Скорочено СОЙЧИНЕ КРИЛО – ІВАН ФРАНКО

(Із записок відлюдька)

Наближався Новий рік, а заразом і сорокові роковини уродин героя. Він хотів зустріти це свято “незвичайно, празнично”. Раніше він теж зустрічав Новий рік у великій, веселій і шумній компанії. Але тепер хотів послухати улюблену музику, почитати журнали, помилуватися квітами, що саме у розквіті сили, може побути просто самим собою.

Сьогоднішнє свято заразом мало стати першим тріумфом нового світогляду, нової життєвої норми героя. А ця норма – старе Горацієве: “Зберегти рівновагу духу!”

“Без оптимізму, без зайвих надій, бо оптимізм – се признак дитячої наївності, що бачить у житті те, чого нема, і надіється того, чого життя не може дати.

Без песимізму, бо песимізм – се признак хоробливої малодушності”, “Свідоцтво вбожества”, яке сам собі виставляє чоловік.

“Без зайвої байдужості і без зайвого ентузіазму! Без зайвого завзяття та жорстокості в життєвій боротьбі, але й без недбальства та слямазарності. У всьому розумно, оглядно, помірковано і поперед усього спокійно, спокійно, як годиться сорокалітньому мужеві”. Герой багато чого зазнав у житті і виніс для себе головні правила: “Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі!

Життя – се мій скарб, мій власний, одинокий, якого найменшої частинки, одної мінутки не гідні заплатити мені всі скарби світу.

Ніхто не має права

жадати від мене найменшої жертви з того скарбу, так, як я не жадаю такої жертви ні від кого.

Суспільність, держава, народ! Усе це подвійні кайдани. Один ланцюг укований із твердого заліза – насилля, а другий, паралельний із ним, виплетений із м’якої павутини – конвенціональної брехні. Один в’яже тіло, другий душу, а оба з одною метою – опутані, прикрутити, обезличити і упідлити високий, вольний витвір природи – людську одиницю.

Живе, реально живе, працює, думає, терпить і бореться, паде й тріумфує тільки одиниця. І моя скромна одиниця доходить до того, щоб тріумфувати по многих і болючих упадках. Тріумфувати не шумно, со тимпани і органи, щоб шарпати слухи ворогів і будити зависть завидющих. Се тріумф дикунів, негідний освіченого чоловіка. Мій тріумф тихий і ясний, як погідний літній вечір. Мій тріумф не має ворогів і не будить нічиєї зависті. Та він правдивий, глибокий і тривкий. Він не моментальний, не вислід шаленої боротьби і зусилля. Се моє щоденне життя, але піднесене до другого ступня, осяяне подвійним сонцем, напоєне красою і гармонією.

Я витворив собі оте життя як нездобуту твердиню, в якій живу й паную, з якої маю широкий вигляд на весь світ та яка, проте, не стоїть нікому на заваді, не дразнить нікого своїм видом і не манить нікого до облоги. Ся твердиня побудована в моїй душі.

Світові бурі, потреби, пристрасті, мов щось далеке і посторонне, шумлять наді мною, не доходячи до моєї твердині. Я даю тому зверхньому світові свою данину, посвячую йому частину свого життя в заміну за ті матеріальні і духовні добра, що потрібні мені для піддержання свого внутрішнього життя. Я працюю в однім бюрі, занятий працею, що напружує мій розум, але не торкає серця. Я поводжуся зі своїми зверхниками і товаришами по бюру та іншими знайомими чемно, навіть дружньо, але здержано. Всі вони поважають мене, але ніхто з них не має доступу до мойого “святая святих”, нікому я не відкриваю своєї душі, та й, сказати по правді, ніхто з них не виявляє надмірної охоти заглядати в мою душу. Таких надмірно цікавих я вмію швидко висунути поза клямру своєї знайомості.

І ніхто з тих, що кланяються мені на вулиці, стискають мою руку в кав’ярні, радяться зо мною в бюрі, ані не догадується, що у мене поза тим конвенціональним, шаблоновим життям е своє, інше, окреме. Ніхто не підозріває в тім сухім формалісті та реалісті духового сибарита, артиста, що плекає одну штуку для штуки – вмілість жити”.

У своїх “записках” “відлюдько”-інтелектуал змальовує світ свого відчуження від людей, заборолом від яких є штучні, хоча мистецькі витвори культури. Поміж улюбленими авторами у комфортабельному інтер’єрі “відлюдька” – томи Гете, Емерсона, Рескіна, журнальна стаття Уальда про Ісуса Христа. Цей зневірений самолюб живе сам для себе і з самим собою, навмисне відсторонившись від усього світу.

