Скарб – ОЛЕКСА СТОРОЖЕНКО скорочено


ОЛЕКСА СТОРОЖЕНКО

Скарб

Був собі чоловік та жінка. Були вони люди заможненькі, усього в їх доволі: і поля, і скотинки, і худоби, і хата простора з садочком і левадою. Послав їм Господь на втіху одного тільки синка – Павлусем звали. Та вже ж і шанували, і пестували вони того одинчика! Не так батько, як мати. І що то вже за мати була! Між матірками – навдивовижу мати! Вже Павлусь був чималий пахолок, а вона ще возилася з ним, як з маненькою дитинкою. Було, власними руками годує його, а він, телепень, тільки глита та, як той пуцьвірінок, знов рот роззявлює. Усю зиму й осінь з хати не випустить. “Не ходи, синку, – каже, – холодно, змерзнеш, та ще, крий Боже, занедужаєш, то я й умру, не діжду, поки ти й одужаєш”. Прийде весна або літо – знов не пуска: “Не ходи, синку: душно, сонце напече головку, голова болітиме”. Цілісінький рік не дасть йому порога переступити, хіба у неділю поведе до церкви, та за ним і не молиться, та обома руками за його й держиться, щоб хто не то що штовхнув, а й не доторкнувся б. Деколи, як обридне йому стояти, то такий галас підійме на всю церкву, буцім з його чортяка лика дере. “Ходім, мамо, додому, – хлипа, – їсти хочу!” То мати і веде його додому, не діждавшись кінця служби і благословенія. Як кладе його спати, то сама і стеле, і роздягає, і хрестить, і ще й котка співає, неначе над годовичком. Часом батько, дивлячись на


се юродство, стане гримати на жінку і похвалятись, що він Павлуся віддасть у школу до дяка аж у друге село. Так куди!.. І не кажи… Така з неї добра і покірна жінка, а як дійде діло до її Павлуся, то як скажена стане: і очі витріщить, і запіниться, і за ніж хапається; крий Боже, що виробляє!.. Кажу ж вам, що й між матерями навдивовижу була мати.

Доріс Павлусь до парубка. Так його вигнало та розперло, такий став гладкий та опецькуватий! Пика широка та одуглувата, як у того салогуба, а руки білі та ніжні, як у панночки. Та од чого б їм і пошерхнуть? Зроду не то щоб ціп або косу у руках подержав, – не взявся й за лопату, щоб одгребти сніг од порога, або за віник, щоб вимести хату. Було, старий і стане доказувать жінці: /

– На яку радість ми його вигодували? Який з його хазяїн буде? Що з ним станеться, як ми помремо?.. Останеться він на світі, мов сліпий без поводатаря!

– Е, чоловіче, – одкаже жінка, – як Бог милосердний пошле йому щастя, то без нас житиме ще лучче, як теперечки!

Уже Павлусеві минув і двадцятий, вже б він і на вечорниці пішов, так мати не пуска.

– Не ходи туди, синку, – каже, – на вечорницях збираються самі п’яниці та розбишаки; там тебе обидять, віку тобі збавлять. Почекай трошки – я сама знайду тобі дівчину, саму найкращу на всьому світі, саму роботящу, вона буде тебе і годувать, і зодягать, і доглядать, як рідна мати.

Так не привів же їй Бог оженити сина. Раз вночі розвередувавсь Павлусь, як на живіт кричить: “Меду та й меду!” У старих на ту пору не було меду. Що тут на світі робити?.. Устала мати, накинула на себе свитину, не схотіла будить наймичку і сама метнулась по селу шукати того меду. А на той час піднялась фуга, що не то що уночі, а вдень не побачила б світу Божого. Бігала, сердешна, бігала од хати до хати (у кого й є, та каженема: не хочеться уставать) та якось уже випросила у попа. За один цільничок обіцяла бузівка подарувати. Трохи не замерзла, та таки принесла, і що ж?.. Павлусеві вже не до меду; заснув манесенький – ніяк його і не розбуркаєш. Так через той-то мед занедужала небога та й вмерла. За нею вслід і батько ноги простяг, а наш Павлусь і не схаменувся, як зоставсь круглим сиротою.

