Складна й суперечлива натура Печорина (По романі М. Ю. Лєрмонтова “Герой нашого часу”)

1. Печорин у сприйнятті навколишніх. 2. Як оцінює себе сам Печорин. 3. Життя внутрішня й зовнішня Я не для ангелів і раю Всесильним богом створений; Але для чого живу, страждаючи, Про це більше знає він. М. Ю. Лєрмонтов Назва роману М. Ю. Лєрмонтова “Герой нашого часу” звичайно ж не випадково.

Автор хотів підкреслити, що характер Печорина – це свого роду збірний образ покоління дворянської молоді, ровесників Лєрмонтова: “Герой Нашого Часу… точно, портрет, але не однієї людини: це портрет, складений з пороків усього нашого покоління, у повному їхньому розвитку”. Доля покоління, бездумно й безглуздо розтратило сили й кращі рухи душі, є однієї зі значимих тем у творчості Лєрмонтова.

Наприклад, безжалісна характеристика покоління дана у вірші “Дума” (“Сумно я дивлюся на наше поколенье…”). Однак різниця полягає в тім, що в “Думі” Лєрмонтов узагальнює, говорить про покоління в цілому. В “Герої нашого часу” мова йде про долю конкретної людини, представника свого часу й покоління. Звертання до образа неабиякої й гордої особистості, що видаються здатності якої не реалізувалися, є продовженням традицій романтизму, у першу чергу закладених у творчості Дж. Байрона.

У той же час у романі Лєрмонтова відчувається сильне тяжіння до реалізму. “…У ньому більше правди, ніж би ви того бажали”, – підкреслює автор,

говорячи про характер свого героя. Дійсно Лєрмонтов не прикрашає свого героя й не прагне надміру очорнити його. Щоб домогтися найбільш об’єктивного, безстороннього зображення особливостей особистості свого героя, автор те показує Печорина очами Максима Максимича, те вводить власні спостереження, то розкриває перед читачем сторінки щоденника, у який Печорин записував не тільки події зі свого життя, але й міркування, що дають можливість скласти уявлення про незримі рухи його душі. Суперечливість натури Печорина відзначають усі, хто хоч недовго спілкувався з ним або навіть просто спостерігав за ним зі сторони Максим Максимич, що ставився до Печорину дружески, уважав його “славним малим”, щиро дивується із приводу його чудностей: “Адже, наприклад, у дощик, у холод цілий день на полюванні; усі змерзнуть, утомляться – а йому нічого.

А інший раз сидить у себе в кімнаті, вітер пахне, запевняє, що простудився; ставнем стукне, він здригнеться й сполотніє; а при мені ходив на кабана один на один; бувало, по цілих годинниках слова не доможешся, зате вуж іноді як почне розповідати, так животики надірвеш зі сміху…”. Лєрмонтов пише про скритність свого героя й про чудність у його міміці: ока Печорина “не сміялися, коли він сміявся”. Автор відзначає, що “це ознака – або злої вдачі, або глибокого постійного смутку”. Як людина, схильний до самоаналізу, Печорин прекрасно усвідомить суперечливість своєї натури. У своєму щоденнику він не без гумору відзначає: “Присутність ентузіаста обдає мене водохресним холодом, і, я думаю, часті зносини із млявим флегматиком зробили б з мене жагучого мрійника”.

Що це – бажання виділитися з юрби? Навряд чи… – Печорин і так досить високої думки про себе, щоб займатися таким дрібницями.

Скоріше рушійною силою тут є “дух сумніву”, мотив впливу якого взагалі досить сильний у творчості Лєрмонтова “Я люблю сумніватися у всім: це розташування розуму не заважає рішучості характеру – навпроти, що до мене стосується, то я завжди смелее йду вперед, коли не знаю, що мене очікує”, – зізнається сам Печорин. Одне з найбільш яскравих протиріч Печорина проявляється в його відношенні до любові. Не один раз він пише у своєму щоденнику про бажання бути улюбленим. Потрібно визнати, що він уміє цього домогтися. Однак сам Печорин не здатний на сильне відповідне почуття Завоювавши нехитре серце Бели, він незабаром втрачає до неї інтерес.

А для чого він так старанно домагався любові Мері? На це питання Печорин і сам толком не може відповісти. Імовірно, тому, що йому приємне відчуття влади над іншою людиною: “Але ж є неосяжну насолоду у володінні молодої, тільки-но душі, що розпустилася!.. Я почуваю в собі цю ненаситну жадібність, що поглинає все, що зустрічається на шляху; я дивлюся на страждання й радості інших тільки у відношенні до себе, як на їжу, що підтримує мої щиросердечні сили”. До Віри Печорин випробовував досить сильну прихильність, однак виявляється це в той момент, коли він зрозумів, що більше її не побачить Однак і Віру він любив “як джерело радостей, тривог і сумів, що перемінялися взаємно, без яких життя нудне й одноманітна”.

Самій Вірі ця любов принесла більше щиросердечних роздирань, чим радості, адже Печорин ні її любов’ю, ні любов’ю інших жінок не дорожив настільки, щоб чимсь пожертвувати для них, поступитися хоч найменшими своїми звичками. Отже, Печорин, з одного боку, мріє про те, щоб його любили, думає, що йому вистачило б однієї сильної прихильності, а з іншої, усвідомлює себе непридатним для сімейного життя: “Ні, я б не ужился із цією часткою! Я, як матрос, породжений і вирослий на палубі розбійницького брига: його душа зжилася з бурами й битвами, і, викинутий на берег, він нудьгує й нудиться…”. Інше протиріччя натури Печорина – це постійна нудьга й спрага діяльності.

Видимо, по своїй суті Печорин є досить активною особистістю: ми бачимо, як він утягує навколишніх у вир подій, їм же й спровокованих. “Адже є, право, отакі люди, у яких судилося, що з ними повинні траплятися різні незвичайні речі!”, однак ці пригоди відбуваються саме завдяки активній позиції самого героя. Але діяльність Печорина не має міцної основи: усе, що він уживає, націлено на боротьбу з нудьгою – і тільки. І навіть цієї мети не може досягти герой Лєрмонтова.

У найкращому разі йому вдається ненадовго відігнати нудьгу, але незабаром вона вертається: “У мені душа зіпсована світлом, уява неспокійне, серце ненаситне; мені все мало: до суму я так само легко звикаю, як до насолоди, і життя моя стає пустее з кожним днем…”. Мало цього, відсутність мети, дозвільний спосіб життя сприяли розвитку таких негативних якостей, як цинізм, зарозумілість, зневаги до почуттів навколишніх. Але ж Печорин наділений і багатьма достоїнствами: гострим розумом, проникливістю, своєрідним почуттям гумору, силоміць волі, хоробрістю, спостережливістю й чарівністю. Однак життя його позбавлене внутрішнього змісту й радості: “Пробігаю в пам’яті все моє минуле й запитую себе мимоволі: навіщо я жив? для якої мети я народився?..

А, вірно, вона існувала, і, вірно, було мені призначення високе, тому що я почуваю в душі моєї сили неосяжні… Але я не вгадав цього призначення, я захопився принадами страстей порожніх і невдячних; з горна їх я вийшов твердий і холодний, як залізо, але втратив навіки запал шляхетних прагнень – кращий колір життя”.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Складна й суперечлива натура Печорина (По романі М. Ю. Лєрмонтова “Герой нашого часу”)