Скорочено поеми Паломництва Чайльд Гарольда Байрона Д. Г

Коли під пером О. С. Пушкіна народжувався крилатий рядок, що вичерпно визначала вигляд і характер його улюбленого героя: “Москвич у Гарольдовом плащі”, – її творець, здається, аж ніяк не прагнув уразити співвітчизників оригінальністю. Ціль його, доречно припустити, була не настільки амбіційна, хоча й не менш відповідальна: умістити в одне слово переважаючий умонастрій часу, дати ємне втілення світоглядної позиції й одночасно – життєвій, поведінковій “позі” досить широкого кола дворянської молоді (не тільки російської, але і європейської), чия свідомість власної відчуженості від навколишні вилилося у формі романтичного протесту. Самим яскравим виразником цього критичного світовідчування з’явився Байрон, а літературним героєм, найбільше повно й законченно воплотившим цей етико-емоційний комплекс, – головний персонаж його великої, що створювався протягом чи ледве не десятиліття ліричної поеми “Паломництво Чайльд Гарольда” – добутку, якому Байрон був зобов’язаний настільки сенсаційною міжнародною популярністю. Умістивши в себе чимало різноманітних подій бурхливої авторської біографії, ця написана “спенсеровой строфою” (назва даної форми сходить до ім’я англійського поета єлизаветинської епохи едмунда Спенсера, автора нашумілої у свій час “Корольови фей”) поема шляхових вражень, родившаясяиз

досвіду поїздок молодого Байрона по країнах Південної й Південно-Східної Європи в 1809-1811 гг.

І наступного життя поета у Швейцарії й Італії (третя й четверта пісні), повною мірою виразила ліричну міць і ідейно-тематичну широту поетичного генія Байрона У її творця були всі підстави в листі до свого друга Джонові Хобхаузу, адресатові її присвяти, характеризувати “Паломництво Чайльд Гарольда” як “найбільше, саме багате думками й найбільш широке по охопленню з моїх добутків”. На десятиліття вперед ставши еталоном романтичної поетики в загальноєвропейському масштабі, вона ввійшла в історію літератури як хвилююче, проникливе свідчення “про час і про себе”, що пережило її автора. Новаторським на тлі сучасної Байронові англійської (і не тільки англійської) поезії з’явився не тільки відбитий в “Паломництві Чайльд Гарольда” погляд на дійсність; принципово новим було й типово романтичне співвідношення головного героя й оповідача, у багатьох рисах схожих, але, як підкреслював Байрон у передмові до першого двох пісням (1812) і в доповненні до передмови (1813), аж ніяк не ідентичних один іншому.

Передбачаючи багатьох творців романтичної й постромантической орієнтації, зокрема й у Росії (скажемо, автора “Героя нашого часу” М. Ю. Лєрмонтова, не говорячи вже про Пушкіна і його роман “Євгеній Онєгін”), Байрон констатував у герої свого добутку хвороба століття: “… рання розбещеність серця й зневага мораллю ведуть до пересиченості минулими насолодами й розчаруванню в нових, і краси природи, і радість подорожей, і взагалі всі спонукання, за винятком тільки честолюбства – самого могутнього з усіх, загублені для душі, так створеної, або, вірніше, ложно спрямованої”. І проте саме цей багато в чому недосконалий персонаж виявляється вмістищем таємних сподівань і дум незвичайно проникливого до пороків сучасників і судящего сучасність і минуле з максималістських гуманістичних позицій поета, перед ім’ям якого тріпотіли ханжі, лицеміри, ревнителі офіційної моральності й обивателі не тільки манірного Альбіону, але й всієї, що стогнала під тягарем Священного сполучника монархів і реакціонерів Європи. У заключній пісні поеми це злиття оповідача і його героя досягає апогею, втілюючись у нове для більших поетичних форм XІX століття художнє ціле.

Це ціле можна визначити як незвичайно чуйне до конфліктів навколишнього, мисляча свідомість, що по справедливості і є головним героєм “Паломництва Чайльд Гарольда”. Це свідомість не назвеш інакше, як найтоншим сейсмографом дійсності; і те, що в очах неупередженого читача з’являється як безумовні художні вартості схвильованої ліричної сповіді, закономірно стає майже непереборною перешкодою, коли намагаєшся “перевести” що пурхають байроновские строфи в регістр безсторонньої хроніки Поема, по суті, бессюжетна; весь її оповідальний “зачин” зводиться до декількох ненароком загублених рядків про англійського юнака зі знатного роду, уже до дев’ятнадцяти років преситившемся улюбленим набором світських задоволень, що разочаровались в інтелектуальних здатностях співвітчизників і чарах співвітчизниць і – що пускається подорожувати. У першій пісні Чайльд відвідує Португалію, Іспанію; у другий – Грецію, Албанію, столицю Оттоманської імперії Стамбул; у третьої, після повернення й нетривалого перебування на батьківщині, – Бельгію, Німеччину й надовго затримується у Швейцарії; нарешті четверта пісня присвячена подорожі байроновского ліричного героя по хранящим сліди величного минулого містам Італії. І тільки пильно вдивившись у те, що виділяє в навколишньому, що вихоплює з калейдоскопічної розмаїтості пейзажів, архітектурних і етнографічних крас, побутових прикмет, життєвих ситуацій чіпкий, пронизливий, у повному розумінні слова мислячий погляд оповідача, можемо ми винести для себе подання про те, який у цивільному, філософському й чисто людському плані цей герой – це байроновское поетичне “я”, що мова не повертається назвати “другим”.