Що ж з ним сталось?.. Правду казала мати: “Як Бог милосердний пошле йому щастя, то без батька і без матері житиме ще лучче, як за їх”. У покійників, – звісно, як у заможних хазяїнів, – був наймит і наймичка. Наймит – парубок ще молодий, працьовитий, непитущий, а наймичка – теж чесного роду, осталась бідною сиротою, і покійниця прийняла її до себе, як рідну дитину.

Наймит і наймичка побралися й доглядали Павлуся.

Раз наймит піймав у садочку ройка, так з того одного розроїлось колодок з тридцять. Наймичка доглядала Павлуся, як рідна мати: і годує його, і голову йому змиє, i розчеше, і одягає, й роздягає, і стеле, так йому у вічі й дивиться: думку його відгадує, бо Павлусь за ввесь день і пари з рота не пустить; хоч би часом чого і схотів, вже не попросить: якось йому і слово важко вимовити. Тільки йому й робити, що цілісінький день їсть (а лопав здорово) та спить. Було, прокинеться вранці – зараз наймичка і ставить перед його душею жарену курку, або качку, або повнісіньку макітру вареників з сметаною; їсть неборак, аж за ушима лящить. Не вспіла наймичка його утерти, а він уже й уклався спати. Поспить на перині, лізе на піч поспати ще у просі. Пообідає і знов куня; коли зимою, то знов у просо, а коли літом, то вийде у садок, ляже під грушею, а часом, глянувши угору, трошки й розсердиться:

“Бісові груші, – пробубонить, – які спілі, і над самісінькою головою висять, а ні одна ж то не впаде у рот”. І щоб то дригонуть ногою та штовхнуть об цівку! То і посипались би, так, кажу ж, йому важко і поворухнутись. Лежить, лежить та й засне. Пополуднує – і знов іде у комору спати і спить вже аж до захід сонця. Розбудить його наймичка вечеряти, нагодує, здійме свитину, чоботи, покладе на перину, а він тільки вже сам засне. Лучалось, наймит вернеться з поля і навідається до Павлуся, а тому й голову важко держати на плечах.

– А чи не смикнули б, пане Павле, люльки? – спитає наймит.

– Смикнув би, – пробелькоче Павлусь, – так люльки не знайду.

– Та ось же вона – біля вас на лавці.

– Та хто ж її наб’є?

– Та вона ж набита, я ж її вам набив, як їхав у царину. Отже, біля вас і справу положив!

Та викреше вогню, розпалить люльку і устромить йому у рот, то він і смокче.

Було, прийдуть до Павлуся парубки та й намовляють його, щоб ішов з ними на вечорниці.

– Не піду! – пробубонить та й очі заплющить.

– Чому? – питають,

– Далеко. Якби вечорниці збирались біля моєї хати, то, може б, і пішов.

– Е, пане Павле! – кажуть йому парубки. – Якби ти побачив наших дівчат, то не казав би, що далеко!

– Бачив, доволі бачив… – озивається Павлусь.

– Де ж ти їх бачив? Ти ж із хати ніколи носа не виткнеш!

– Так коли ж сняться, щоб вони показились! Аж обридли!.. – одкаже Павлусь та й перевернеться на другий бік.

Засміються парубки та й підуть від його.

Раз на зелені свята зібралось парубоцтво шукати скарба. Узяли з собою заступи, лопати і горілочки не забули та й пішли у степ. Ідуть біля Павлусевої хати, от один парубок і каже:

– Знаєте що, хлопці! Візьмемо з собою на щастя Павла Лежня (таке приложили йому прізвище), то вже певно знайдемо скарб: він такий щасливий, що такого і на всьому світі не знайдеш!

Підійшли парубки до вікна (вікно було одчинене), дивляться, а Павлусь розпластався на перині і хропе на всю хату.

– Пане Павле, а пане Павле! – гукнули парубки. – Ходім лишень з нами скарбу шукати!

– Не піду! – одрізав Павлусь.

– Ходім-бо! – просять парубки, аж кланяються. – Ми тебе так з периною на руках і понесемо; не тебе нам треба, а твого щастя. Як ти з нами будеш, то, може, Бог дасть, і знайдемо скарб.

– Еге!.. Як Бог дасть, то й у вікно вкине!.. – одказав Павлусь. – Не піду!

– Дожидайся ж, поки тобі Бог у вікно вкине, а ми підемо шукати.

