Скорочено ДИВО – ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

(Стислий виклад)

1965 рік Провесінь. Надмор’я

У кафе “Ореанда”, за столиком біля вікна щодня збиралися чотири самотніх чоловіки, що приходили сюди з санаторію. Один з них був лікар, другий – інженер, третій – поет, а четвертий – професор Отава. Та вабило їх не саме кафе і не це велике вікно у чорній римі, а дерево за вікном і маленька гілочка на ньому. Поет сказав, що буде писати про цю гілку. Отава посміхнувся: “Сонет, чи відразу поему?” На що поет відповів, що він нічого не розуміє: “Така гілочка не вміститься і в поему”.

Інженер познайомився якось із жінкою – найпривітнішою в санаторії – і вирішив представити її товаришам. Коли вона з’явилась у кафе і сіла за столик, поет почав читати вірші, а Отава все намагався йому завадити, промовляючи рядки поперед нього. Нарешті, коли це пусте змагання виявилося марним, Отава одягся і вийшов на вулицю. Море котило свої хвилі, і вони стукалися о берег, коли він почув чиїсь квапливі кроки. Його наздогнала та сама жінка, художниця Таїсія. Вона вибачилася, що через неї виникло це непорозуміння. Просила його повернутися. А потім пішла поруч із ним. Вони йшли, розмовляючи про історію, про картини, ікони та багато про що інше, поки не дісталися санаторію. Там Тая ще раз спитала, чи він не сердиться, і, почувши, що ні, попрощалася з ним.

А Отава усю ніч не міг спокійно спати. Коли заснув, то йому наснилося, що він плаче, а прокинувшись, відчув, що усе обличчя в сльозах. Він вирішив наступного ж дня поїхати. “Поїду, – подумав Отава, – завтра ж уранці поїду до Києва. Два дні – це ніщо. Ліпше втратити два дні, аніж…”

До сніданку він пішов неохоче. Добре, що його товариші спізнювались. Та, коли він вже вийшов з їдальні, то побачив її. “Крізь розстебнуте біле пальтечко виривалося назовні яскраве плаття, яке враз перетворило Таю на жінку у всьому – в кожному порусі, в кожному вигині тіла, в кожному зблиску очей. Він став, і в нього в грудях прокотилося коротке схлипування з нічного кошмару. Не знав, що казати, безтямно дивився на молоду жінку, яка впевнено долала сходи своїми високими ногами, обтягненими модними взористими панчохами”. Вона збиралася йти у кіно, дивитися “Дорогу” Феліні. Отава сказав, що він вже бачив цей фільм, і що в ньому немає нічого особливого. Натомість попросив, щоби вона відклала похід у кіно і показала йому свої етюди. Вона погодилася. І вони пішли до її кімнати. Але, на здивування професора, не було ніяких картин – лише порожні зафарбовані квадрати. Він сказав, що не розуміє її. Тая відповіла, що нічого не змогла намалювати. Тоді Отава запитав, що ж вона робила там, у горах. “Що? – перепитала вона. – Плакала”. Професор сказав, що має їхати, на що жінка відповіла, що, може, так краще.

Вже виїжджаючи з міста, Отава побачив квітуче мигдальне дерево. Про це дерево писали в газетах, але ніхто не вірив. І ось тепер він побачив це дерево на власні очі.

Рік 992

Великий сонцестій. Пуща

Його звали Сивоок. І пам’ятав він у житті лише діда Родима, що цілими днями ліпив з глини глечики, розфарбовував, обжигав та складував у купки. А коли не робив глечики, то з суворим і стриманим виглядом майстрував з глини богів. З них виділявся один – Ярило, що мав дідове обличчя. Сивоокові це не здавалося дивним, бо давно вже почав вважати діда близьким до бога. Дід ніколи нічого не казав Сивооку – ані про глину, ані про богів. Він ніколи нічого не пояснював. І взагалі – дуже мало розмовляв.

І був ще з ними третій – кінь Зюзь, який з першого ж дня, коли дід посадив поперед себе у сідло маленького хлопчика, не злюбив Сивоока. І намагався на нього напасти якось, коли той грався у маленькій купальні, що її змайстрував дід. Тоді хлопця врятувало лише дерево, на яке він швидко вдерся, залишивши розлюченого коняку унизу.

І був ще Ситник, що приносив дідові мед, – той славний мед високо цінували і князі та бояри, і іноземні купці, і простий люд. Ситник з першого ж разу спробував загравати до хлопця, питав, як його звати. Але той був похмурий та мовчазний. “Такий самий, як дід”, – казав Ситник.

Вони їли рибу, іноді виходили на полювання. І ось одного разу, коли вони переслідували пораненого оленя, то натрапили на топке болото. Дід направив коня у саму трясину, певне, сподівався, що ширина зможе подолати її. Але той впав у саме болото і почав тонути. Ще за мить до цього дід, зрозумівши все, схопив малого і стрибну” з ним у бік. Як не намагались вони врятувати коня, який був для діда вірним товаришем, той погрузав все більше. Тоді Родим підступив до коня і одним ударом свого страшного меча відтяв йому голому. Сивоок кинувся тікати, тікати від смерті, яку побачив на власні очі. Та не знав він, що тікає до іншої, ще жахливішої.

До їхнього помешкання прибув незнайомець. Коли він увійшов у хату – весь у чорному, і схопивши свого срібного хреста, підняв руку над дідом Родимом, у серці Сивоока щось похолоділо. Незнайомець кричав, що князь послав їх знищити язицьких богів, бо є один бог – Ісус. Родим кинувся захищати своїх глиняних богів. Підбігли нині, що прибули разом із чорним. Зав’язалася сутичка. Коли все скінчилося – діда Родима вже не було, “…тільки темніло щось на долівці, велике й нерухоме”. І знов Сивоок кинувся бігти. “Продирався крізь кущі, біг повз високі дерева, проскакував через галявини, не знав утоми, забув про спочинок, утікав, сам не відаючи куди, тільки билося в ньому одне-єдине слово: “Родим, Родим, Родим”, та ще виривалися іноді сухими схлипуваннями відчайдушні ридання, які роздирали його груди… Круто повернувшись, Сивоок побіг назад. Від смерті до смерті. В колі безвиході”.

Так біг він, доки не натрапив на Ситника. Той забрав його до тебе. Коли приїхали до хати, де жив Ситник, назустріч вибігла дівчини, кинулася цілувати татка. Вона радісно всміхалась і казала, що її тато – найкращий. Ситник пообіцяв нагодувати хлопця, але натомість посадив у якусь комору та дав їсти розбовтану поливку. Тепер Сивоок зрозумів, що потрапив Ситникові в лабети. Він ліг спати, не доторкнувшись до їжі. Коли вранці прийшла Величка – так звали дівчину – та запропонувала принести м’яса, він відмовився.

І, коли з’явилася перша нагода, втік від Ситника у пущу.

“Він проблукав кілька днів. Убив палицею якогось птаха, спік його на жару, як навчив колись Родим. Потім у болітцях шукав бульбистих солодких коренів, шукав довго, ще довше потім смакував ними. Аби мав якусь зброю, то заполював би хоч саренку, але що ж ти вдієш з голими руками?

Лісові мандри мають свої закони. Якщо людина шукає і знає, що саме вона повинна знайти, то рано чи пізно вона свого доможеться”.

