“Собор Паризької Богоматері” В. Гюго – романтичний історичний роман, його проблематика

Роман “Собор Паризької Богоматері”, що належить перу великого французького письменника Віктора Гюго, ось уже понад півтора століття залишається популярним серед читачів.

Гюго звертається у своєму творі до історії французького середньовіччя. Се­редні віки постають у романі у вигляді історії-легенди, що базується на вічному протистоянні двох начал – добра і зла, милосердя та жорстокості, співчуття і нетерпимості, почуття і розуму.

Герої “Собору Паризької Богоматері” – це не тільки яскраві, живі характе­ри, їхні образи

перетворюються на романтичні символи, а подеколи й літературні типи (Квазімодо).

На романтизацію оповіді вказує і сюжет твору. Історія циганки Есмеральди, архідиякона Собору Паризької Богоматері Клода Фролло, дзвонаря Квазімодо, капітана королівських стрільців Феба де Шатопера та інших, пов’язаних з ними персонажів, насичена таємницями, несподіваними поворотами дії, фатальними збігами і випадковостями.

Доля Квазімодо виняткова за нагромадженням жахливого і жорстокого, але така ситуація була вповні природною для тієї епохи і тогочасного суспільства.

Клод Фролло – це втілення похмурого

середньовіччя, що відзначалося спо­твореним розумінням людської природи.

Есмеральда – це опоетизована душа народу, її образ майже символічний. З іншого боку, трагічна доля вуличної танцівниці можна сприймати і як уосо­блення долі будь-якої реальної дівчини з народу тих часів.

А в образі капітана Феба, який тільки закоханій Есмеральді може здаватися лицарем і героєм, втілено зовні блискуче, а насправді нікчемне дворянство.

Як бачимо, справжня людяність притаманна лише людям із низів суспіль­ства, саме вони справжні герої роману.

Долі героїв дивним чином перетинаються. Квазімодо намагається вкрасти Есмеральду за наказом Клода Фролло, але дівчину випадково рятує варта на чолі з Фебом. За замах на Есмеральду Квазімодо карають. Але саме вона дає нещасному горбаню ковток води, коли він стоїть біля ганебного стовпа, і своїм вчинком спри­яє його миттєвому переродженню. На мою думку, автор тут використовує суто романтичний прийом. В озлобленому на весь світ горбані Квазімодо любов пробуджує добре, людське начало. У Клоді ж Фролло кохання, навпаки, будить звіра.

Священнослужитель Клод, аскет і вчений-алхімік, уособлює холодний раціоналістичний розум, що бере гору над усіма людськими почуттями. Цьому розу­му недоступні жаль та співчуття, він є для Гюго злою силою. У романі Фролло протистоїть Квазімодо, чиє серце відчуває потребу в любові. І Квазімодо, і Ес­меральда, що проявила до нього співчуття, є цілковитими антиподами Клода Фролло, оскільки вони вчиняють за покликом серця, неусвідомленим прагнен­ням до любові й добра. Якщо в Клоді потяг до Есмеральди є насамперед бажан­ням тілесним, що призводить його до злочину і загибелі, яка сприймається як відплата за скоєне ним зло, то любов Квазімодо стає вирішальною для його ду­ховного пробудження та розвитку. Загибель Квазімодо у фіналі роману, на від­міну від загибелі Клода, ми сприймаємо як свого роду торжество краси духу.

На мою думку, і Есмеральда, і Квазімодо виконують у романі роль жертв несправедливого суду, жорстоких законів: Есмеральду катують, засуджують до смерті, зацькованого усіма Квазімодо відправляють до ганебного стовпа. Гюго в такий спосіб робить доволі відчутним соціальний мотив, але як справжній ро­мантик зосереджує увагу на іншому – на проблемі одвічної боротьби добра і зла, самовідданості й егоїзму, прекрасного і потворного.

Що ж губить Есмеральду і Квазімодо? Як на мене, на це чітко вказує похмурий образ Собору, що виступає в романі як символ забобонів, поневолення на­роду, середньовічного страху. Недарма “душею собору” автор обирає гротескний образ Квазімодо, що живе під його склепінням. Середньовіччя мстить Есмеральді за те, що вона вільна, а Квазімодо за те, що він звільнився з-під вла­ди його законів, забобонів, звичок.

У персонажах, конфлікті, сюжеті “Собору Паризької Богоматері” панівним залишається романтичний принцип відображення життя: виняткові характери діють за виняткових обставин. Успіх роману був зумовлений, очевидно, тим, що Гюго ніколи не переставав вірити, що добро переможе зло.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

“Собор Паризької Богоматері” В. Гюго – романтичний історичний роман, його проблематика