Символізм як літературна течія – ЕСТЕТИЧНА ПРОГРАМА СИМВОЛІЗМУ. П. ВЕРЛЕН. А. РЕМБО


ЛЕКЦІЯ 21-22

ЕСТЕТИЧНА ПРОГРАМА СИМВОЛІЗМУ. П. ВЕРЛЕН. А. РЕМБО

1 Символізм як літературна течія.

2 Поль Верлен – “король” символізму.

3 “Поетичне мистецтво” – віршований маніфест символізму. Картини сутінок буття, настрій задумливого суму – провідні мотиви верленівської поезії (“Осіння пісня”, “В серці і сльози і біль”).

4 Своєрідність творчого розвитку Артюра Рембо.

5 Настрій захопленості волею, сп’янілої насолоди життям, анархічного бунту проти дійсності – емоційне підгрунтя поезії Рембо (“П’яний корабель”, “Голосівки”, “Моя циганерія”).

1. Символізм як літературна течія

Символізм (від грец. symvolon – знак, символ, ознака) – одна із течій модернізму, в якій замість художнього образу, що відтворював певне явище, застосовувався художній символ, що став знаком мінливого “життя душі” і пошуком “вічної істини”.

Виник у Франції в 60 – 70-х роках XIX ст., звідки поширився в інших країнах. Можливо, виникнення символізму було пов’язане із суспільними змінами. Можливо, це вияв “спіралевидного” чи “маятникоподібного” розвитку мистецтва (адже протистояння “розуму” і “почуттів” у літературі були й раніше). Виникнення символізму деякою мірою було обумовлене і прагненням до оновлення естетики літературної творчості.

Символізм базувався


на теорії “відповідностей”, сформульованій Шарлем Бодлером, якого вважали засновником теорії символізму. Термін запропонував Жан Мореас у статті “Символізм” (1886). Він підкреслював, що мистецтво прагне втілити ідею в чуттєву форму, переробити первинні емоції в лінії, кольорові плями, звуки, надати їм символічного значення. На його думку, поет мав описувати не об’єкт, а враження й почуття, що виникали у митця.

Утвердження символізму в літературі пов’язували із творчістю Поля Верлена, Артюра Рембо і Стефана Малларме (хоч вони і не вважали себе символістами). Попри всю несхожість між собою, в основному їх погляди збігалися : прагнення інтуїтивного пізнання світу через символ, відсунення на другий план конкретного змісту художнього твору, абсолютизація музичності й поетичного слова.

Як літературний напрям символізм зароджувався в опозиції до реалізму. Символісти вважали, що сутність світу не може бути пізнана за допомогою раціоналістичних засобів, а доступна лише інтуїції, що розкривається через натяк, осяяння. В основу естетичної системи символізму покладено символ як засіб уникнення повсякденності, досягнення ідеальної сутності світу – краси. Символ не був винаходом символістів, але такої вирішальної ролі у художній творчості він не відігравав ще ніколи. Слово у символізмі – натяк, образ – загадка.

Символісти розуміли поета як божество, оскільки він інтуїтивно відчував шлях до істини. А інтуїція ототожнювалася з містичним прозрінням, бо за її допомогою поет пізнавав правду. Заглиблюючись у світ духовних переживань особистості й шукаючи “вічну істину”, символісти використовували такі художні засоби, як складний метафоризм, інакомовлення, натяки, символіку, музикальність, багатозначність слів, абстрагованість образів тощо.

Між символістами і романтиками першої пол. XIX ст. існувала певна естетична спадкоємність. Однак символізм не був простим продовженням романтичних традицій. Розчарування в ідеалах у символістів було значно глибшим. Щоб його виразити, вони, на відміну від романтиків, зверталися до буденних, звичних явищ життя, але наділили їх потаємним змістом, вважаючи, що в основі буття крилася неосяжна, містична таємниця, намагалися висловити у своїй творчості те, що не піддавалося вираженню.