Сивоок шукав синю квітку, яку пообіцяв принести Величці, бо вона ніколи не була у пущі і ніколи не бачила квітів. Та, блукаючи лісом, він наштовхнувся на бортника, який майже не вбив його. Коли ж хлопець вмовив того не стріляти, то вони розговорилися. Бортника звали Лучук, бо добре стріляв з лука. Лучук запропонував нагодувати Сивоока. Той сказав, що потім, може прийде, але спершу йому треба забрати пораненого тура.

Та він ще не знав, що знов потрапить у лапи Ситника. Прийшовши до Еелички з квіткою – бо ж не міг не виконати обіцянки, він натрапив на Тюху, що служив Ситнику. Той схопив малого. А потім почав топтати ногами ту квітку, що Сивоок приніс дівчині. Потім вони з Ситником били хлопця, заваливши на землю. Доки не сталося чудо. Цим чудом була Величка. Вона бігла назустріч з криком: “Пустіть! Пустіть його!”… Того ж дня Сивоок, вскочивши на Ситникового коня, втік з двору, пообіцявши собі ніколи сюди не повертатися.

Прийшовши до Лучука, він відвів його до пораненого тура. Бутень, так звали тура, був тут не один. До нього посувався інший – Рудень. Вони не вперше сходилися у бійці. Але на цей раз Бутень одержав остаточну перемогу. Сивоок з товаришем, притаївши подих, спостерігали за поєдинком. Потім за тим, як Бутень зник у пущі, і за тим, як, зібравши останні сили, Рудень жадібно хлебтав воду з калюжі.

Потім вони пішли. Але Сивоок все ще не кинув думки про Величку і про те, як передати їй квітку. Нарешті Лучук запропонував причепити квітку до стріли, а він впустить її у двір. Так і зробили. А потім подалися пущею, і полем… “Тільки й сліду від них було, що дивна стріла посеред Ситникового обійстя з почепленою до неї синьою квіткою з найглибшої пущі”.

1941 рік

Осінь. Київ.

Професор Адальберт Шнурре з’являвся у концтаборі рівно о десять хвилин на десяту. О дев’ятій гефтлінгів, тобто ув’язнених, вишукували на плацу для апелю, тобто перевірки, яка зазвичай тривала з годину. Втім, з того часу, як професор вирішив з’являтися о десять хвилин на десяту, апель довелося закінчувати за десять хвилин – Адальберт Шнурре любив точність.

Далі професор сідав на стілець і починав табірні читання. Починив він завжди однією фразою: “Як стверджував мій сталий київський кореспондент професор Гордій Отава…”. Далі йшли варіації. Ув’язнеш слухали міркування професора про еволюцію і про те, що в Європі, нарешті, встановлено новий, єдино вірний порядок, принесений доблесними солдатами фюрера.

Ніхто не заперечував. Адже “всім було відомо, що зібрали їх тут зовсім не для дискусій з фашистським професором на теми з історії мистецтва, а з твердо визначеною метою. Мета ця була: відшукати серед них, вилучити з їхнього загалу, з їхнього на перший погляд досить одноманітного, а насправді різноманітного, як кожне людське, середовища київського професора Гордія Отаву, який чомусь дуже знадобився окупантам”. Тому, хто вкаже на Отаву, було обіцяно м’яке та солодке спання. Але досі бажаючих покращити таким чином свою долю не знайшлося. Не допомогли й погрози почати розстрілювати кожного десятого.

Професор Отава стояв тут, серед ув’язнених, і, майже не чуючи слів Шнурре, дивився уперед. Але бачив він не свого колишнього опонента. Він бачив Київ. Увесь Київ, яким не міг бачити його ані Адальберт Шнурре, ані хтось інший з цих фашистів. Він згадував минулі роки. Коли невідомий професор Шнурре виступив у німецькому журналі зі статтею про “характер малярства первісних християн у римських катакомбах”. Теорія Шнурре була помилковою, до того ж належала не йому, а німецькому вченому Вільперту, про що Отава відверто заявив, відправивши у журнал статтю із запереченнями. Адальберт Шнурре тоді надіслав професору досить ввічливу відповідь, додавши таблиці Вільперта. Тож Отава мав також направити листа Шнурре, де подякував і зазначив, що у Москві є набагато кращі акварелі, що дають більш точне уявлення про характер катакомбного малярства. “Так відбувалося роздвоєння суперечки, її розщеплення на частину видиму, публіковану й далі в квартальнику, і невидиму, що замкнулася в листуванні”.

Рік 1004

Весна. Київ

Так минуло три чи чотири дні лекцій Шнурре на плацу. Але день на п’ятий Отава, поглядаючи на присутніх, побачив серед них свого сина. Тоді він виступив уперед, скрикнувши: “Все, що він тут казав, – неправда!” Так відбулось самовикриття професора Гордія Отави.

Біля пристані на Почайні було дуже людно. Серед інших були Сивоок з товаришем. Побачивши хрести, Сивоок звернувся до Лучука: “Поглянь!” Але товариш відповів, що ще не те побачать. І справді, через мить вони побачили справжнє диво.

“Обидва стали й довго дивилися на рожеву кам’яну громаду, що висіла між небом і круглою горою. Сонце викотилося з-за хмаринки, за яку перед тим було заховалося, вдарило сліпучо в рожевий летючий камінь, розблисло гарячим приском з його круглих верхів, де перед тим хижо чорніли костисті хрести. Хрести горіли червінню, вони мовби кружляли в голубому небі, пливли в повільному золотому ігрищі, вони жили окремо від дивного города, від сріблясто-зеленої гори, від Дніпра, від усіх тих, хто метушився коло пристаней, хто брьохався в теплій воді, хто брався вгору по узвозу або спускався по ньому вниз “.