І тоді зненацька переконуєшся, що велике, у п’ять тисяч віршів ліричне оповідання “Паломництва Чайльд Гарольда” у певному змісті не що інше, як аналог добре знайомого нашим сучасникам поточного огляду міжнародних подій. Навіть сильніше й коротше: гарячих крапок, якщо не побоюватися газетного штампа, що приївся Але огляд, як не можна більше далеке який би те не було становий, національної, партійної, конфесіональної упередженості. Європа, як і нині, на рубежі третього тисячоріччя, обійнята полум’ям більших і малих військових конфліктів; її поля засіяні купами зброї й тілами полеглих. І якщо Чайльд виступає ледве відверненим споглядальником драм, що розгортаються на його очах, і трагедій, те вартий за його плечима Байрон, навпроти, ніколи не упускає можливості висловити своє відношення до що відбувається, вдивитися в його джерела, осмислити його уроки на майбутнє.

Так Португалія, строгі краси чиїх ландшафтів чарують прибульця (пісня 1-я), у м’ясорубці наполеонівських воєн стала розмінною монетою в конфлікті великих європейських держав; і в Байрона немає ілюзій щодо щирих намірів їхніх правлячих кіл, включаючи ті, що визначають зовнішню політику його власної острівної вітчизни Те ж саме й стосовно Іспанії, що засліплює пишнотою фарб і феєрверками національного темпераменту. Чимало прекрасних рядків присвячує він легендарній красі іспанок, здатних торкнути серце навіть пересиченого всім на світі Чайльда (“Але немає в іспанках крові амазонок, / Для чарів любові там діва створена”). Але важливо, що бачить і живописует носительок цих чарів оповідач у ситуації масового суспільного підйому, в атмосфері загальнонародного опору наполеонівської агресії: “Улюблений поранений – сліз вона не ллє, / Упав капітан – вона веде дружину, / Свої біжать – вона кричить: уперед!

/ І натиск новий смів ворогів лавину. / Хто полегшить убитому кончину? / Хто помститься, коли кращий воїн упав?

/ Хто мужністю одушевить чоловіка? / Всі, всі вона! Коли гордовитий галл / Перед жінками настільки ганебно відступав?

” Так і в протяжній під п’ятої османської деспотії Греції, чий героїчний дух поет намагається відродити, нагадуючи про героїв Фермопіл і Саламина. Так і в Албанії, що завзято відстоює свою національну самобутність, нехай навіть ціною щоденної кровопролитної помсти окупантам, ціною поголовного перетворення всього чоловічого населення в безстрашних, нещадних гяурів, що загрожують сонному спокою турків-поневолювачів. Інші інтонації з’являються на вустах Байрона-Гарольда, що сповільнив крок на грандіозному попелищі Європи – Ватерлоо: “Він бив, твоя година, – і де ж Величье, Сила? / Усе – Влада й Сила – звернулося в дим. / Востаннє, ще непереможний, / Злетів орел – і впав з небес, пронзенни…

” У черговий раз міркуючи про парадоксальний жереб Наполеона, поет переконується: військове протистояння, приносячись незлічимі жертви народам, не приносить звільнення (“Те смерть не тиранії – лише тирана”). Тверезі при всієї очевидної “еретичности” для свого часу і його міркування над озером Леман – притулком Жан Жака Руссо, як і Вольтер, що незмінно захоплював Байрона (пісня 3-я). Французькі філософи, апостоли Волі, Рівності й Братерства, розбудили народ до небаченого бунту. Але завжди липраведни шляхи відплати, і чи не несе в собі революція фатальне насіння власної прийдешньої поразки? “І страшний слід їхньої волі фатальний. / Вони зірвали із Правди покривало, / Зруйнувавши неправильних уявлень лад, / И поглядам таємне стало / Вони, змішавши Добра й Зла початку, / Все минуле скинули.

Для чого? / Щоб новий трон потомство заснувало. / Щоб вибудувало в’язниці для нього, / И мир знову побачив насилья торжество”. “Так не повинне, не може довго тривати! ” – викликує поет, що не втратив віри в споконвічну ідею історичної справедливості.

Дух – єдине, що не викликає в Байрона сумніву; у марності й превратностях доль держав і цивілізацій він – єдиний смолоскип, світла якого можна до кінця довіряти: “Так будемо сміло мислити! Відстоїмо / Останній форт серед загального паденья. / Пускай хоч ти залишишся моїм, / Святе право думки й сужденья, / Ти, божий дарунок!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Скорочено поеми Паломництва Чайльд Гарольда Байрона Д. Г

Categories: Скорочені твори

Links