У Франції найвідомішими представниками символізму були П. Верлен, А. Рембо, С. Малларме; у Бельгії – М. Метерлінк, Е. Верхарн, у Німеччині – С. Георге; в Австрії – М. Р. Рільке; у Росії – В. Брюсов, А. Бєлий, О. Блок. В українській літературі символізм найбільш притаманний представникам “Молодої музи”, “Української хати”.

2. Поль Верлен – “король” символізму

ПОЛЬ ВЕРЛЕН (1844-1896). Найбільший поет – символіст 1870 – 1880-х років, П. Верлен – вождь поезії символізму, хоча сам поет відхрещувався від своєї причетності до символізму, а тим більше лідерства у ньому. Якщо під символістичною розуміти поезію, яка обов’язково зверталася до символів, то справді у ліриці Верлена символів майже не було. Справді близьким до символістів його зробило те, що він уперше звертає увагу не на художньо-виражальні можливості ліричного слова, а на його сугестивну, навивальну силу, тобто на смисловий ореол, який підказував ті чи інші настрої, образи. Це одна з головних особливостей лірики Верлена.

Життя поета було сповнене злетів і падінь, добропорядного існування і ув’язнення, захоплення Паризькою Комуною і пошуками Бога, радощами богеми й безпритульного злидарювання. Поет постійно шукав себе у суперечностях долі, виливаючи щастя й біль, тугу і самотність у своїх поезіях.

Поль Марі Верлен народився 30 березня 1844 року в м. Мец у сім’ї військового інженера. Дитинство залишило в пам’яті майбутнього поета тільки нескінченні переїзди з одного містечка в інше. Мандрівне життя скінчилося, коли сім’я переїхала до Парижа, а батько пішов у відставку. Тут минули шкільні роки майбутнього поета.

У 1862 р. він закінчив ліцей і вступив на юридичний факультет університету. Але захоплення юриспруденцією швидко минуло, до того ж матеріальний статок сім’ї з виходом батька у відставку похитнувся, і в 1864 р. Поль влаштувався дрібним службовцем до страхового товариства, потім до мерії одного з паризьких районів, а згодом до міської ратуші.

Французькі поети, на відміну від німецьких, не вважали тоді поезію матеріальною базою для свого існування, жоден із них серйозно не намагався жити за рахунок гарної лірики. Тому Поль зі згоди своїх батьків і вирішив піти на державну службу, яка давала багато вільного часу для того, щоб він міг часто відвідувати літературний гурток і займатися поетичною творчістю.

Ідеал французького буржуа – маленька рента – була поету забезпечена, а тому молодий Поль Верлен жив спокійно, по-буржуазному. Він являв собою типовий портрет молодого французького поета, який просиджував у якійсь канцелярії і починав писати гарні вірші. Але в цьому спокійному творчому житті крилася єдина небезпека: рання звичка до алкоголю. Верлен, зовсім безвільна людина, не пропускав жодної пивної, жодної кав’ярні, а хміль перетворював м’яку нервову людину в забіяку і грубіяна. Поступово, як згадував С. Цвейг, “абсент вымывает из слабого человека все мягкое, все ласковое, делает его чужим самому себе”. Єдиним пороком свого життя Верлен вважав пристрасть до спиртного. І ця пристрасть виводила його з рівноваги.

Верлен почав писати перші вірші ще у шкільні роки. Один із них – “Смерть” – у 1858 р. він надіслав В. Гюго. 1863 року вперше надруковано його сонет “Пан Прюдом”, який свідчив про захоплення групою “Парнас”. У другій пол. 60-х рр. приєднався до цього об’єднання.

Книга “Квіти зла” Ш. Бодлера дала імпульс до розвитку імпресіоністичних вражень, символістських образів. Верлен прагнув втілення особистих порухів душі в поезії, відтворення ліричних настроїв і переживань засобами мистецтва слова.

У 1860-х рр. Ввійшли збірки “Сатурнічні поезії” і “Вишукані свята”, які позначили новий крок у розвитку літератури, відкривши шлях до символізму. Схвальні відгуки на збірки дали А. Франс і В. Гюго, однак широка публіка не зрозуміла вірші П. Верлена. А тому популярність довгий час обминала його.

