідь автора: “Продавати вірянам місця у раю”. “Мерзенним” називає Стендаль існування в семінарії, де виховуються майбутні духовні “наставники” народу: там панує “щомиті лицемірство”, “думка там вважається злочином”, “здорове судження… образливе”. Абат Пірар називає духовенство “лакеями, необхідними для спасіння душі”. У психологічному романі Стендаля картини життя аристократії, духовенства, буржуазії набувають рис гротеску. Автор не мав на меті створення сатиричного роману, але суспільство, в якому панує “гніт моральної задухи” і “найменша жива думка здається грубістю”, хоч-не-хоч видається гротесковим. Система образів і композиція дозволяють авторові показати сутність суспільних відносин Франції початку XIX ст. Не випадковим є підзаголовок роману: “Хроніка XIX століття”.

Живими людьми, здатними мислити, страждати і зважати не лише на вигоду, є Фуке, що живе далеко від міста; абат Пірар, якому навіть друзі не вірили, що він не крав на посаді ректора семінарії; маркіз де Ла-Моль, здатний побачити особистість у бідному та безрідному секретареві; Матільда, пані де Реналь і, звичайно, Жульєн Сорель – головний герой роману, на розкриття змісту й еволюції духовного та душевного світу якого передусім зорієнтована композиція.

“Червоне та чорне” – роман, у якому виразно проступають риси роману виховання: у першій його частині перед нами постає юнак, котрий не знає життя, дивується всьому побаченому і поступово починає все це оцінювати, у другій частині – це вже людина з певним життєвим досвідом, що вирішує діяти самостійно, але у фіналі приходить до переконання, що йому – “обуреному плебеєві” і, до того ж, загалом розумному, діяльному, чесному – немає місця у цьому світі. Для Стендаля Жульєн – віддзеркалення стану сучасного суспільства. Головне в характері цього сина теслі – прагнення й уміння пізнавати самого себе та навколишній світ – його “відважний розум”, а також пристрасність натури. На початку свого життєвого шляху він, будучи вихованим наполеонівським солдатом, “марить військовою кар’єрою”, свято вірить істинам “Меморіалу святої Єлени”, реляціям великої армії Наполеона і “Сповіді” Руссо. Але, як людина 20-х pp., він вивчає напам’ять книгу Ж. де Местра “Про папу” і весь Новий Заповіт, щоби потішити абата Шелана, від якого залежить його майбутнє; своїм натхненником він обирає Тартюфа. Проте також свято зберігає портрет Наполеона, вважаючи його героєм третього стану, мріючи повторити його подвиги. Автор зображає двоїстість персонажа, поєднання чистоти, таланту з розрахунком.

Стендаль показав, як його Жульєн робить вибір відповідно до законів свого часу. Якщо мешканці Вер’єра і їхня постійна боротьба за панування відкривають юному плебеєві нікчемність душ провінційних дворян і буржуа, то Безансонська семінарія показує йому, що душі духовенства ще жалюгідніші. Париж оголює нікчемність аристократів, які досі здавалися недосяжними. “Як можна бути нещасним, живучи серед такої пишноти?”, – думав Жульєн, входячи до будинку де Ла-Молів. Але духовна та душевна порожнеча світських “Монморансі” відкрилася йому дуже швидко. Близьким для нього залишився тільки революціонер граф Альтаміра.

Автор провадить свого героя від одного розчарування до іншого, але показує, що він робить кар’єру, досягаючи мети не стільки завдяки тартюфству, скільки внаслідок своїх справжніх чеснот. Але тридцятилітній Жульєн вибере щире, природне і жертовне почуття пані де Реналь та смерть на ешафоті, відмовившись натомість від багатства, звання гусарського поручника, імені аристократа и кохання найрозумнішої та найвродливішої дівчини з вищого світу. У чому ж причина цього? У тому, що герой Стендаля не може відректися від ідеалу природності, чистоти, правди, розуму. Наприкінці життя Жульєн міг вигукнути: “Я любив правду, а де ж вона?” Якось автор сказав про свого героя, що у нього душа художника і для нього немає місця у світі продажності і тріумфу нікчемності. Молодий герой, наче повертаючись до самого себе, збагачений життєвим досвідом, приходить до переконання, що сучасне суспільство побудоване на брехні та насильстві, що “ніякого природного права не існує”, але є “закон, який забороняє робити те чи інше під страхом кари”, “поважають… шахраїв… яких не спіймали на гарячому”. Релігія та її служителі – не виняток. У людини, жахливо самотньої у цьому світі, залишається обов’язок лише перед собою. Цьому внутрішньому обов’язкові, своїй сутності Жульєн ніколи не зраджував.