А Київ все насувався на них. І ось вже ворота церкви опинилися саме перед їхніми очима. Сивоок не бачив нічого навкруги, перед ним стояло лише одне: “кам’яне громаддя, рожево-сіре, розлоге й струнке водночас, неохопне у своїй великості, так ніби зібрало воно в себе весь камінь Руської землі, а водночас легколетюче, мов засвічена сонцем хмара. Гостре колись каміння зляглося тут загладжено, подекуди зненацька розступалося, творячи химерні віконця-прозори, а то вигиналося потужними луками, схожими на вічно застиглі хвилі, підняті над землею дивними силами. І над цим злагідненим, летючим, мов спів, каменем кругло вивищувалися чотири менші і п’ята найбільша і найвища чарівні шапки-покрівлі, а на кожній з них плавав у золотому озері неба схожий на квітку хрест, і всі п’ять хрестів запліталися в рухоме коло сяйва, і не було в них ні кострубатості, ні чорноти, ні ляку”. Він спитав в хмизоноса, що то таке. Той відповів, що це – Церква Богородиці. “А понад оградою, випливаючи з-за рожевого громаддя церкви, солодко розтікаючись у тугому повітрі, полинуло густе “бомм!” і до нього прилучився дзвін, вищий у голосі, з срібністю в барві, – “телень”, і вже вони злилися разом і полетіли над Києвом весело й невтримно, урочисто, співуче “бом-телень! бом-телень!”, і вдарилися об мідних коней і мідних ідолів, і ще дужче загучали міддю, ще ясніше й закличніше…” Сивоок побіг на той дзвін, міцно тримаючи за руку товариша. Вони добігли до воріт, “а над воротами, між високими стовпами, на міцних чотирикутних брусах, заховані від негоди під дерев’яним, гарно різьбленим навісом, тихо похитувалися два дзвони з темної міді, один більший, другий трохи менший, дивилися вниз на людей широкими розтрубами, в яких калаталися важкі залізні язики, калаталися мовби самі собою, ніхто не зауважував тонких білих вірьовок, що тяглися від язиків кудись униз, ніхто не думав про те, що хтось там десь посмикує за ті вірьовки, надто урочистим і незвичайним було все, що творилося високо вгорі: тихе похитування ярої міді, голубий спокій неба, темне калатання несамовитих язиків і солодкі голоси самодзвонних дзвонів…” Але те, що чекало попереду, вразило Сивоока набагато більше. Переступивши високий кам’яний поріг церкви, хлопець знайшов там новий, нежданий-негаданий світ. “Запахущий дим, сизий, як соколове крило, обгортав його звідусіль, золоті проморги свічок кликали кудись у незвідані глибини, високі стіни вишнево розступалися ширше й ширше, безмежно розступалися у сизо-вишневому мороці, відкриваючи то похмурі личчя невідомих богів, то туго заплетені візерунки жовтого, Сілого, яскраво-лазурного, полишаючи в самій середині високі стовпи з дорогого каменю, за якими в зоряних розсипищах палаючих свічей і в голубому тремтливому світлі, що струменіло крізь вікна-прозори, простягала до Сивоока своє немовля божа мати, вся в розспіваних барвах, вся в блиску й сяйві. Дзвеніло, гучало, співало все навкруги. Вишнево розступалися в сизу неозорість високі стіни. На незліченних променях миготливих свічок линули до хлопцевих очей розспівані барви Матері, що спородила колись Бога, і він теж полинув разом з ними і враз вирвався з цього світу самодзвонних дзвонів, кадильного диму, невидимого співу і хитрих малювань і опинився в днях свого дитинства, осяяних червоністю Родимового горна, заквітчаних барвами, що спливали з пальців діда Родима і лягали не на глиняні сосуди, не на добрих і веселих скудельних богів, творених старим, а на дитячу душу і в дитяче серце”.

Вийшовши з церкви, він сказав, що Лучук неодмінно повинен побувати там. Але той відмовився. (Він не зміг піти з товаришем, бо охоронці побачили в нього зброю – з нею до храму не можна.)

Потім хмизонос пригостив хлопців пивом з копченею і розповів їм проте, що колись тут нічого не було. Що князь Володимир, прийнявши хрест, узяв собі ім’я Василій. І звелів знищити усіх язицьких богів, що їм вклонялися люди. А потім наказав церкви будувати – на честь нового, єдиного! – Бога. І камінь добувати твердий, мов алмаз, щоб іскру давав, як агат.

У багні торговища, мов неживий, лежав якийсь чоловік. Здавалось, він був неживий. Хмизонос сказав, що то кращий прикрашатель церков. Якийсь купець на коні звелів відтягти його звідси. Але Лучук з Сивооком вступилися. За що їх запросили на службу до самого князя. В Сивоока майнула думка, що треба тікати. Куди і від чого – він не знав, але то було його єдине бажання після смерті діда Родима.

Та чи ж можна втекти від краси, побачивши її бодай раз?

1941 рік

Осінь. Київ.

Адальберт Шнурре та Гордій Отава сиділи на заднім сидінні попелястого “мерседесу”. Шнурре розповів професору про той маскарад, що він мав вигадати задля того, щоб врятувати Отаву для науки.

Його привезли до його квартири. Баба Галя, що відкрила йому двері, повідомила, що про нього постійно питають – один навіть спить отут, у квартирі.

Коли усе це починалося, Гордій не вірив, що це може статися з ним, з його містом. Але незабаром війна долетіла до Києва. Почалась евакуація. Наукових працівників – особливо тих, що мали високі звання – теж евакуювали. Але Отаві сказали, що він пропустив свою чергу. Він намагався пояснити, що самому йому нічого не треба: якби ж можна було сина якось… і ще колекція в нього була цінна.

Якось до нього прийшов молодий науковець Бузина. Він спершу навів розмову на ікони, що висіли на стінах в Отави. Це справді була велика цінність. Гордій власноруч знімав по кілька шарів фарби, що ховали цей скарб від людських очей. Потім розмова пішла про альбом мозаїк, котрий вже був готовий до друку. І не друкувати його не можна було, адже він мав велику наукову та культурну цінність. Але ж під ним стояв підпис Поліводи, якого було об’явлено ворогом народу. І за таким підписом альбом відмовлялись друкувати. Врешті-решт Бузина вирішив видати альбом за своїм підписом, що принесло йому неабияку славу і шану. Мабуть тому він і мав змогу емігрувати (разом з інститутською бібліотекою), а Отава так і бігав зі своїми іконами, поки не попав до фашистів.

Гордій Отава перевдягся, з’їв щось, що приготувала йому баба Галя, і підійшов до вікна. Там, на вулиці, їхали німецькі машини,

Тягнулися кінні запряги, йшли люди, серед котрих майже не було киян. І раптом він побачив свого сина, Бориса, який перестрибом, озираючись, пробіг униз по вулиці. Потім побачив, як його схопили солдати. Отава кинувся до Шнурре, благаючи врятувати сина. Той заспокоїв професора і віддав належні розпорядження. Отава побіг до Бориса. “Ну, я ж їм дам! – відхекуючись казав Борис. – Я їм дам, цим фашистюрам! Я їм ще покажу! Ще віддячу!”

З’явився денщик і став біля дверей. Шнурре пропустив його повз себе, мовчки вказавши рукою. “А сам стояв у розчинених дверях і слухав задихані слова малого Отави, аж поки на третьому поверсі все вмовкло”.

Рік 1004

Літо. Родоость.

Лучук та Сивоок ішли за довгою валкою Какори. Ніхто не знав, куди той веде їх. Тим часом валка увійшла майже в середину пущі. Дехто, підмовлений Джурилою, першим поплічником купця, вирішив тікати, узявши з собою коней. Хлопці почули розмову зрадників, і вирішили вистежити їх, щоб повернути хоча б коней. Та коли вони повернулись до табору, побачили, що валка пуста, а поруч нікого нема. Мабуть ті, хто залишився, теж вирішили покинути купця і податися у ліс. Коли Лучук підняв покривало на валці, звідти вихопилась рука з мечем – і хлопець впав мертвий. Сивоок кинувся до вбивці – ним виявився Какора. Він сказав, що думав, що це повернувся Джурила.

Далі вони вирушили удвох. Сивоок ненавидів Какору, але змушений був допомагати йому, як товаришу.

Так ішли вони, приходили у селища, де Какора влаштовував торги. Але одного разу він став залицятися до якоїсь жінки, казав, що уведе її з собою, навіть силою. Сивоок вступився за жінку і вдарив Какору. Той впав, а хлопець, наказавши йому лежати, пішов разом із Ягодою (так звали жінку). Вона привела його до Радогостя, де він і оселився. Ягода приходила до нього, вони проводили разом піч. Але думки Сивоока були про Величку. Ягода казала, що її ж нема, але він відповідав, що десь є.