Наприкінці червня 1869 р. Верлен познайомився зі своєю майбутньою дружиною Матильдою Моте, втіленням непорочності і невинності. Він побачив у ній святу, рятівницю від усіх своїх бід. Поль покинув пити, залицявся до неї і написав чудові вірші на її честь, які ввійшли до збірки “Добра пісня” (1870).

У 1870 р. розпочалася франко-прусська війна, і щоб запобігти небажаному призову до армії, Поль Верлен швидко одружився, мріючи про сімейний затишок. Однак сподівання на щасливе сімейне життя не виправдались. Байдужий до політики, Верлен підпав під вплив Комуни, до якої і приєднався у 1871р. і брав участь у роботі бюро комунарської преси в революційному уряді. Йому було неспокійно вдома, у батьків своєї дружини. Знервований, він почав пити, став грубим, все частіше наростали конфлікти в сім’ї, молода сім’я будь-якої миті могла розпастися, а дружина чекала дитину.

У лютому 1871 р. Поль Верлен одержав листа із маленького провінційного містечка Шарлевіль від тоді ще незнаного 18-річного А. Рембо з кількома його віршами. Сила, з якою вони були написані, викликала захоплення, і в листі-відповіді він запросив юнака до Парижа. І Рембо приїхав, не чоловік, як думали Верлен і його друзі, а молодий хлопець з вражаючим демонізмом фізичної сили і сили волі. Познайомившись, вони заприятелювали, і П. Верлен, незважаючи на перевагу у віці, підпав під вплив сильної натури А. Рембо. В ньому він побачив товариша, який наділений духовними перевагами і чоловічою силою, товариша, який окрилив його і відлучив від самого себе: Рембо, велика аморальна особистість, вчив Верлена анархії, вчив ненавидіти літературу, закони, християнське вчення… “Постепенно Рембо приобретает над старшим другом магическую, демоническую силу, он становится… сатанинским супругом, порабощает Верлена, словно женщину, и однажды в 1872 году они вместе уезжают”.

У 1872 р., рятуючись від переслідувань за участь у Паризькій Комуні, Верлен покинув домівку, дружину, дочку і подався разом із другом у мандри – до Англії, Бельгії. Дослідники творчості П. Верлена довели, що поета з А. Рембо поєднувало більше почуття, ніж просто чоловіча дружба, – вони були коханцями, “внешне же деспотическая власть гневного юноши над мягким человеком становится все сильнее”. Блукаючи по Європі, обидва поети шукали своє місце в мистецтві. Одного дня Верлен набрався сили волі: “в зловонном тумане Лондона на Верлена неожиданно нападает тоска по родине, тоска по домашнему теплу, по ребенку, по покою и надежному обеспеченному существованию”. Ніби школяр із пансіону втік він від Рембо і поспішив у Брюссель, щоб дізнатися від своєї матері, чи погодилася дружина жити знову разом з ним. Але дізнався про погані новини: дружина не бажала більше пов’язувати своє життя з “бродягой и завсегдатаем питейных заведений”. І поет знову відчув себе самотнім, не здатним і кроку зробити до добра чи зла без допомоги, без товариша, без дружини. Він покликав до себе в Брюссель Артюра Рембо.

Приятельські стосунки поетів ледве не обірвав постріл з револьвера, яким під час сварки у липні 1873 р. П. Верлен поранив А. Рембо. “Едва только Рембо объявляет, что едет обратно, но требует сначала денег, колотит по столу кулаком и требует денег, денег, денег, Верлен внезапно в пьяном угаре выхватывает из ящика стола револьвер и, дважды выстрелив в Рембо, слегка ранит его”, за що був засуджений брюссельським судом до 2-річного ув’язнення. До того ж суд дізнався про комунарське минуле поета.

