Скорочено “Історія пані Ївги” Підмогильного

З 1905 року, коли селяни вбили в маєтковi її чоловiка, панi Ївга Нарчевська перебралась до мiста.

Смерть чоловiка її не так вжахнула, як здивувала. Село стало їй незрозумiле, а селянин то й зовсiм. Тридцять рокiв прожила панi Ївга на селi – i весь час селяни здавались їй надзвичайно лагiднi. Принаймнi такими вона бачила їх, коли вони приходили з якимсь проханням. I раптом дике збурення, палiї, руїна i нагла чоловiкова смерть.

Панi Ївга покинула маєток i оселилась в мiстi – найняла невеличку кiмнатку на тихiй вулицi, нiкуди не виїздила, нiкого не приймала,

тiльки гуляла часом сама ввечерi, а вдень читала книги. Обiдати їй носили з їдальнi.

А в маєтковi лишився син Андрiй. Вiн був на батька похожий – так само упертий i певний. Його не здивувало село – вiн приїхав на другий день, як батька вбито, i вже не покидав маєтку. Почав буряки сiяти, цукроварню поставив, свинi розвiв, молочарню – iнтенсивне господарство, казав вiн.

Матерi висилав грошi, а то й сам заїздив вряди-годи.

– О, mаmаn, ваша соцiалiстична книгозбiрня шириться, – казав вiн, розглядаючи книжки на її столi.

– Так, Andre, шириться, – зiтхаючи, вiдповiдала панi Ївга.

А вiд’їжджаючи, пан

Андрiй цiлував материну руку й казав:

– Сподiваюсь, mаmаn, що ви врештi покинете свою келiю й переїдете до мене. Ваша кiмната напоготовi.

Селяни, що привозили їй з маєтку масло, овочi тощо, так само прохали її повернутись.

– Їдьте до нас, – казали вони, – може, легше буде. Дуже нас Андрiй Степанович у шори взяв. Воно як подивитися, так i нiчого нiби: i заробiток єсть, а не по совiстi, вибачте.

Панi Ївзi було це боляче невимовне. Одного разу вона наважилась i сказала синовi:

– Andre, до мене доходять чутки, що ти експлуатуєш селян. Менi соромно за тебе. Ти такий освiчений, розумний.

Пан Андрiй здивовано знизував бровами:

– Mаmаn, ось плоди вашої самотностi!

Але панi Ївга постановила висловити йому все. Вона пiдвелась, скинула з себе турецьку шалю, з якою не розлучалась нiколи, й урочисто заговорила:

– Andre, ти повинен розумiти, що так бути не може. Я не буду посилатися на науковi засади. Але хiба ти не почуваєш, що повинна бути криза? Все буде зломлено. Невже батькова смерть тебе нiчому не навчила? Хiба в тобi немає – даруй це слово – почуття справедливостi? Послухай мене, вiддай землю селянам, а сам вiзьмись до чесної працi. Не будь експлуататор!

Панi Ївга хвилювалась дуже. Все ж чи не цiлий рiк вона збиралася висловити це синовi й не раз складала в головi цю промову. Пан Андрiй спокiйно вислухав її, почекав хвилинку, чи не скаже вона ще щось, а далi промовив:

– Maman? вам треба серйозно подумати про свої нерви. Доконче потрiбно вам змiнити спосiб життя. Щиро раджу вам виїхати на час за кордон чи до Криму принаймнi.

Вiн поїхав, поцiлувавши матерi руку, а панi Ївга, зiтхаючи, прошепотiла:

– Andre, ти мене не розумiєш.

Прийшла вiйна. Дев’ять рокiв, якi панi Ївга прожила в своїй самотнiй кiмнатцi, зробили її обличчя блiдим, а очi блискучими, як у кокаїнiстки. Довгi пучки на її руках свiтили тоненькими кiсточками, i вона притискувала ними до грудей турецьку шалю. Сусiди ненавидiли її за мовчання й урочистий вигляд. Нiхто не розумiв її життя анi думок.

Пан Андрiй їздив автомобiлем i був головою мiсцевого вiддiлу союзу городiв. Раз на два тижнi вiн робив матерi вiзиту й привозив фруктiв та цукерок.

Коли вiйна почалася, пан Андрiй сказав матерi:

– Maman, може, ви пiшли б працювати в один з моїх шпиталiв? Таку працю тепер вважають за bon ton (франц. – добрий тон). Я був би вдоволений; а ви, може, дали б у такий спосiб вихiд вашому почуттю до страдникiв.

Панi Ївга похитала головою:

– Ох, Andre, не плутай мене у вiйськовi справи. Я чекаю кризи.

