Собор – символ невимрущої слави та душі українського народу. Твір за романам “Собор”

Найвищими точками на землі були колись стародавні храми. З золотими маківками, з дірявими покрівлями, в погнилих риштованнях. Ті, що охороняються законом, а не людьми. І ті, що незримо жевріють у глибинах народної свідомості. Тому і зробив Олесь Гончар, здається, першу в радянській літературі спробу осмислення їхньої вічної німої музики і народної символіки. Але те, що нам нині треба відкривати, для наших далеких предків було азбукою. Там, де поселялись запорожці, – одразу виростала церква як голос їхнього духу:

Як покидали запорожці Великий

Луг і матір Січ, Взяли з собою Матір Божу, А більш нічого не взяли.

Так напише Т. Г. Шевченко у своєму творі “Іржавець”. Що це – сентиментальна віра пустельників, які тільки й знають молитись? Чи це прапор, яким козаки виражали своє людське й національне покликання? Ці одчайдушні герої не боялись смерті і вважали за честь загинути в бою. Це була релігія вільних людей, які пішу, бували свій собор – як символ незламності, як заповіт нащадкам. А вони не мають права зректися своєї вітчизни, забути власну історію. Створений ще за козацьких часів, цей архітектурний шедевр пам’ятає професора Яворницького

й отамана Махна, часи фашистської неволі й печальні шеренги невільників. Тому ставлення до собору – це мірило людяності, духовної краси (чиності) героїв твору. Таким нащадком і є студент Микола Баглай – не виписаний герой з позитивними рисами. Для роману “Собор” був потрібен образ, який виражає пробудження сучасної молоді до духовного життя, її прагнення самостійно мислити й цінувати людські цінності. Баглай зовсім не в полоні етнографічного патріотизму й шаблонних фраз, він шукає спадщину, усвідомівши: “Коли не ми, то хто?” І як кожен шукач – марить, любить, ненавидить, спотикається в кучугурах “безхозної” спадщини віків. Тому і він вистраждав для себе відкриття й собору, й останнього запорозького характерника Яворницького, який “видобував з небуття самий дух козацької республіки”.

У глибині душі молодий студент здогадується, що люди загубили самих себе у гонитві за дешевими замінниками.

Нині брак великої мудрості, великої поваги й любові до людини, великої відповідальності за спадщину предків і долю нащадків відчувається як найбільша рана людства. Типовий представник цієї нації – напівосвічений інтелігент Володька Лобода. Таємниця цього образу криється в тому, що письменник подивився на нього з народних позицій. Олесь Гончар відразу відкрив за службовим мундиром приховану фальш натури й подивився глибше. А чи ця людина добра, надійна? Чи здатна вона поступитись власними інтересами заради інших? Він цілком щиро дивується, навіщо Баглаю та історія, той собор? І взагалі: їсти має що, одягтися – має, чого ж йому ще треба? Релігія Володьки – “правильно відреагувати на вказівку зверху” – не потребує святинь. Вся енергія “батькопродавця” йде від метушливості пристосування, від догідливості, а не від тієї внутрішньої духовної сили. Письменник відкрив людину-функцію на грані робота, вільного від людських цілей, позбавленого стійких критеріїв. Ця людина має страшну властивість знищувати цінності – одним дотиком, одним словом. У Лободи все розпадається, розкладається й гасне.

ВолодьКа – це творіння тоталітарно-бюрократичної системи, коли чиновництво тільки голосувало про єдність із трудовим народом. А насправді закрива українські школи, “виганяло” українську мову з театрів, кіно. Ішов шалений н стримний наступ бездуховності, браконьєрства, руйнування культурної спади ни. Але автор прагне нас переконати, що здорова сила молодості потребує істини так само, як чистого повітря й джерельної води. І вона неминуче відшукає заростях лободи старий добрий слід, який веде до людини, до добрих засад, оновлення й відродження.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Собор – символ невимрущої слави та душі українського народу. Твір за романам “Собор”