Одного разу у Радогості з’явився чоловік. Какора, що знов звідкись тут узявся пнув Сивоока до нього, сказавши, що малий служив йому. Хлопця вразили очі цього старого. “Він наштовхнувся на тверді очі, байдужі, як виступаючий з води камінь, ті очі дивилися на нього і не на нього, вони дивилися мовби крізь нього, але й не крізь нього, вони все бачили і водночас – нічого, для них не існувало нічого на світі, крім них самих, вони жили власним світом, власними клопотами, втомою, знанням, заспокоєністю. Очі так само жили своїм окремим світом, і голос, що пролунав у відповідь на заплутану мову Какорину, не належав до очей, то був втомлений приглухлий голос старого чоловіка, в голосі чулася міць, вгадувалася давнолітня звичка до повелінь, а ще пробивалося крізь той голос жирне їдво і питво досхочу, але Сивоок, як і перед тим, не вслухався в слова, він чув усе, та не заглиблювався в зміст, він бачив тепер виразно і старого чоловіка, якого Какора назвав великим князем і який, отже, був князем Володимиром. Напевне, бачив Сивоок і його коня, і багатий убор, і багаті шати, але найбільше цікавили його оті тверді очі, майже нелюдські”.

А потім були пожежі вночі. І Сивоок намагався гасити їх. А вранці князь звелів погасити пожежі, знищити язицьких богів, і побудувати і Радогості дерев’яну церкву.

“Не шкодовано ні сили, ні часу, аби тільки церква була, як стала, а стала вона стрілчасто на пагорбі, гостра і гола, як і хрест, що над нею.

І знов, укотре вже, мав дивитися Сивоок на той хрест, що забрав у нього найдорожче”.

1941 рік

Осінь. Київ

Отава повісткою був викликаний до гестапо. Там його намагались примусити підписати документ, який свідчив про його підривну діяльність щодо рейху. Це була неправда, отже він відмовився. Його також питали, хто його спільники. Він наполягав на своєму. Професору стали погрожувати. Тоді він розповів про Шнурре, про те, що той довго шукав колегу, і, певно, буде дуже незадоволений, якщо його зусилля виявляться марними. Гестаповець сказав, що мусить це перевірити і вийшов, залишивши Отаву самого.

Адальберт Шнурре прибіг сам. Потім вони довго йшли по вулиці, і штурмбанфюрер казав, що в нього є цікава пропозиція для професора. Те, що він хоче запропонувати, дасть змогу Отаві продовжувати діло його життя. Отава розмовляв сухо, він сказав, що пропозиції Шнурре його не цікавлять. Але німець наполягав на зустрічі: наступного ранку у Софії.

Рік 1015

Передзимок. Новгород.

“Його назвали Ярославом, на честь усемогутнього бога Ярила, який опікувався всім плодючим і ростучим, але тільки згодом малий князь збагне, скільки глумління для нього в тому імені, і відтоді почнуться довгі роки тяжкої ненависті до батька – великого князя Володимира”.

Ненависть та виросла з розповідей матері, Рогніди, про те, як увірвався Володимир до князівства Полоцього, убив батька та братів Рогніди, а її узяв, мов підложницю, до себе, а потім покинув вагітну. Вона тоді відмовила йому, а заміж вийшла за його брата, Ярополка. Але Володимир вбив і того, а потім узяв Рогніду за підложницю, чи за дружину, не зрозуміло, бо були в нього після інші дружини. А Рогніда народила йому 8 синів, але ненависть її до князя не зменшилася.

Якось Володимир прийшов до Рогніди і сказав, що бере собі за дружину Анну. І інших дружин вже мати не може, бо прийняв хрест. Рогніді ж запропонував іти за будь-кого з його вельмож. Але жінка гордо відмовилася: “Була-бо царицею і не хочу бути рабою нікому на землі, а лиш Богові!” І тут сталося диво: Ярослав, що хворів на ноги і був прикутий до ліжка, рвучко підвівся і крикнув так, що навіть батько завмер від несподіванки: “Ти княгиня! Воістину ти цариця всім царицям, моя мамо!” З того часу він почав ходити. А ще зрозумів, що в будь-якій справі треба бути впертим до останнього.

Князь Ярослав сидів на березі озера та шепотів слова молитви. Він зазнав багато лиха у житті, але звертався лише до Бога – з питаннями, болем, надією. Тут, на озері, він раптом зустрів дівчину, яка назвалася Забавою. Вона поводилася впевнено та незалежно і трохи зухвало, навіть коли довідалась про те, хто він такий. А йому ця дівчина дуже запала до серця. Тому через якийсь час він повернувся до озера, знайшов хатинку, де мешкала Забава з батьком, і запропонував їй їхати з ним. Дівчина відповіла, що іншим разом. А коли він вже збирався йти, побігла за ним, тримаючи у руці забуту ним накидку. “Князю, накривку забув!” – гукнула вона в густий дощ. Ярослав виступив з-за водяної стіни, так, ніби ждав Забаву, простягнув руку за своїм вбранням. “Дурний єси, князю!” – засміялася Забава і, війнувши сорочкою, щезла в теплій хижі.

Рік 1014

Літо. Болгарське царство.

“Навіть царства мають свої долі – щасливі або лихі, а люди й поготів. Якби тому хлопчикові, що плакав колись на темному, розквашеному негодою шляху, сказали, як далеко від рідної землі опиниться він колись, не повірив би нізащо сам, та й ніхто б не повірив. А ось тепер звався Божидар, і в монастирі Святі архангели сидів над оздобленням дорогих пергаментних книг, дійшовши цього вміння всього лише за два роки, що вже було річчю нечуваною. Тому й прозвано його Божидаром, бо тільки від Бога могло найти на чоловіка таке небувале вміння”. Сивоок і сам не знав, чи справді цей дар від народження, чи унікальні здібності викликані відчаєм.

Володимир тоді таки віддав Сивоока Какорі. Але хлопчик при першій же нагоді втік. Та тікав він від одної неволі, а потрапив до потрійної. По-перше, жив він у монастирі, сам мусив робити собі келію. По-друге, змушений був прийняти хрещення, узявши нове ім’я – Михайло. По-третє… Ця неволя стосувалася усього Болгарського царства.

Повелося здавна, що два великих князівства: Болгарія та Візантія вели нескінченну війну. І багато загинуло з того часу князів з обох боків. Та ось на князівство візантійське прийшов Василь другий. Довгі роки він катував Болгарське царство і знищував болгар. Але ті хоробро опирались. Та гинуло все більше людей у нових битвах. І ось почав Божидар підмовляти іноків на втечу. І таки зібрав свою братію і однієї ночі залишив монастир. Та незабаром його дружина натрапила на візантійську сторожу. Схопивши Сивоока, який вийшов на розвідку, вони наказали йому стати на коліна. Але він хоробро відповів: “Аз падам на колена само пред Бога!”

1965 рік

Весна. Київ.

У Києві було влаштовано велику художню виставку. Отава, який прийшов до галереї, побачив тут етюд за підписом “Тая Зикова”. І тоді він пригадав ту жінку з санаторію. Він захотів її побачити. Коли ж прийшов до галереї знов, побачив її, але у супроводі того ж поета-нездари. Чому він тут, поруч з нею? Але тут було ще кілька її знайомих – художників. Тож Отава вирішив зустрітися іншим разом. Коли ж він прийшов до неї у готель, виявилося, що в неї багато гостей. Тож він попросив переказати жінці, що він її шукав. Вона подзвонила. Зустрілися, довго розмовляли. Художниця сказала, що їй дуже важливо було виставити свою картину тут, у Києві. Він провів її до готелю, узявши слово, що вона не зникне, як тоді він Тая пообіцяла.