Зареготались та й пішли собі, заспівавши чумака.

Парубки знайшли здохлого хорта.

Підійшовши тихенько до Павлусевої хати, розмахали хорта та й шпурнули в вікно, а він як бебехнеться об поміст, так і брязнув, і задзвенів, і, як жар, по всій хаті розсипався дукатами!

– Тривай, не руш! – закричали парубки. – Се наш скарб, се наші гроші…

– Брехня! – каже Павлусь. – Се мій скарб, се мені Бог у вікно вкинув! А що? Я ж вам казав – не вірили?

Парубки не слухають його та товпляться в хату, а тут на той галас де не взялись наймит із наймичкою, убігли в хату, за рогач та макогін, як штурхнуть одного, другого – так вони й угамувались.

– Будь ласкав, – кажуть парубки, – хоч що-небудь дай за те, що принесли твому хазяїнові скарб!

Наймит кинув їм кілька дукатів та й каже:

– Нате вам за працю, а се наші гроші, бо самі таки розсудіть: хто б їх у чужу хату вкинув, якби не сам Бог того схотів!

Та, сеє кажучи, позбирав наймит гарненько дукати і сховав їх у скриню.

Отакий-то був щасливий наш Павлусь! Сказано: як кому Бог дасть щастя, то не треба йому й рідної матері, не треба і скарбу шукати – сам скарб його знайде. А другому неборакові на бездоллі у те ж саме вікно, у котре вкинувся скарб, улізе злодій і останню сорочку витягне; не поробить день, то на другий і їсти нічого.

Щаслива нитка до смерті не ввірвалась Павлусеві. Найшлась і дівчина, що, як той скарб, сама до його лицялась. Послав йому Господь і діточок, покірних, слухняних, працьовитих, не таких, як він пудофет, а у матір, бо жінка його була невсипуща господиня. І віку йому таки чимало протяг Господь: до білого волосся доспався. Спав, спав, аж поки навіки не заснув. Що таке на світі щастя? – спитав би я у дуже письменних. Частенько чуєш, люди кажуть: отой щасливий. Глянеш на того щасливого, а він тобі показує на другого, а сам жалується на свою недолю. Зовуть щасливими і тих, що увесь свій вік нічого не дбають, як мій Павлусь. Бог їм усе дає, а вони нудяться світом, не знають, що у них є і чого їм треба. Зовуть і скупого щасливим, бо у його багацько грошей; а він, неборак, увесь свій вік стереже тих грошей, як рябко на ланцюгу, ніякої користі з них не має – і голодний, і холодний, ще гірш од якого-небудь бідолахи. Ні, панове, по-моєму, той тільки щасливий, хто другому не завидує, а дякує Бога за те, що він йому послав, – той, кого Господь благословив на добрі діла, що розкинулись вони по світу, як розрослась пшениця на добре виораній ниві.. Нагодує вона і пахаря, і його сусідів, попаде од неї скибка і старцеві її торбу. Не той тільки щасливий, що сам натріскається і виспиться, а той, що й другого нагодує і заспокоїть, бо у такого і душа буде не голодна. Оце ж так загвоздив вам з-письменська, щоб самі одгадали, чи мій Павлусь справді щасливий, чи, може, таким т ільки прозвали його зависливі люди. Гледіть же, щоб не було по приказці: “Хвалить шинкар п’яницю, а дочки своєї за його не віддасть!” Завидуєте щастю мого Павлуся, а ніхто б не схотів бути Павлусем.

Що ж таке щастя, кого можна вважати щасливим? Є такі, що звуть щасливими таких, як Павлусь, котрі увесь свій вік ні про кого й ні про що не дбають; таких, які мають багато грошей і стережуть їх, як Рябко на ланцюгу. А по-моєму, той тільки й щасливий, хто другому не заздрить, кого Бог благословив на добрі діла. Заздрять декотрі щастю Павлуся, а от стати б ним і не хотіли.

Від давніх часів і до сьогодення люди замислюються над природою щастя. З гумором оповідає автор про Павлуся, однак засуджує його спосіб життя, адже хоч лихого хлопець нікому не робив, проте і не чинив нічого доброго, а отже, й не жив.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Скарб – ОЛЕКСА СТОРОЖЕНКО скорочено

Categories: Скорочені твори

Links