Зазнавши колись важкої втрати, головний герой занурився в егоїстичне, самозакохане життя: “Минулося моє гречане. Тепер “вона”

Иже не манить мене до себе, хоч би й яка була. Попробуємо обійтися без неї. І думаю, що моя радість буде не менша, та в усякім разі глибша, чистіша, як би була з нею. А то хто її вгадає! Здається, й гарна дівчина, і говориш із нею, як із другом, а тут на тобі, з її рожевих усток вилетить якесь брутальне слово, якийсь цинічний натяк ибо й те ні, а по її лиці мигне якась тінь, щось таке погане, огидливе,

І попсує тобі весь вечір, прожене всю радість, розвіє всю поезію.

Від часу моєї остатньої романтичної історії, тої там, у лісничівці, перед трьома роками, на мене не раз находить дивне чуття. Коли до мене сміється, зо мною говорить, залицяється молода дівчина, особливо брунетка, мені все здається, що шкіра, і м’ясо, і нерви на її лиці робляться прозірчасті і до мене вишкіряє зуби страшна труп’яча голова. Іноді в такій хвилі мене всього обдасть морозом. Чи се знак, що я старіюся, чи, може, щось інше?

Та гов! Який-то денний порядок нинішнього вечора я уложив собі? На такі празничні вечори я все укладаю собі наперед денний порядок, з тою, одначе, умовою, що вільно мені зовсім не держатися його. Маю подвійну приємність: укладаючи точку за точкою, смакую в думках кожну з них, а потім, переміняючи їх, любуюся новині и комбінаціями в виконанні. Перша точка: Россінієва увертюра до “Вільгельма Телля”, виконана на фісгармонії. Моя улюблена композиція – вводить мене звичайно в поважний та при тім бадьорий настрій. Потім оглянемо хризантеми, обнюхаємо геліотропи та туберози в салоні – вони, бідні, давно ждуть мене і сьогодні, як навмисно, порозцвіталися в повній красі. Потім вип’ємо й закусимо.

Потім прочитаємо новий нумер “N606″, а властиво Уальдову статно про Христа – що то такий майстер стилю і такий хоробливо-новочасний чоловік сказав нового на сю тему? Потім…”

Та мрії героя про тихий вечір порушив служник, який приніс листа з далекого Порт-Артура. Це був лист від дівчини, з якою він колись зустрічався і про яку думав, що її вже давно й на світі немає. Вона жартівливо називала себе Сойкою… Під листом стояв підпис:

“Твоя Сойка”, в ньому лежало засушене сойчине крило.

Манюся була дочкою лісника. В листі вона питала, чи пам’ятає він її сміх, їхні зустрічі під хатиною, те, як дивилася на них сойка з дерева, як вона почала ревнувати пташку до коханого, котрого та будила раніше за неї, як убила ту сойку з рушниці, а потім довго плакала. Вона зізнається, що грала з ним, але так, як кокетує квітка, розкриваючи ніжні пелюсточки й розливаючи навколо себе чарівні пахощі.

Він був спокійним, лінивим егоїстом, тому не втримав її коло себе. Одної ночі вона втекла з молодим практикантом Генрисем. Але гірко помилилася. Хлопець виявився насправді злодієм. І поїхали вони не до багатих родичів Генрися, а за кордон у вояж разом із бандою крадіїв. Коли Генрися заарештували, вона змушена була врятувати його, звабивши поліцмейстера.

Тепер вона сидить у Порт-Артурі, де триває війна з японцями, біля тяжко пораненого чоловіка й чекає, коли стане вільною. Вона береже ту червону в білих цяточках сукню, в якій втекла, і хоче приїхати в ній до нього, аби лиш тільки його побачити, якщо він хоч краплину пам’ятає її та свої до неї почуття.

Між тим дівчина вела далі. Генрись зник назавжди, а Манюся дісталася їхньому ватажку, Зигмунду. Якось арештували й того. Вона залишилася вільною. Сіла в поїзд і поїхала. У дорозі познайомилася з інженером Володею, швидко з ним змовилась і поїхала за його призначенням до Сибіру. У глухомані Володі швидко все набридло, він почав пити й грати в карти, поки й програв її саму багатому золото-промисловцю Светлову, ласому до жінок. Навесні біля Красноярська на них напали, чоловіків убили, а її забрали. Це виявився той же Зигмунд. Але Манюся дісталася іншому, їхньому ватажкові. Зигмунд навів роту солдатів, ватажка вбили, арештували й наводчика. Жінка дісталася капітану-справнику. Капітан тримав її разом із законною дружиною. Він бив обох, не розбираючи. Нарешті Манюся втекла від нього, хотіла утопитися, але натрапила на поїзд, яким їхали війська на війну з Китаєм. І поїхала з ними, їй було байдуже, куди і з ким. Тепер ось грають гармати, напевне, починається новий штурм. Але вона йде до моря, щоб передати листа китайцеві, і вірить, що вони все-таки колись зустрінуться, якщо не на цьому світі, то на тому.

Лист викликав в серці героя суперечливі почуття: “І се має бути правда? Ні, ніколи!