” Він ішов потім додому, знов Хрещатиком, знов серед вічно святкових перехожих, мав юнацьку легкість у тілі, вірив і не вірив, що може початися для нього зовсім невідоме життя. Потім вийшов на Володимирську і завернув не додому, а до Софії. Майже біг вулицею до Богданової площі, точнісінько так, як біг колись, щоб устигнути помститися за батька. Але як це було давно!”

Рік 1014

Осінь. Константинополь.

“Це місто любило легенди, жило ними півтори тисячі літ, народилося теж, власне, з легенди, яку привіз у вітрилах свого вутлого суденця зухвалий молодий грек із Мегари в 658 році до нашої ери. Грека звали Візант, це було просте, нічим не прославлене на ті часи ім’я, але молодий мегарець великодушно пожертвував ним для історії”. Візант обрав місце на високому глиняному мисі і заснував тут місто, яке було назване Візантій. Та місто опинилося в центрі багатьох війн між Спартою та Афінами, і врешті решт було зруйновано.

Але прийшов римський цезар Септимій Север, і відбудував місто. Втім остаточно воно піднялося лише за часів імператора Константина. Він відбудував храми, перевіз у нову столицю багаті мозаїки тощо. А потім поставив у центрі бронзову статую Аполона, в нижній частині якої було викреслено: “Господи Ісусе Христе, оберігай наше місто”. Вдячні сучасники назвали Константина Великим, а місто – на його честь – Константинополем.

Саме у це місто й привезли Сивоока та його товаришів. На площі Константинополя було влаштовано тріумфальну ходу, по закінченні якої на полонених чекало ув’язнення в ланцюги. Але Сивоок виявив неабияку мужність, спробувавши струсити з себе охоронців, тобто підмовився від ланцюгів. За це на нього чекало покарання: кат мав виколоти йому очі. Але сталося диво: коли вже жигало було близько під очей чоловіка, кат похитнувся і впав на землю. Його серце не витримало такої напруги: адже багато років він терпів приниження заради цієї миті, коли усі дивляться на нього. Після цієї події натовп почав вимагати помилування, й Константин зробив те, чого вимагав народ: помилував того, на кого впав перст Божий.

А відомий будівничий, Агапіт, дуже схотів мати в себе врятованого “білого болгарина”, тож не пожалів великих грошей, які запросив імператор, щоби отримати бажане.

1942 рік

Зима. Київ.

Шнурре розумів, що Отава не прийде на зустріч. Тож він сам прийшов до нього увечері. Штурмбанфюрер запропонував професору керувати роботами по реставрації фресок у Софії. Але Отава відмовився. Він не хотів робити нічого для цих фашистів.

Але йому довелося обміркувати пропозицію німця. Вночі у його голові крутилися думки про те, що німці можуть взагалі знищити Софію (адже заклали ж вони вибухівку під Успенський собор!). На ці думки наштовхнула звістка про те, що наші побили німців під Москвою. Відступаючи, фашисти не стануть залишати святині – що їм до національних українських цінностей?!

Тож він вирішив стати на захист Софії. А зробити це він міг лише прийнявши пропозицію Шнурре. З цим рішенням і пішов він до штурм – банфюрера. Але спочатку передав усі справи та документи сину, та склав ” науковий заповіт ” Борисові. А ще подбав про те, щоб сину було видано перепустку, щоб він міг, коли схоче, залишити місто.

І ось Гордій Отава опинився серед цього дива.

“Небаченої величі й краси храм, який за розмірами поступався лише константинопольській Софії, а за своїм внутрішнім і зовнішнім убранством, за своєю пишнотою і барвистістю не мав рівних у цілому світі.

“Украшен златом, серебром и камением драгим и сосуды честными, был дивен и славен всем окружным странам, якоже ин не обрящется во всем полунощи земном от востока до запада”, – це Іларіон, при якому будувалася Софія, єдиний учасник, голос якого дійшов до нас крізь віки. Цей собор був барвистий, як душа й уява народу, що створив його. І стояв він посеред темряви, чвар, бідності й нещасть того часу, стояв неторканий сто тридцять два роки від його першого освячення, тобто з тисяча тридцять сьомого року, кожне покоління намагалося чимсь прикрасити Софію, кожен князь, мудрий чи дурний, щедрий чи скупий, прагнув виказати свою благочестивість і збагачував собор дорогоцінним посудом, коштовними ризами і рідкісними книгами”.

Наступного дня, прийшовши до храму після розмови зі Шнурре, він побачив німців, що танцювали та співали біля вогнища, розпаленого посеред церковного двору. Він сказав, що він керуватиме роботами по реставрації і вимагає, щоб вогнище загасили і ніколи не повторювали цього неподобства, бо це – собор.

“По-німецьки слово “собор” звучало багатозначно: “Дім”. А може, то так здалося Отаві? Може, передчував уже тоді він, що це буде його останній притулок, останній і вічний дім? “

Рік 1015

Середліття. Новгород

Ярослав читав привезену йому за великі гроші з Болгарії книгу святого отця церкви Іоанна Дамаскина. “Нема нічого вищого за розум, бо розум – світло душі, а нерозум’я – тьма. Як позбавлення світла творить тьму, так і позбавлення розуму потемнює смисл. Безсмисленість властива тварям, людина ж без розуму – немислима. Але розум не розвивається сам собою, а потребує наставника. Приступимо ж до єдиного навчителя істини – Христа, в якому заключаются всі тайни розуму. Наблизившись же до дверей мудрості, не вдовольнимося дим, але, з надією на успіх, будемо штовхатися в них “.

Довго мучився князь над книгою, що мала сімдесят глав, намагаючись зрозуміти її глибокий смисл. Але врешті заснув важким та переривчастим сном.

А у місті кипіла робота: будувалися кораблі, відливалися мечі… Ярослав збирався йти на Київ, проти могутнього князя Володимира. А тому мав добре підготуватися – і напасти несподівано, з моря.

Він пригадав своє дитинство, як був немічним, як потім став на ноги і пізнав, що є життя. Як зустрів Забаву. Як потім намагався вкрасти її, а вона втекла. А наступного разу поїхала з ним, але відмовилася бути його підложницею. І дружиною відмовилася. Бо хотіла бути вільною. І сама обрала оту нову садибу біля недобудованої церкви, де й оселилася. А Ярослав сказав, що буде тут жити лише жіноцтво, а вона буде господинею. На що вона сказала, що не хоче господинею – хоче бути собою. Вона залишалась непокірною – і цією непокірністю ще більш приваблювала його.

Та Ярослав не міг одружитися із Забавою, адже він був князь – і інтереси держави вимагали від нього узяти іншу дружину. Тому він відправив Костянтина до Олафа, конунга свейського, щоб просити руки його доньки. Костянтин повернувся, привізши князю наречену. Незабаром зіграли весілля.