У в’язниці відбулася та глибока метаморфоза Верлена, яка свідчила про те, що він позбавився від внутрішнього неспокою. Перш за все на допомогу прийшла заборона пити. Єдина людина, з ким було дозволено бачитися поету, це священик. “Испорченный парижанин Верлен впервые за многие годы исповедуется, принимает причастие и вновь становится верующим”. Тут він продовжував писати вірші, які увійшли до збірки “Романси без слів” (1874). Це вершина музичності П. Верлена. Кожна поезія – справжня пісня душі, сумна і весела, загадкова і мрійлива. У в’язниці поет дізнався, що дружина подала на розлучення. Коли 16 січня 1875 р. він вийшов з тюрми, ніхто не зустрічав його біля воріт, окрім старенької матері.

Відчуваючи самотність, не знаючи, що робити, він знову шукав підтримки з боку А. Рембо, з яким листувався, не дивлячись на все, що трапилося. Старі друзі зустрічалися в Штутгарті. Та їхня зустріч виявилася останньою: повертаючись додому в нетверезому стані, вони посварились і вчинили бійку. Два найвидатніших поета Франції билися палицями. “Драка была недолгой. Рембо, сильный юноша атлетического сложения, легко справился с нервным, едва державшимся на ногах от выпитого алкоголя Верленом. Удар по голове, Верлен, окровавленный, падает и остается лежать на берегу без сознания”. Більше вони не бачились. Повернувшись до Парижа, а пізніше до Лондона, Верлен намагався облаштувати своє життя: викладав мови, займався сільським господарством, купив собі невеличку ділянку землі та повністю віддався літературній праці.

У 70 – 80-ті роки поет усе більше звертався до Бога. Релігійні настрої позначилися на збірці “Мудрість” (1881). Вихід цієї книги майже не зацікавив ні читачів, ні літераторів, ні віруючих, і поступово алкоголь знову вимив з творів Верлена всю набожність. Стара мати знову спробувала врятувати його: у 1885 р. вона купила ділянку землі, щоб розпочати там із сином усамітнене життя, однак Верлен, людина безвольна, продовжував пити в сільських кабачках і напідпитку вчинив свій останній ганебний вчинок – нагрубіянив 75-літній матері, погрожував їй побоями. Суд Вузьє засудив його до місяця ув’язнення “за грубость и опасные угрозы”. Коли цього разу він вийшов із в’язниці, то мати вже його не чекала, вона просто втомилася від свого неспокійного сина. Через рік вона померла.

Після смерті матері життя поета пішло шкереберть, він втратив останню підтримку. Єдине, що у нього залишилося, це література.

У 1884 р. вийшла збірка “Колись і недавно” і книга критично-літературних статей “Прокляті поети”, куди увійшли нариси про шістьох поетів, у тому числі про А. Рембо, С. Малларме та самого себе. Естетичні принципи П. Верлена отримали довершену форму в його збірках останнього періоду: “Любов” (1888), “Щастя” і “Пісні для неї” (1891).

“Найперше музика у слові” – під таким гаслом проходила еволюція поета, котрий утвердив імпресіонізм і водночас був майстром символізму.

На традиційній церемонії обрання “короля поетів” (1891), по смерті Леонта де Ліля, найбільше голосів було подано за П. Верлена. Проте визнання прийшло надто пізно: здоров’я письменника похитнулося. Талановитий поет злидарював і майже постійно змушений був перебувати в лікарнях. 8 січня 1896 р. він помер від кровотечі легенів.

3. “Поетичне мистецтво” – віршований маніфест символізму. Картини сутінок буття, настрій задумливого суму – провідні мотиви верленської поезії (“Осіння пісня”, “В серці і сльози і біль”)

Попри всі прикрості долі, митець завжди ніс музику у своїй душі, чув голоси, яких ніхто ніколи до нього не чув, бачив дивовижні образи, що створювала його душа, огортаючи їх серпанком найтонших почуттів. Верленівський світ надзвичайно мінливий і суперечливий у своїх настроях і враженнях, але він завжди гармонійний і вишуканий.

