Сонет (італ. sonetto – звучати) – ліричний вірш

Сонет (італ. sonetto – звучати) – ліричний вірш, який складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів з перехресним римуванням та двох тривіршів тернарного римування за основною схемою (абаб абаб ввд еед), хоч можливі й інші варіанти (абаб абаб вде вде чи абаб абаб ввд еде і т. п.). З’явився сонет, очевидно, на початку ХІІІ ст. в Італії, де викристалізувалися його основні ознаки, вперше описані Антоніо де Темпо (1332). Започаткований Дж. де Лентіні, сонет пов’язаний із творчістю Данте Аліг’єрі

та Ф. Петрарки, проходить через всю історію європейської і світової літератури, розкриваючись у поезії П. Ронсара у Франції (ХVІ ст.) та В. Шекспіра в Англії (ХVІІ ст.).

Зневажений класицизмом, сонет відродився в добу романтизму, став улюбленою формою “парнасців” (Ж. – М. де Ередіа, Ш. Леконт де Ліль) та символістів. Перший сонет в українській поезії з’явився 1830 (переробка вірша Сапфо, здійснена О. Шпигоцьким), його освоювали А. Метлинський, М. Шашкевич, Ю. Федькович, Б. Грінченко, Леся Українка та ін. Найповніше сонет розкрив свої внутрішні можливості у Творчості І. Франка (“Тюремні сонети”, “Вольні

сонети”), ввійшовши у версифікаційну практику українських поетів ХХ ст. (М. Зеров, М. Рильський, Б. – І. Антонич, Є. Маланюк, М. Орест, А. Малишко, Д. Павличко та багато ін.). Сонет сприяє дисциплінуванню поетичного мовлення. Адже кожна з чотирьох його частин (два чотиривірші та два тривірші) має бути синтаксично викінченою, рими – точними і дзвінкими, рекомендується регулярне парокситонно-окситонне римування, уникнення повторень у віршовому тексті одних і тих же слів (крім службових або спеціально вмотивованих ліричним сюжетом). Особливий внесок в осмислення теорії сонету зробив Й. Бехер, вважаючи його “найдіалектичнішим художнім видом”, наголошуючи на його інтенсивній драматургійності, коли перший вірш містить у собі тезу, другий – антитезу, а тривірші – синтез, так званий “сонетний замок”, що завершується переважно чотирнадцятим рядком (здебільшого ця “тріада” варіюється). Внутрішня гнучкість сонетної форми тяжіє до постійного оновлення канону. Вже, приміром, В. Шекспір застосував три чотиривірші та двовірш. Крім цього, можливі також неканонічні форми сонету, приміром, “хвостаті сонети” (“сонет з кодою”), тобто з додатковим рядком; перевернуті сонети, започатковувані двома тривіршами; суцільні – побудовані на двох римах; “безголові” – з одним чотиривіршем і двома тривіршами; “кульгаві”, в яких останні рядки чотиривіршів усічені; напівсонети – один чотиривірш та один тривірш тощо; власне сонетоїди. Особливу, вельми складну форму цього оригінального вірша, що складається з п’ятнадцяти сонетів, останній з яких (магістрал, від лат. magistralis – головний) будується з перших рядків усіх попередніх чи наступних чотирнадцяти сонетів, називають вінком сонетів. Простежується він у доробку М. Жука, В. Бобинського, О. Ведміцького, М. Вінграновського, Б. Нечерди, Б. Демківа та ін. Сонет найбільш поширений в медитативній ліриці, наявний і в інших жанрових формах, зокрема в пейзажній ліриці (цикли “Крим” та ” Київ ” М. Зерова).

30-ті – 40-ві роки були найактивнішим періодом у розвитку романтизму в українській літературі (О. Шпигоцький, Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, М. Устиянович, О. Афанасьєв-Чужбинський, В. Забіла, М. Петренко. О. Корсун, М. Маркевич, Т. Падура та ін.). Саме цього часу в літературу приходить третє покоління харківських романтиків, які від епічних форм переходять до особистісної лірики (романс, Елегія, медитація).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Сонет (італ. sonetto – звучати) – ліричний вірш