А тим часом у Києві Володимир лежав тяжко хворий. І через деякий час помер – без причастя, не залишивши заповіту і не незнавши свого наступника. Після смерті батька до князювання почав просуватися Святополк. Задля своєї мети він згубив своїх молодших братів: Бориса, Гліба та Святослава. Ярослав теж мав мету посісти батькове місце, але супротивник був дуже сильний. До того ж Ярослав не хотів застосовувати тих методів, до яких вдався старший брат. Але йому на допомогу прийшов новгородський посадник – Костянтин.

“Ще десь у далекій Тмутаракані був старший брат Мстислав, що сидів він там незрушно на узбіччі – видно, не дуже хотілося йому втручатися в суперечку за київський стіл, привчений до теплого сонця тмутараканського, до грецьких вин і східних присмаків…

Отож Ярослав був мовби Божим мечем, що мав скарати братовбивцю Святополка, він ішов на Київ швидко й упевнено, в дорозі прилучалися до нього всі, хто здобувався на якусь зброю, вирушали йому назустріч з волостей боярці, приходило і з Чернігова, і з Дерев, і з інших земель руських стільки людей славних і можних, що було б задовго називати всіх поіменно… Так і зійшлися в кінці літа дві сили, два брати на Дніпрі до Любеча, але не буде тут опису битви, сказати годиться лиш про те, що переміг Ярослав, а Святополк утік до тестя ото в Польщу…”

1966 рік Весна. Київ

Тут, на Дніпровському спуску, у найщасливіший момент життя, коли поруч із ним йшла кохана жінка, знов прийшло Отаві видіння, що переслідувало його усі ці роки: батькова кров на плитах собору. Адже тоді, у дванадцять років він став свідком жахливої смерті батька.

Батько намагався протистояти фашистам, щоби врятувати собор. Він тягнув час, вдаючи, що виконує завдання Шнурре. Одного разу до нього прийшов Бузина і натякнув, що здогадується про його справжні наміри. Тоді батько сказав Борису, щоб той тікав з міста. Борис знайшов куму баби Галі, що обіцяла допомогти йому. Там він познайомився з якимись чоловіками, що викликали в нього довіру. Хлопець розповів їм про батька, і поїхав разом із ними до Софії. Але те, що він там побачив, буле найжахливішим у його житті. У соборі стояла невелика купка людей. Борис побачив свого батька, який душив Бузину. У цю мить Шнурре віддав наказ стріляти, і пролунав постріл. Батько впав – і весь світ для Бориса залився кров’ю. Потім він побачив Шнурре та його підлеглих і вказав на них хлопцям, що прийшли разом з ним. Зав’язалася бійка.

Отава сказав Таї, що наступного дня їде до Німеччини. Це була справа його життя, державна справа. Стосувалася вона Софії.

“Вона дивилася на нього сумно, з болем у химерних своїх очах. Стрілка на великому годиннику часу перескочила, їх розділяв мертвий простір між двома перескоками долі. Як він поїде від неї? Як розлучаться? Чи не подумає він про неї: ось жінка, що під прикриттям розмов про мистецтво і громадянські чесноти шукає собі сексуальних утіх? Перед цим їй здалося, що Борис подумав про неї щось подібне. Це було б страшно!”

Рік 1026

Літо. Константинополь

Сивоокові здавалось, що тут він жив завжди. Вже десь далеко були дитинство, дід, пуща. А тепер – монастирі, церкви, хрести… i безжальні імператори.

“Агапіт добирав собі людей, щоб зовнішністю були вони так само незвичні, як він сам: все щось велике, мохнатоморде, з ведмежими лапаМИ, любив силу, не маючи її; як то потім виявилося, в своїй душі прагнув надолужити нестаток внутрішньої твердості бодай твердістю тілесною, їх так і звано – Звіринець Агапітів. Були серед них, окрім ромеїв, агаряни, болгари, було два грузини і слов’янин із Зети, був посланець з Германії від єпископа Гільсгеймського, що відкривав у себе школу мозаїк і дорогого художнього литва. Життя їхнє минало в тяжкій роботі по спорудженню храмів і монастирів”.

Константинополь був сповнений всіляких чудес. “У монастирі Спаса зберігалася чаша з білого каменю, в якій буцімто Ісус перетворив воду на вино. Щовівторка носили по городу ікону Богородиці, написану ніби самим євангелістом Лукою. Можна було побачити сокиру, якою Ной збудував свій ковчег. В монастирі Продром лежало волосся Богородиці. А ще стояла там Софія – нерукотворний храм, найбільший і найпрекрасніший у світі, творіння, може, й не людських рук, а божественних, бо імператор Юстініан, при якому споруджено святиню, похований у саркофагові з зеленого мармуру ієропільського, за життя визнаний був не тільки імператором і першосвящеником, а самим богом, а його жона Феодора, куртизанка а цирку, донька приборкувача звірів, вирізала сто тисяч павликіан, які шанували Добро, але не визнавали бога”.

В Агапіта Сивоок навчився багато чого. Окрім того, що хазяїн намагався дикуватому русу пояснити сутність християнської віри, молодий іконописець поволі засвоював ази справжнього мистецтва, і початку треба було вистругати дошку з негниючого кипарисового дерева або зі світлої липи. Далі дошка обходила кількох умільців, кожен з яких досконало володів своєю частиною роботи.

Одного разу Агапіт відрядив кілька своїх підлеглих до Києва, бо мав ідеї щодо того, який там треба возвести собор. Серед інших поїхав Сивоок.

Рік 1026

Падолист. Київ

Дикий вепр біг саме на нього. І не було нікого, хто міг би перешкодити, зупинити розлюченого звіра. Ярослав вже відчував подих смерті, “…зате плечі йому налилися важкою силою саме тоді, коли рука замахнулася списом, а око спрямувало ту руку так уміло й несхибно, що важкий спис прошумів і криваво прорвався до самого сердя, і звір з повного скоку звалився на бік…”. Ще змалку князь привчив своє тіло і його окремі члени до служіння точного, навіть несвідомого. Та врешті, це не перше випробування, що насилала йому доля. І кожного разу він виходив переможцем.

“Було з ним точнісінько, як з апостолом Павлом: “Тричі киями бито мене, а один раз каменовано; тричі розбивався корабель, ніч і день пробув я в глибині, у дорогах почасти, у бідах на ріках, у бідах од розбійників, у бідах од земляків, у бідах од поган, у бідах у городі, у бідах на пустині, у бідах між лукавими братами, у праці і в журбі, почасти в недосипанні, в голоді й спразі, в постах часто, в холоді й наготі”.

Але хто хоче жити, повинен перемагати”.

Кілька років Ярослав провів у змаганні з братом за Київське князівство. І ось одного разу, згадавши про свою Забаву-Шуйцю, вирушив до неї. Приїхавши ж, не впізнав того місця, де залишив її. Тепер там було засновано жіночий монастир – називався Шуйський. А сама Забава дала обітницю Богові і тепер стала ігуменя Марія. Не хотіла вона пускати князя до себе, проте врешті дозволила залишитися до ранку. А тоді сказала, щоб не приходив більше, поки сидить у Новгороді. Він пообіцяв прийти до неї з Києва.

Святополк був підступним братовбивцею, жорстоким та могутнім. Але сам Ярослав не міг вдатися до підступного вбивства. Однак в нього були люди – вірні люди, які не зупиняться ні перед чим. І ось одного дня Едмунд – варязький воєвода – доставив князю мертву голову Святополка.