Вірність самому собі, тобто чистому й світлому ідеалові людини, попри всі відхилення та хибні кроки, вирізняє головних героїв Стендаля. Слово “обов’язок” звичне в устах Жульєна, але й лагідна пані де Реналь, яка прийшла у в’язницю до коханого, порушивши загальноприйняті уявлення про мораль та обов’язок, каже йому: “Мій обов’язок передусім – бути з тобою”. Яким же чином автор створює психологічно достовірний образ головного героя? Який внутрішній механізм його роману? За основу Стендаль бере вчинок персонажа, а потім відтворює реакції на нього самого героя і його оточення. Ось дуже характерний приклад: Жульєн ставить перед собою завдання захопити ручку пані де Реналь. Спочатку він зачепив її випадково, але одразу ж вирішив, що його обов’язком перед самим собою є домогтися, щоб ця “ручка не відсмикувалася”, адже він прагне хоча б потай компенсувати те приниження, якого він – простолюдин – постійно, хоча й не явно, зазнає в оселі аристократів. У наступному розділі герой “повністю занурився в роздуми про обов’язок та честь” і “вирішив, що йому треба сьогодні ж увечері за будь-яку ціну домогтися, щоб її рука залишилася в його руці”. Перед цією подією він почувається, як перед поєдинком. Він здійснив свій “подвиг”, і “душа його потопала в блаженстві, не тому, що він був закоханий у пані де Реналь, а тому, що нарешті закінчилося це страхітливе катування”. Тут викладені мотиви поведінки, зображені психологічні стани героя, його почуття. Проте сам автор лише називає факти або передає внутрішні монологи героїв, але етичної оцінки їхнім вчинкам не дає; нема в романі Стендаля також і розлогих розмірковувань автора про особливості психологічного стану героїв. Стендаль дотримується засвоєного ним досвіду Шекспіра – передавати факти, а нюанси емоцій передоручати деталям.

Інтерес Стендаля викликає і процес виникнення думки. Показовим є епізод із дзеркалом під час приїзду єпископа Агдського. У XVIII розділі Жульєн, який повинен допомагати єпископу, входить до його апартаментів, коли той робить щось дивне перед дзеркалом; спочатку юнак приймає його дії за певний ритуал, що передує богослужінню, і тільки з четвертого разу, уважно придивившись, розуміє: “Він репетирує, вчиться благословляти”. Після цього побожна шанобливість, з якою Жульєн брався до своїх обов’язків, змінюється розрахунком: “А яку платню він отримує?” Так, показує автор, спадає полуда з очей героя, він вчиться розуміти навколишній світ. Проникнення в душевний і духовний світ героя відбувається і за допомогою, так би мовити, “динамічного” портрета: портрета, поданого у розвитку, коли не фізичні риси обличчя мають головне значення, а їхнє сприйняття іншою людиною, що характеризує одночасно й самого героя, і того, хто сприймає.

У соціально-політичному романі “Червоне та чорне”, що зберігає також риси роману виховання, на загальному тлі чітко виділяється центральна постать, яка пізнає світ, водночас другорядні персонажі покликані підтвердити деякі з ідей, втілених у головній дійовій особі. І тут особливим навантаженням наділені образи пані де Реналь і Матильди де Ла-Моль. Обидві вони породжені своїм середовищем – перша шляхетна, по-провінційному простодушна і наївна; друга горда, самолюбна і честолюбна, має гострий розум і безжалісна у судженнях про людей. Але обидві вони в глибині душі – перша більш інстинктивно, друга раціонально – прагнуть до щирого кохання. Стендаль показує, як суспільство покалічило їхні душі. Пані де Реналь – щира і чесна – примушена суспільною думкою брехати і залишатися дружиною де Реналя, якого вона зневажає і який понад усе цінує її гроші, а потім за наказом духівника фактично посилає на смерть коханого. Матильда, переконана у своїй перевазі над усіма хоча б лише тому, що вона донька маркіза, ображає плебея Жульєна, змушуючи його винаходити хитромудрі засоби підкорити її собі. Протиприродні дії своїх героїнь Стендаль пов’язує з впливом середовища, з його законами. Кохання героїнь Стендаль зараховує до виявлення їхнього природного єства, до прекрасних людських первнів. Тут дається взнаки концепція особистості Руссо та ідея прагнення до щастя, яку сформулював Гельвецій. Думка автора про те, що суспільство знищує своїх найкращих представників, поширюється і на пані де Реналь, і на Матильду.

Завершальні розділи роману, де дію як розвиток подій змінює дія – розвиток думки, підбивають підсумки роздумам автора про свій час – час, що призводить до “зневіри”. Ця оцінка у “Примітках автора” стосується Англії та Америки, проте Стендаль має на увазі саме Францію.

