Сорокін Володимир Георгійович

Сорокін Володимир Георгійович (р. 1955) – прозаїк, драматург, художник-графік. Професійну творчу діяльність починає в середині 70-х рр. як представник московського художнього й літературного андерграунда. Засвоює й у дусі шизоанализа перетворить прийоми соц-арто, які переносить у прозу, про потім і в драматургію. Піддає деконструкции основні жанри й стилі літератури, естетику реалізму; з’єднує мову літератури реалізму з мовою “фізіологічного ” натуралізму, сюрреалізму, абсурду, домагаючись враження шоку; дискредитує офіційну культуру

як джерело идиотизации суспільства, виявляє маскируемое нормативними вимогами колективне несвідоме. Дана тенденція знаходить вираження в оповіданнях письменника 70-80-х рр. (рос. изд. – “Збірник оповідань”, 1992; “Видимість нас”, 1993), поемі в прозі “Місяць у Дахау” (опубл. у Німеччині, США, рос. изд. 1994), п’єсах “Пельмені” (рос. изд. 1989), “Російська

Бабуся” (рос. изд. 1995), а також у романах “Норма” (1984, рос. изд. 1994), “Тридцята любов Марини” (1984, 1-і изд. – Париж, 1987, рос. изд. 1995), “Серця чотирьох” (1994). У книзі “Роман” (1994) Сорокін аналогічним образом деконструирует

стильові коди російської класичної літератури, що стали штампами завдяки “копиистскому” їхньому використанню письменниками-епігонами, розкриває руйнівний потенціал національного архетипу. Цитационное многоязичие визначає своєрідність роману Сорокіна “Черга” ( 1983; опубл. в 10 країнах; рос. изд. 1992). У п’єсі “Дисморфомания” (рос. изд. 1990) письменник розвиває традиції миноритарного театру

Первісну популярність і визнання Сорокін одержує за кордоном. У роки гласності починає видаватися на батьківщині, де також здійснена постановка його п’єси “Пельмені”. Поряд з використанням авторської й персонажной маски пост-модерністи звертаються як би до объективированному, але абсолютно безособистісному типу листа, що лише імітує код авторського оповідання, а насправді демонструє явище “смерті автора”. Даний тип листа обирає Владимир Сорокін*.

Твору Сорокіна перейняті відразою до всього в культурі, на чому лежить печатка “советскости”, що персоніфікує для нього тоталітаризм, влада мнимостей, эстетический ідіотизм. І в той же час якась невідома сила тягне письменника “заглянути в безодню”, эстетически “переварити”, “зняти” цей соціокультурний феномен, Соц-арт показав Сорокіну, як можна звернути мову офіційної культури проти її ж, і письменник почав експеримент по його деконструкции, піддаючи соцреалистический кич шизоанализу, – не тільки для розрахунку з офіційною культурою, але й для виявлення лібідо історичного процесу епохи

“… Наш дивовижний радянський мир має власну неповторну естетику, що дуже цікаво розробляти”, – сказав художник в одному з інтерв’ю 409, с. 119. Вживание в цю естетику невіддільно в нього від дистанционно-отстраненного до неї відносини й “висадження” її за допомогою абсурдизации й шизоизации. Саме такий підхід використається для створення образа офіційної словесності як грандіозного державного кича.

Сорокін виявив віртуозний дарунок імітації мови літератури реалізму/лже-соцреализма, її основних жанрово-стильових шарів. Найчастіше це “нічиї”, не відзначені печаткою авторської індивідуальності, як би типові стилі “виробничої прози”, “сільської прози”, “військової прози” і т. п. з усіма супутніми иматрибутами.

Сорокинские цитації майже обов’язково викликають враження дуже знайомого, може бути, уже читаного, так забутого. Вони аж ніяк не пародійні, відтворюються як би на “повному серьезе”. Однак, створивши певну ілюзію соцреалистической текстової реальності, художник прагне до її остранению за допомогою різанням, амотивированной зміни стильового коду на контрастно протилежний, представляючи нічим між собою не зв’язані фрагменти тексту як єдине абсурдистское ціле; може, як пише Костянтин Кедрів, вломитися в дикий абсурд, що переходить у сюр, і завершити добуток яким-небудь шоковим натуралістичним епізодом. Підвищена увага письменник приділяє дивовижному, блюзнірському, грубому-фізіологічному, гранично відразливому, виводячи на поверхню сховане в глибинах несвідомого

“Проза Сорокіна, – відзначає Д. Гиллеспи, – характеризується абсурдом, жорстокістю, концентрацією різного роду сексуальних, аномальних-фекальних і просто, що гротескно^-ошелешать подробиць,” 92, с. 74, що відтворять мовою натуралізму з використанням мата, що з’являється як рівноправний з мовою реалізму/лже-соцреализма (як би нічим від нього не відрізняється). “Соцреалистическая” текстова реальність, таким чином, зрівнюється з якоїсь шизоидной реальністю. Здійснюється деэстетизация мнимоэстетического, десимволизация миру фантомів, оголюється энтропийний шар колективного несвідомого. Алогізм, абсурдизм, шокотерапия – засобу “струшування” читача, що розривають у його свідомості звичні зв’язки. На значимість для Сорокіна традиції абсурдизму звернув увагу Зіновій Зиник, що зафіксував також у його Творчості феномен “смерті автора”.

Сорокін, як не дивно, продовжує давню традицію російського абсурдизму, представлену насамперед обэриутами, які протиставляли дореволюційні кліше новомовлення молодої пролетарської держави. Вигнаний з офіційної літератури, абсурд як літературну течію продовжував жити в росіянці літературі

Сорокін відрізняється від обэриутов своїм відношенням до читача. Його попередники все-таки залишалися ідеалістами-інтелектуалами, вихователями мас. Підморгуючи й підштовхуючи читача, вони намагалися непомітно вселити йому надію на політичні зміни. У прозі Сорокіна це відношення до читача начисто отсутствует.

Автор не втручається в існуючий порядок речей, але його співчуття й участь відчувається в тій старанності, з якої він реєструє всі особливості мовлення персонажів, неосвічених, безпомічних, що втратили надію, претензійних, принижених і ображених. Аполітичність авторського відношення до своїх персонажів нетипова для російських авторів. Гоголівські чудовиська в десять разів огидніше, але за їхніми виродливими образами ми розрізняємо тінь самого Гоголя, що закриває особу тремтячими руками від розпачу й співчуття. У прозі Сорокіна саме читач, а не автор вдається у відчай, жахається, страждає від жалості

З’єднання абсурду із соціалістичним реалізмом, шоковий характер здійснюваної деконструкции спонукують говорити про “істерика стилю”/”гнитті стилю” у Сорокіна (з разнополюсними оцінками цієї особливості).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Сорокін Володимир Георгійович