Прибувши до Києва, Ярослав віддав наказ лагоди та відбудовувати місто, яке зазнало чималих ушкоджень через пожежі та війни. Але тепер він був упевнений, що його князівство тут – остаточне. “Сам же намірився піти з жоною до Новгорода, щоб там у соборі святої Софії охрестити свого первенця, назвати його на честь отця свого Володимиром і проголосити майбутнім князем Новгородським, бо рід Ярославів мав тепер укорінитися по всіх руських землях”.

Від Ситника, який знав про все, бо усюди мав своїх людей, дізнався князь, що ігуменя Марія має дочку.

Та в нього було дуже багато справ: він мав забути про все… і робити задумане. А задумав він зробити так, щоб було все, як у ромеїв, а Київ щоб стояв, як Царград.

1966 рік

Перед вакаціями. Німеччина

Професор Борис Отава прибув до Німеччини для того, щоб розшукати древній манускрипт, який мав розкрити одну з найбільших загадок про художників часів Київської Русі. Йому треба було погрішити до Марбурга, і зустрітися із професором Оссендорфером. Утім, він не був остаточно впевнений в успіху.

Рік 1028

Теплінь. Київ

Князь Ярослав розглядав пергамент, що його привезли від Агапіта. І раптом Сивоок не витримав, і сміливо мовив до князя: “Зробити треба так, князю, щоб увесь світ дивувався, а земля наша щоб прославилась цим храмом”. А потім ще додав, що церква, яку збираються будувати – мала для цього міста. Князь вислухав його і і робив несподівані висновки: “Зроблю Київ суперником Константинополя, – сказав він, повертаючись до свого столу. – А для цього все зробимо, як у ромейськім стольнім городі: церкву Софії, Золоті ворота, монастирі, храми, грища, палати…”

Сивооку не дали цілком висловити свою думку, почавши переконувати князя в тому, що церква вийде справді славна. Втім один з товаришів художника влаштував йому ще одну зустріч із Ярославом. Сивоок знов повторив те, що казав раніше, а потім дав князю якусь річ і відійшов мовчки.

“…Посередині світляного кола просто на підлозі став зліплений з жовтого воску храм. Віск тихо світився, мов жіноче тіло, і князь не витримав, вийшов з темряви, доторкнувся рукою до подобизни храму, так наче хотів переконатися, що то справді віск, що то не чари, не омана… Князь дивився на церкву згори вниз, так мовби дивився на вжe збудований свій храм Бог з високого неба; в безлічі бань, у їх нагромадженні, у їх розспіваній красі Ярослав упізнав одголоси дерев’яного храму святої Софії в Новгороді”.

Князь спитав, хто зробив цю церву, йому відповіли, що це Сивоок. Він знов покликав його до себе. Художник почав говорити: “Весь храм зокола розписати в наші барви, щоб став посеред Києва і посеред цілої землі писанкою, людською радістю… А всередині буде досить. простору, щоб вмістити в храмі цілий Київ. Покладемо в голОВНІЙ бані мусії різнобарвні, вже маю перед очима весь їхній блиск і сяйво, знаю, де і як. А далі пустимо по стінах і склепіннях фресковий розпис, щоб замінити дорогі заморські мармури. Не маємо мармурів

Для оздоблення стін і колон, а везти з-за моря – довго й дорого, тож знов застосуємо наше прадавнє вміння і візьмемо всю середину в візерунки… ” Ярослав спитав, хто ж збудує такий храм. Сивоок відповів, що він і збудує, і прикрасить. А товариші допоможуть йому.

І він почав роботи. А коло нього змикалося коло підступних заздрісників.

1966 рік

Вакації. Німеччина

До Марбурга Отава не поїхав. Вассеркампф, який мав допомогти йому, наче намагався обдурити професора: вів з ним довгі розмови, розповідав якісь історії, що не мали відношення до справи.

І він справді розтягував час. Час до прибуття професора Оссендорфера, який мав намір подати скаргу на професора Отаву, який, за його словами, взимку сорок другого року в Києві брав пряму участь “в убивстві видатного німецького вченого професора Адальберта Шнурре”. На це Борис спокійно відповів: “Цим оскарженням Оссендорфер виказав самого себе, і, з свого боку ми ставитимемо питання про те, щоб його судили як військового злочинця й грабіжника, – сказав Борис. – Ваше ж управління по відшкодуваннях допоможе нам повернути важливий історичний документ, який переховує десь військовий злочинець Оссендорфер. Бажаю вам успіху, пане державний радник…”

Рік 1032

Київ

“Собор стояв посеред снігів у холодній білій самотизні. Возносився рожево під саме небо, і низькі хмари черкали об найвищу баню, заплутувалися безпорадно поміж бань нижчих, умить зупинялися у своєму бігові, і тоді видавалося, ніби починає летіти понад землею самий собор, і суцільна його дивна рожевість заступалася жовтістю від кованого золота, яким покрито було бані, й увесь собор зненацька засвічувався, мов щільник, повний меду, і в найпохмуріших душах ставало ясніше від того видовища. А будовано ж його в поспіху, так ніби споруджувався храм і для упокорення й ув’язнення духу людського. Вергали камінь, тягли дерево, везли плінфу, все те підняти треба було вище й вище, зчепити в невидимі для невтаємниченого ока сув’язі, з нічого вичарувати небачене, з сум’яття народити гармонійність, і камінь і заправу носили на барках. Дерев’яних риштовань не ставлено, бо тоді б не було підступу до стін тим незліченним тисячам люду, що прагнув підставити рамена свої під тягаpi. Майстри каменю зависали в дерев’яних гніздах довкола стін, стояли густо на самих верхівках будови, їм подавано все потрібне журавлями, блоками, крутилками, пристосовано не тільки ручні, а й великі кола, порушувані ногами. Князь квапив своїх будівничих. Не працювали тільки в день різдва, в інші ж дні були в роботі при вогні з вечора до другої сторожі, а зрання, починаючи з сторожі четвертої. Будівничі відплачували князеві й за поквап своїм високим умінням знущатися над князівською казною, так що доводилося Ярославові вдаватися по допомогу до бояр, і купців, і навіть до простого люду, з якого перед тим зідрано все, що тільки далося зідрати силою. Просив князь про пожертви, і тоді несли хто що міг, а ще залежно від того, хто який гріх чи яку провину хотів спокутувати перед новим невідомим, але всемогутнім, як мовлено повсюдно, Богом: несли золото й срібло, зброю, прикраси, несли хто корець жита, хто порося, хто пару курей, хто десяток яєчок. Все приймалося, тут-таки коло будованої церкви поставлено княжі продавниці й вимінниці, де можна було набути щось із пожертв, даючи навзамін гроші і чи коштовності, решта пожертв ішла відразу в діло: поросята смажилися і з’їдалися робітниками, патралися кури, варилися каші, пеклися хліби, і так виростала ця велика церква, і так її довершено й покрито кованим золотом ще перед тим, як насипано на повну вищину нові вали Ярославові й назначено межі великого Києва. Коли побачив Ярослав готову церкву святої Софії у всій її великості посеред муравлиська люду, який клопотався новими валами, і уявив, що незабаром увесь той люд, а до нього й ще стільки, осяде по цей бік валів назавжди, тоді тільки збагнув, що народ, зібраний у городі докупи, набагато страшніший правителеві, аніж розсіяні по всій землі поодинокі ратаї, пастухи, ловчі, бортники й просто волоцюги та колотники. Та справи державні, раз розпочаті, вже не даються зупинити. Велика держава вимагала великого й города. А Русь була тепер великою державою і мала бути ще більшою.”