У 1834 р. Стендаль написав роман “Люсьєн Левен”, відомий також під назвою “Червоне та біле”. Дія твору відбувається у 1832-34 pp. Про цей період Стендаль сказав – “банк став на чолі держави”. Роман “Люсьєн Левен” – найбільш соціальний і найіронічніший твір письменника. У ньому Стендаль теж подає історію духовного розвитку молодої людини, тяжкий шлях пізнання дійсності, але дещо з іншої епохи й з іншого соціального прошарку: Люсьєн – син банкіра, котрий має 10 мільйонів; у його матері – жінки освіченої, розумної і делікатної – літературний салон, а сам він – корнет уланського полку. Він з самого початку має все те, до чого прагнув Жульєн Сорель. Однак тут також відтворюється процес формування характеру молодої людини; це також роман виховання, але воно починається з іншого моменту і має дещо інші форми. Але головне тут – зображення самого суспільства, побаченого очима молодої людини, яка поступово переживає прозріння. Його остаточний висновок: “У наш час… гроші – все”. Використання службового становища для збагачення – норма у державі, де грають на біржі, використовуючи секретну державну інформацію, не лише банкір і міністр, а й король, якого карикатуристи малювали у вигляді груші. Гроші є метою виборів, під час яких у Люсьєна, котрий ще не збагнув усієї огидності того, що відбувається, летять грудки болота і гнилі качани. Захист грошей жене полк Люсьєна до невеликого містечка ткачів, де “скрізь поставав живий образ злиднів, від яких щеміло серце, але не те серце, яке сподівалося заслужити хрест, орудуючи шаблею у жалюгідному містечку”. Повстання ткачів – реальна подія у Франції 1830-х pp. Банкіри, міністри, провінція, Париж, військовики, чиновники – всі верстви суспільства постають перед нами у романі Стендаля. А висновок з усього цього – той самий, що й у першому романі, хіба що ще саркастичніший. Найімовірніше, що саме тому автор і не закінчив “Люсьєна Левена”. За попереднім задумом, дія останньої частини мала відбуватися в улюбленій та ідеалізованій Стендалем Італії, де розчарований і змордований стражданнями та кривдами Люсьєн мав зустріти свою кохану. Але Стендаль-реаліст не міг завершити викривальний роман ідилією.

Італії письменник завдячує народженням задуму нового роману: в 1839 р. за 52 дні Стендаль написав роман “Пармський монастир”. Усі романи Стендаля, за винятком останнього, не є багатими на інтригу: хіба можна назвати складним, приміром, сюжет “Червоного та чорного”? Хіба прагнення захопити ручку пані де Реналь – це справжня інтрига? Радше це те, що відбувається в душі персонажа, його думки та почуття. Подією тут стає народження думки, виникнення почуття. Складнішою власне сюжетною колізією можна назвати хіба що історію з появою Жульєна у Матильдиній спальні. Та й то це радше бурлескна профанація характерних для любовних історій ситуацій. В останньому ж романі Стендаль зарекомендував себе неперевершеним майстром сюжетотворення: тут і зрада батька, і таємниця народження сина, і таємниче пророцтво, і вбивства, і ув’язнення, і втеча з в’язниці, і таємні побачення, і ще багато-багато іншого! Стендаль вирішив сподобатися публіці, але поряд із цим він не втратив своїх здобутків письменника-психолога: характери виписані ще опукліше, ніж у ранніх романах, нема розлогих переповідань станів персонажа. Яскравий колорит Італії надає всьому романові особливої барвистості. Є тут і деякі інші нові риси. Так, наприклад, тільки тут ми знаходимо вельми своєрідне напучування юного аристократа Фабриціо: “Намагайся заробляти гроші працею, корисною для суспільства. Я передчуваю небувалі переміни: можливо, через п’ятдесят років бездільних людей не захочуть терпіти”. Якщо у двох попередніх романах зіставлення часу дії з епохою Наполеона виникало епізодично і тільки у свідомості героїв, то у новому романі епоха Наполеона увійшла до самої розповіді: перед нами значний часовий відрізок – з 1796 p., року вступу французьких військ у Мілан, до 1831 р. – останніх днів повстання карбонаріїв. Це дає змогу розширити спостереження. Двір і придворні звичаї пармських правителів – принців Рануціїв Ернесгів, які відрізняються один від одного головно тільки порядковим номером – III, IV, або V (як, на думку Стендаля, і сучасні королі Франції), закони чи беззаконне свавілля, яке твориться у Пармі, теж у сатирично сконцентрованому вигляді відтворюють Францію.

Роман називається “Пармський монастир” – його композиційним та ідейним центром є політична в’язниця-монастир, яка нависає над містом. Ті, хто потрапив туди за брехливим доносом, звинувачені в злочинах, яких вони не чинили, гинуть там без суду і слідства. Це символ сваволі і беззаконності, що створює провідну тональність роману.