Глупа, романтична дівчина повидумувала безмежні муки і крихітки радощів, задля яких і безмежні муки не муки!

Що таке чоловік для чоловіка? І кат, і Бог! З ним живеш – мучишся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка!

“До побачення”. Так вона кінчить. Та невже ж се можливе? Невже для нас, розділених так многими могилами, є якесь побачення? Ні, не вірю!

А понад ті могили пливе рікою одно велике неперерване страждання. І мучить нас. До побачення, серце! Приходь! приходь! Що врятувалося, переходячи через стілько могил, що лишилося живе в наших серцях по стількох руїнах – нехай живе! Нехай надіється!

Та ні, мабуть, не для нас надія! Не для нас весна. Ми змарнували, поховали ЇЇ. Нашої весни не воскресить ніяка сила!

Де ти тепер? Чи все ще там, у тім кровавім Порт-Артурі, серед ранених та призначених на загибель, сама носячи своє велике кладовище в серці? Чи, може, давно вже твої кості розмиває бурхливе Жовте море?

Чи, може, знов доля викинула тебе в широкий світ, у сибірські тундри, в китайські брудні передмістя, вкинула в болото і грається гобою, як забруканою, попсованою забавкою, поки не кине десь на смітнику? Голубочко моя! Де ти, отзовися! Нехай у сю новорічну годину хоч дух твій перелине через мою хату і торкне мене своїм крилом! Нехай його подих донесе хвилю дійсного, широкого, многостраждущого життя в моє слимакове, паперове та негідне існування! Може, й я прокинуся, і я стрясу з себе ті пута, і рвонуся до нового життя!”

Коли біля дванадцятої години герой схаменувся, йому повідомили, що прийшла якась дама у вуалі й хоче бачитися з паном радником. Зняла хутро й сидить у легкій червоній сукні з білими цятками. Він наказав впустити її.

І. Я. Франко – найпомітніша постать української культури на зламі XIX і XX ст. – усю свою могутню творчу енергію поклав на справу “цивілізаційного”, за його словами, розвитку національної літератури, культури, суспільної самосвідомості. Значним кроком на шляху оновлення вітчизняної літератури стала мала проза Франка 1900-х років, позначена драматичним напруженням пристрастей, концентрацією дії та замкнутістю форми. Письменник звертається до аналізу неординарних людських характерів, до складної взаємодії свідомого та несвідомого в поведінці особистості. Особливе місце належить повісті-новелі “Сойчине крило”. У рецензії А. Крушельницького на збірку “На лоні природи” (1905) “Сойчине крило” відзначено як “найбільш інтересне” оповідання, де на найвищий п’єдестал автор підніс любов, обтрясши її “із земних пут”.

У цій повісті ситуацією твору задана певна театральність: герой-“відлюдько” (оповіданнямає підзаголовок “Із записок відлюдька”) у новорічну ніч отримує листа від своєї давньої коханої. Зазнавши колись важкої втрати, зневірившись, головний герой занурився в егоїстичне, самозакохане життя, навмисне відсторонившись від усього світу, але пристрасний лист колишньої коханої, пекуча сповідь її багатостраждального життя розбудили у ньому справжню людину, готову відчути муки й радощі, боротьбу й розчарування, – усе те, що містить у собі смак існування. Читаючи цього листа, герой фактично інсценує його, перетворюючись на глядача і переживаючи момент духовного просвітлення.

Далі сюжет розгортається, як у романтичній мелодрамі: несподівано повертається героїня, а драматичні події, які вона описує в листі, виявляються випадковими та не аргументованими.

Психологічна колізія повісті “Сойчине крило” також пов’язана з проблемою гри та природності, кожен персонаж має своє амплуа. Манюся (Сойка) – втілення стихійної жіночності, її історія починається романтичним бажанням життя, наповненого пригод, а закінчується – перетворенням на “забавку” для чоловіків. Хома, якого романтична героїня називала Массіно, – схильний до меланхолії та нещасливий у теперішньому житті – наділений аналітичним, зовсім не схильним до романтики суто чоловічим характером. Манюся вважає героя, який сам пробив собі дорогу, егоїстичним і дуже поміркованим, проте Хома здатен співчувати і, довідавшись про те, як немилосердно вчинило життя з його колишньою коханою, пробачає її і відгукується на поклик давнього кохання; Манюся теж сповнена теплих почуттів до Хоми, – так письменник підносить живе людське почуття, яке розбиває всі штучні ситуації впорядкованого світу.

Франко майстерно зображує внутрішнє переродження, психологічну трансформацію персонажа. Цим він стверджує, що людина зможе залишитись гідною свого імені і не ховатись у сіру буденність, адже для того, щоб вести негідне слимакове життя, краще було б народитися слимаком, а не людиною.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Скорочено СОЙЧИНЕ КРИЛО – ІВАН ФРАНКО

Categories: Скорочені твори

Links