Собор як символ духовної краси людей за романом О. Гончара


Усі найзнаменніші національно-відроджувальні акції, що відбувалися, у кінці 80 почаку 90-х років, починалися вступним словом Олеся Гончара. Його слухали на Установчій конференції Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, з”їзді Народного Руху України, на святі Соборнності України в січні 1990 року, на Першому конгресі міжнародної асоціації україністів тощо. Усе це – потужні імпульси, що додають снаги кожному українцеві-патріотові, адже йшли вони від високоавторитетної людини, яка поставила своє слово на сторінки нації.
Пристрасне слово талановитого українського письменника звучало й у важкі повоєнні роки, в часи тоталітаризму, зігрівало надією зболені серця рідного народу. Він завжди думав про долю української нації та долю духовного начала в житті суспільства. Що є генетична пам”ять народу, його історія, його сучасний стан? – такі питання особливо хвилювали О. Гончара в роки “розгорнутого будівництва комунізму”. Саме в цей період він пише свій прекрасний твір “Собор” (1968). Невипадково роман було піддано злісному погромові, адже О. Гончар викрив тут духовне опустошення, на яке смертельно захворіло “найпередовіше у світі суспільство”. Не можна не звернути увагу на розмічене найрельєфнішими мазками тло, що на ньому відбувається дія “Собору” Це “щоденнібаталії”, які ведуть будівничі з браконьєрами.


Ну чому так, міркує Ізот Лобода, що і досі діє принцип – “той мурує, той руйнує”. Невже це від самого початку так влаштовано у світі, що всюди, де йде будівничий, повинен іти невідлучно, як тінь, і руйнувач?…” Немало такого роду запитань, що стосується природи людини, виникає у героя твору, студента Миколи Баглая, який оголошує “геніям руйнівництва” війну на смерть. Цей прекрасний одухотворений юнак цілком може пояснити неминучість руйнувань під час війни, але годі, з його точки зору, виправдовувати Герострата, який так агресивно діє за свого денного життя.
Важливі концептуальні центри, які стосуються розвінчування, психології духовного браконьєрства, містяться в розмірковуваннях письменника з того приводу, що і всі ми, котрі є свідками “руйнівництва” також, по суті, беремо в ньому участь. (“Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо… Руйнуємо своєю байдужістю”); у глибоких історичних паралелях розгорнутих, зокрема, у вставній новелі “Чорне вогнище”, які засвідчують, що той, хто зайнятий руйнуванням, неминуче деградує; у болісних роздумах про небезпеку злиття людської душі “жиром”.
Провідний образ роману і водночас символ духовного начала – безперечно Собор. Мовчазно судить собор сучасність з позиції історичної пам”яті, позначає він і ту незвичайну красу національного мистецтва, силу гармонії і довершеності, на яку воно лише здатне. Невипадково автор змальовує цю споруду, як живу істоту. (” Вночі собор молодіє. Зморшок часу на ньому не видно”), як і думка Миколи Баглая, що якби до Землі наблизились інопланетяни, то найперше може, їх вразили б саме собори “тайною своїх пропорцій”.
Так, навіть інопланетянів собори вразили б, так чому, вичитуємо з підтексту твору, такі злочинно-байдужі до всього, що вивищує людину, самі земляни? На прикладі роману образ Баглая набуває додаткової “біблейної” маштабності. Так і коментує старий учитель Хома Романович його сутичку з “золотою молоддю”? “Оце то, що без соборів у душі. – А він, як той біблейський юнак, що вигнав осквернителів з храму…”
Пріоритет духовності – любов до рідної мови, історії, культури, релігії – це найвищі людські ідеали, до яких закликає пристрасне і щире слово великого сучасника О. Гончара, своєю творчістю вагомо зміцнює престиж України та української літератури. Майстер, голос якого має ціну всюди, де в пошані сила краса духовності, гуманізму, національної свободи, – таким постає видатний письменник нашої доби О. Гончар.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Собор як символ духовної краси людей за романом О. Гончара

Categories: Твори з літератури

Links