Головним ворогом тиранії Стендаль зображає думку. Правителеві Парми належать слова: “Розумна людина, як би вона не прагнула дотримуватися благопристойних принципів, завжди у чомусь виявиться заодно з Вольтером і Руссо”. Благопристойні принципи тут – це покірливість, Руссо і Вольтер – це бунт. Релігія та церковники, як і в “Червоному та чорному”, знову стають об’єктом іронічного відтворення, але тепер це вже не безансонський епізод, а суворо організована система, яка придушує все сміливе і самостійне в людині, держава у державі, заснована на лицемірстві та сваволі. Юному Фабриціо дель Донго навчений життєвим і державним досвідом граф Моска радить приховувати свій розум, коли він опиниться у середовищі церковників, прийняти їхні правила гри як правила гри у віст. Це не правила нормального та порядного життя, а щось цілком протилежне людським запитам.

У центрі сюжету – доля Фабриціо дель Донго і його тітки, яка спочатку вийшла заміж за наполеонівського офіцера, а згодом стала герцогинею Сансеверіна. Саме з нею в роман і в життя Фабриціо входить тема Наполеона. Сто днів, свідком і учасником яких став Фабриціо, дозволили Стендалю показати ілюзорність уявлень про Наполеона як провісника свободи. Проте захоплення його величчю парадоксально виправдовується нікчемністю суспільних інституцій, які складаються після повалення кумира.

Герої роману, не отримавши можливості здобути щастя у свободі – Наполеон або не виправдав їхніх сподівань, або виявився ними хибно потрактованим, – “вирушають на полювання за щастям” у коханні. Але в останньому романі Стендаля його можна досягнути лише за допомогою обману. Джина П’єтранера, кохаючи графа Моску, може стати лише його коханкою і при цьому ще повинна вийти заміж за герцога Сансеверіна. Клелія Конті, щоб урятувати життя Фабриціо, якого вона кохає, спочатку підсипає снодійного своєму батькові, а потім змушена вийти заміж за нелюба – маркіза Крещенці. Фабриціо та Клелія інсценують смерть і похорон свого сина, щоб мати можливість бачити його. Так змушені чинити чесні люди, а негідники – вони становлять більшість – посилають інших на смерть, якщо це потрібно для їхнього престижу, або, в ліпшому випадку, примушують поступитися честю, як до цього спонукає герцогиню Сансеверіну черговий Рануцій Ернест.

Дія роману відбувається в Італії. Автор передає пристрасні характери італійців, аргументує їхні вчинки притаманними їм як нації проникливістю, невимушеністю та немарнославністю, вродженою стриманістю, що поєднується з палкістю, іноді – релігійністю чи марновірством. Саме з таких позицій стають зрозумілими вчинки герцогині Сансеверіни, графа Моски, Фабриціо, Клелії, Ферранте Палла.

Образ Ферранте Палла у романі несе особливе навантаження: з ним, поетом, мислителем, пов’язана тема революційної боротьби. Він – карбонарій. Стендаль змальовує його – одного із найшляхетніших героїв роману – напівбожевільним, і це не лише його фізична хвороба – це авторська концепція. За всієї своєї величезної поваги до карбонаріїв Стендаль не вірив у перемогу їхньої справи, тому що їхня політична програма, яка не враховувала потреб народу, прирікала їх на поразки та самотність.

Нездоланні конфлікти, нав’язані кращим героям компроміси, передчасна загибель – це не прагнення автора ускладнити сюжет, а втілення концепції, суть якої зводиться до раніше висловленої Стендалем думки: не може бути щасливою людина у нещасному суспільстві. Однак, поряд з цим, останній роман Стендаля – гімн прекрасному людському почуттю – коханню, гімн сміливому розуму, що підносить справжню людину над безглуздістю релігійних догм і тиранією влади.

Цей роман викликав особливий інтерес Л. Толстого, який вважав, що Стендаль вперше у світовій літературі зруйнував ореол романтики з воєнних дій. Сцени битви під Ватерлоо, поранені, вбиті, розчавлені під час хаотичного відступу; сам Наполеон, який здається головному героєві Фабриціо легендарною постаттю, виявляється маленькою людиною, ледве помітною на полі бою. Л. Толстой писав, що саме сцени війни в цьому романі та розповіді старшого брата змусили його по-новому осмислити сутність воєнних дій і місце людини у цих кривавих подіях.

Українською мовою ряд творів переклали Д. Паламарчук, С. Пінчук, Є. Старинкевич.

Г. Храповицька



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


СТЕНДАЛЬ, Фредерік

Categories: Біографії

Links