Коли криза прийшла, панi Ївга почала вже кахикати, але очi її запалали ще дужче i вона ще щiльнiше загорталась у свою шалю. Старечi сили не дозволяли їй подiляти народну радiсть на мiтингах, але коли повз її вiкна випадково проходила манiфестацiя, губи її складались твердо i руки напружувались. В глибинi душi вона шепотiла:

– Благословляю тебе, народе!

Син довго не приїздив, а вона чекала його нетерпляче. Аж ось вiн приїхав. Панi Ївга з притомленою радiстю спитала:

– Andre, ти почуваєш?

– Почуваю, maman, погано виглядаєте. Може, треба звернутись до лiкаря?

– Andre, – прикро вiдповiла панi Ївга, – хто вважає на хворобу в такiй величнiй хвилi? Я про iнше гадаю. Andre, часу ще не втрачено; ти ще можеш спокутати несправедливiсть свого життя – вiддай маєток селянам, а сам вступай до с.-д. Я благословляю тебе на такий хвальний вчинок.

Пан Андрiй вклонився.

– Менi дуже приємно, що ви турбуєтесь про мене, maman! Але вибачте, я свого життя за несправедливiсть не вважаю, спокутувати його не збираюсь i до с.-д. менi вступати не личить. Я, maman, боротись буду.

– Боротися! – гукнула панi Ївга.- Проти народної стихiї? Andre, згадай про батька. Пан Андрiй засмiявся.

– Народна стихiя! Вiтер – теж стихiя, а, проте, крутить млини. Та й з якої речi я мушу поступатись маєтком, хоч би народ i мав на його якiсь права? Права, maman, замало, щоб щось здобути. Вибороти треба.

Пiсля цiєї вiзити пан Андрiй зник – бiльшовики прийшли.

А панi Ївга зазнала в цей час багато пригод.

Коли в мiстi запанували бiльшовики, сусiди виказали на панi Ївгу в ЧК – їм кортiло, щоб стару буржуйку потрусили. Але трус не справдив надiй сусiдiв. У старої буржуйки не знайдено нiчого забороненого, а книжки її лягли в основу семiнару для вивчення стосункiв працi та капiталу при Радi депутатiв.

Проте домкомбiд взяв кiмнату панi Ївги на облiк, наклав на дверi печатку, а панi Ївга опинилась на вулицi. Всi були вдоволенi, що старiй буржуйцi таки дошкулили.

Панi Ївга прийняла знущання спокiйно i, йдучи вигнана через мiсто, гадала:

“Я повинна спокутувати грiхи свої й синовi перед народом. Навiть якщо я з голоду помру, то це буде доцiльно”.

Вона зовсiм приготувалась до голодної смертi, але на вулицi зустрiла свою колишню покоївку Настю.

– От гаспиди, – гукнула та, коли панi Ївга розповiла їй свої пригоди, – от розбiйники нехрещенi! Так переходьте до мене – якось житимем.

Настя була жiнка рахубиста, в бiльшовикiв не вiрила i зразу збагнула, що пан Андрiй їй добре заплатить за матiр. Але панi Ївга похитала головою:

– Якщо я лишусь жити, Насте, то що я робитиму в той час, коли будується нове життя! Я не можу сидiти руки склавши.

Настя замислилась. Важко було пiдшукати для панi вiдповiдну працю.

– Якщо вам не важко буде, – промовила вона врештi, – то навчите мого Серьогу грамоти.

Ця iдея припала панi Ївзi до серця.

Виховати сина народу! Передати йому тi знання й досвiд, що вона набула за довгий вiк, передати вивищенi думки – i тим хоч трохи спокутати грiхи роду.

Панi Ївга погодилась.

Настя поселила панi Ївгу у “великiй хатi” – так вона звала вогку й темненьку кiмнатку поруч з кухнею, де сама спала. Панi Ївга не мала з собою навiть постелi й спала на лавi, застеленiй рядниною, а вкривалась своєю шалею. З кiмнати не виходила, бо вже морози стали, а кашель її не покидав.

– Яка я вдячна вам, Насте, – сказала панi Ївга, – що ви дали менi притулок i доручаєте менi виховати свого сина. Я справджу ваше довiр’я.

– Щасти боже, – вiдмовила Настя, – чуєш, Серього! Тринадцятилiтнiй Серьога, син народу, був розбещена дитина вулицi. Хати вiн не дуже держався, гасав десь, а додому прибiгав хлiба перехопити. Панi Ївга одразу внесла дисонанс в його життя: вiднинi вiн повинен був дома сидiти та вчитись. Так мати сказала, а щоб її слово було мiцнiше, вона вибила Серьогу ременем. Серьога нишком прозвав панi Ївгу “шлюхою в хустцi” i зненавидiв її всiєю силою своєї вiльнолюбної душi.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Скорочено “Історія пані Ївги” Підмогильного