Скорочено “На золотих богів” Косинки
Уже третій день, як ревуть гарматні бої над околицями Медвина; гукає-сміється ворожа артилерія, – а за кожним її гуком піднімаються до неба криваво-червоні стежки полум’я з селянських осель. Горить село.
А недалеко, на Гордієнкових горбах, кипить жорстокий бій: старе й мале вийшло з села назустріч непроханому ворогу.
Б’ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обніжках, але боронить тілами, кров’ю свої оселі од армії “золотих богів”.
Клекотить бій, гарячий, червоною крівцею вмитий.
– А наші. Глянь,
– Та-та-та. – залопотів крилами смерті кулемет, а з рову:
– Хлопці, ріж і бий!
– Дай кулемета! Сенька!
І летить. Чуб, як грива на вороному коні, розчісується на льоту вітром, в очах гартується залізо з кров’ю і – смага з піни на губах припала пилом, чорніє. Летить сонячною курявою Сенька-кулеметник і строчить умілою рукою по ворожих лавах.
А бій кипить. Ось уже пішли до бою з вилами, сокирами, а ворог – стіною-муром налягає, щоб розбить селянські ряди.
– Чорна короговка майнула на Козацькому шляху.
– З вилками, на шлях!
Сіра
Затремтіла під сонцем стеблом зомліла гречка – похитнулась назад: “Ай!”
Креше полум’я, іскриться, і в диму, як чорні примари, мріють над селом тополі, попелом припалі, жовта, язиката змія блискавкою прорізала дим і.
– Цю-у-уй – цюв-уй. – співають кулі, і рветься пил горбами.
– Юшковці одходять і. куль немає. і. Страшно, рішуче гукнув тоді до селян Чубатенко:
– За погорілі наші хати, за кров братів і волю нашу – вперед.
Якась невідома сила ревнула по-звіриному з грудей селянських, підняла степом помсту і – пішли: окропили білу гречку з медами гарячою кров’ю, поцілували востаннє горби і.
Сонце здивоване стало: похитнулись вороги!
– Слава, слава! – покотилась луна ярками та долинами.
І тінь хрестом лягла на гречці.
– Цю-у-уй – цюв-уй. – співають кулі, і рветься пил горбами.
– Гей, хлопці, пшеницею до шляху: ворог нас обходить!
І побігли бойовики до шляху. А за ними Сенька-кулеметник: вискочив на шпиль, стрічку нову в кулемет заклав, а тоді.
– Ой хто ж оце так здорово вціляє.
Упав коло кулемета. Червона кров Сеньки полилась на потолочену пшеницю і, гаряча-гаряча, збігала стеблом на суху землю.
Заплакали села. Уже не чути, як гукає гармата: далеко-далеко одступило військо “золотих богів”, і на місці гарячих боїв селянської волі лишилась чорна руїна, полита сльозами, як дощем.
І тоді: озолотило сонце похмурі хмари на заході і втопило червону багряницю, як той сум, у ставу та й прослало над пожарищем. Дивіться.
Чорна, обсмалена соха в клуні розп’ялась над кроквами, як мати над дітьми, а коло погреба, он там, де танцюють золоті стрілки сонця, хтось заломив руки і з мукою тихо-тихо чи до неба, чи до себе:
– В ногах лазила, цілувала руки, чоботи. Батьки рідні, не паліть. осінь іде. ви ж – люди, так – ні-і.
Цілі улиці викошено огнем-косою. Чорні повалені хати, щербаті повітки і все віками дбане добро, а в попелі тліє горе матері.
– На Гордієнкових горбах. сини в бою за волю лягли!
Хто зрозуміє їх вічне горе-журбу, хто загляне в їх зотлілі душі.
Тільки вітер рве присмажений пісок з попелом і кидає на стару драну свиту, кидає, прислухається.
У старій драній свиті стала серед двору мати Сеньки-кулеметника:
– Згоріла. Троє малих дітей, як мишенят. І старшого вбито.
– Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров’ю поливають. “
Ой у полі жито копитами збито.
– Дочко, Парасю, бачиш – під обніжком Сенька з кулеметом?
– О, зараз з нами, тільки вночі, як голуб коло клуні пролетить: “мамо, мамо”!
Копитами збито жито.
– Почорнів, як головешка. А такий хороший, молодий. Це ти, Параско, моя невістка?
– Пшеницю будем жать, як золото, снопи класти, бо горобці п’ють. Як золото, снопи класти.
Через лісу слухала сива тінь діда Андрія, слухала – плакала:
– Стерялась, бідна, з журби. Як чайка б’ється грудьми. О, знов:
Ой не зорі з неба: горе!
Обхопила руками обгорілий стовп у воротях і страшно, нелюдським голосом, заспівала коло дітей:
Ой голуб ти сивенький, Ой скажи-скажи ти мені, Де мій син молоденький.
І замовкла, заніміла.
Легко повіяв вітер, далі притих, послухав горе-журбу матері і, здавалось, сам заплакав над потолоченою кіньми пшеницею.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)