1966 рік

Літо. Київ

Борис призначив Таї зустріч. Але коли підходив до місця, побачив, як до жінки підійшов якийсь чоловік, обійняв її і вони, сміючись, пішли в інший бік… А потім вона написала йому листа. Казала, що то була випадковість, що вона тоді справді чекала на нього, але той чоловік – вони з ним кілька разів зустрічалися на цьому самому місці – зрозумів її повністю. А в нього, Бориса, в житті є лише одне – отой собор. А людині, і їй самій, потрібен весь світ, потрібне життя з усіма його барвами…

Тоді він дістав рукопис, над яким працював колись його батько, а потім вже він сам, зв’язав, і вирішив віднести у видавництво – таким як є, недоробленим. А потім його погляд впав на шматок пергаменту з написом: “Ті, хто будував з граніту, споруджуючи прекрасні творіння… їхні жертовні камені так само пусті, як і тих утомлених, що впокоїлися на березі, не полишивши по собі спадкоємців…”

І він збагнув: ” Ніхто за тебе не дозбирає і не докінчить, не довершить!”

Рік 1037

Осінній сонцеворот. Київ

Ярослав став самовладцею всієї землі Руської. Йшла весна. Восени ж мали закінчити, бо планував князь після повернення з Новгорода освячення храму.

“Зроблено в Софії силу-силенну роботи мистецької. Окрім мусійного убору, рівного якому важко було й пошукати ще десь у світі, написано фресок многоличних двадцять і п’ять, на них же постатей сто п’ятдесят і чотири майже в повний людський зріст, фресок одноличних на весь зріст написано двісті і двадцять, а поясних – сто і вісімнадцять. Викладено в усьому соборі підлоги теж мусією з різнобарвного каменю, прикрашено опріч того всю серединність церкви візерунком мусійним і писаним, приліпами мистецькими, горорізьбою по червоному шиферу овруцькому… Сивоок звелів, щоб не чіпали стін обабіч головного входу до церкви… Він змалює з одного боку осінній сонцеворот у пишності золотолистих лісів в щедрості ланів, у буйнощах людської плоті. Хай костеніють у заздрощах висхлі християнські святі над цим вічно триваючим святом великого народу…

Сивоок хотів показати свій народ у багатстві, серед щедрот його рідної землі, які належали колись йому без остачі та й належати мають завжди і вічно! Осінній сонцеворот. Ввижався він йому пишнішим за всі багатства й пишноти Візантії і легенд про царства минулі й навіть неіснуючі, йшов до змалювання сонцевороту через терпіння й великий труд над мозаїками, через спочинок душевний під присадистими склепіннями веж, готувався поволі до ще одного свого вичину на рідній землі, яку хотів вославити найвище. Та чи судилося йому доконати задумане?..”

До собору щодня приходила якась дівчина. Вона намагалася побачити Сивоока, але її не пускали. Одного ж разу дозволили. Спершу він побачив ЇЇ руку, яка “не висіла вздовж тіла, а мовби пливла в повітрі, рухалася, жила, мов теплий, рожевий птах… друга так само жила, рухалася безупинно” Він обійняв поглядом усю її постать.

“Невисока, але в гнучкості своїй видавалася високою. Всього одягу біла сорочка з якимсь гаптуванням. Але знайдено міру тій сорочці й уміння її носити”. А потім він побачив її. “Різонула йому погляд ніжність її обличчя, наштовхнувся на сизу пронизливість її очей, в розхилі її уст вичитав своє призначення, мов правовірний на дереві остаточності, де на листі виписано імена”.

Її звали Ярославою. Вона сказала, що втекла з Новгорода. І він пішов з нею. Купив дорогу тканину: бо лише така була гідна цієї дівчини. Ці двоє раділи, “що знайшли одне одного в людському вировинні, безжурно блукали по Києву, ходили в пущі, плавали за Дніпро і за Десну, збирали ягоди в лісах, слухали пташиний щебет; Сивоок знаходив небачені сині квітки і дарував Ярославі, давня його пристрасть до втеч зродилася знов у крові, ладен був утекти від усього, аби лиш належали йому оці нестерпно сірі до сизості очі, оці розхимлені уста, оця ніжність, од якої заходилося його серце.”

А потім Міщило попередив Сивоока, щоби той ховав дівчину, бо її шукає Ситник. Він пішов до Ярослави, намагаючись увести її… Але було вже пізно. Троє вже бігли до нього. Художника вхопили й рубанули мечем – він лише встиг кинути дівчині, щоб вона тікала з Києва. А потім впав…

Ярослав покликав до себе Ситника і запитав, де дочка. Той відповів, що втекла, і що Сивоока, який допоміг їй втекти, вбито. Тоді князь наказав взяти Ситника. Потім розбудив писаря й наказав переписати той пергамент, де йдеться про Сивоока. Нема його – і не було ніколи. А написати звелів так: “Заложи же Ярослав град великий, у него же града суть врата златые, заложи же и церковь

Святия Софии”.

А потім було освячення церкви. “Цілий Київ умістився в просторій церкві, зібрався тут – і ніхто не знав, що десь під цяцькованою підлогою лежить той, хто поставив цей собор, народивши його в своїй уяві, хто дав соборові оті дивні барви, ті велетенські мозаїчні постаті, оту невпинність руху, гру світла, немеркнуче сяяння…”

Міцний зв’язок часів, безперервність традицій, велич історичних подій – усе це переплелось у романі П. Загребельного “Диво” (10(І8). Автор звернувся до далекої історії – часів Київської Русі, показавши її через велич і трагедію митця з народу Сивоока.

Дія в романі починається 992 року і завершується 1037, але доповнюється розповіддю про 40-ві та 60-ті роки XX століття. Віки віддалені й сучасні вигадливо переплітаються відповідно до авторського задуму – показати непроминущість культурних надбань у духовній історії народу.

Роман густонаселений представниками найрізноманітніших верств давньоруської доби, але основну проблематику твору – що таке талант, як він народжується і зростає, яке його ставлення до влади, що залишає людина по собі – письменник зосереджує навколо двох центральних образів – Ярослава Мудрого та Сивоока. Завершивши справу свого життя, на що знадобилось близько сорока років, збудувавши Софію Київську як пам’ятник своєму народові, Сивоок розуміє, що ім’я будівничого може забутись, загубитись, але це неважливо. Він виголошує своєрідний заповіт нащадкам: “Що ім’я! Головне – твої чини на землі”. За таким самим життєвим принципом живуть батько і син Отави, віддані вивченню історії нашого народу, його вершинних надбань.

Образ неповторного дива – Софії Київської – є тим центром, навколо якого розгортаються всі основні події твору, з яким так чи інакше пов’язане життя усіх персонажів. Храм пройшов багаторічні випробування. На його долю випадали війни, пограбування, ганьба… майже забуття. Але він встояв. І відродився. І продовжує бути осередком духовності, мудрості, душевного спокою. Це справжній символ краси, пам’ятник не лише архітектури, але й усієї історії нашої землі. Собор, який зберігає у собі свідчення життя цілих епох, поєднує різні покоління, дарує безсмертя минулим і вказує шлях майбутнім.

Скорочено ДИВО – ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