Лірика П. Верлена відтворила складні й суперечливі переживання душі, яка прагнула кохання і не знаходила його, хотіла вирватися до світла й чистоти і змушена була жити в сутінках буденності, шукала віри й приречена була на вічну зневіру. Головні події, які відбувалися у творах Верлена, – це події особистого значення: любов і розлучення, радість і сум, надія і самотність.

Тихі ридання. Сумно ридає.

Осінь вогкая, Серце дрож обіймає,

Дика ж розлука, Що на нім грає.

Блуджу зболений Світом зболеним,

Увесь змарнілий, Як вітром битий,

По пустих нивах Листок зів’ялий. (Переклад В. Стефаника)

Усі співи фантастичні,

Мелодії містичні –

За очі голубі, Усе тобі.

За голос твій співочий,

За усміх твій дівочий,

Що в серці будить рій

Жагучих мрій,

За те, що з тебе лине

Світіння янголине

І музика тонка,

Така тонка

(Переклад М. Лукаша)

Багато я страждав, повір…

Тепер зацькований, мов звір,

У різні боки я мечуся:

Нема рятунку, хоч умри,

Ніде ні схрону, ні нори,

Я від хортів не відкручуся.

(Переклад М. Лукаїиа)

Теми його віршів – глибоко особисті. Про щоб він не писав, усе забарвлене його меланхолією, неясною тугою. Поет також любив зображувати дощ, тумани, сутінки, коли випадковий спалах світла висвічував частину нечіткої картини. Його вірші – це фіксація безпосередніх миттєвих вражень. Тому імпресіоністичність – це одна з найважливіших рис верленівської поезії. І його часто називали поетом-імпресіоністом.

До всіх поетичних картин автор добирав не тільки образи, але й кольори і звуки.

В місячнім світлі Мліють гаї,

В ночі розквітлій Тчуть солов’ї

Співи – узори… О люба зоре!

В ставі сріблистім Чорна верба,

Шепче між листям Вітру журба

Палко і рвійно… Разом помріймо!

(Переклад М. Лукаша)

Окрім того, постійним мотивом творчості Верлена було також злиття станів душі й природи. У поезії П. Верлена природа і внутрішні настрої створили цілісну єдність, а не просто доповнювали один одного. Тому одним із улюблених прийомів Верлена стало олюднення, яке виявлялося в епітетах, метафорах, порівняннях та інших тропах, що, неначе, “оживлювали” усе навкруги.

Та найприкметніша риса Вербенової поезії – її музичність. Для поета світ відкривався переважно через звуки. Він чув мелодію в усьому, що його оточувало. Кожне дерево, пташка, дощова крапля, лист, трава неначе народжували ледь чуттєвий звук, на який відгукувалася душа поета. Музика поезії Верлена полягає у відсутності негармонійних звукосполучень, наявності алітерацій (збігу приголосних) та асонансів (збігу голосних), у дивовижному поєднанні звуків з почуттями, емоціями, а також вона закладена у самій французькій мові, що мала таку велику кількість сонорних звуків. Саме в музичності одна з причин складності перекладу віршів Верлена.

Найперше музика у слові

Бери ж із розмірів такий,

Що плине млистий і легкий,

А не тяжить, немов закови…

Люби відтінок і півтон,

На барву – барви нам ворожі;

Відтінок лиш єднати може

Сурму і флейту, мрію й сон.

У пізній період творчості Верлена помітним став його перехід від зображення особистісних вражень до філософського осмислення світу, моральних істин, усвідомлення загального стану людини “серед часу й простору”. Цими мотивами сповнені збірки “Мудрість”, “Колись і недавно”, “Щастя” та ін. Ліричний герой відчував зміни у своїй душі, яка, пройшовши шлях страждань і розчарувань, стала іншою, прагнучи зрозуміти саму себе й пізнати сенс буття.

Багато віршів, особливо зі збірки “Мудрість”, написані у формі молитов, псалмів, проповідей. Ліричний герой відмовився від земного, грішного світу, прагнучи потрапити в царство божественної істини. Але й до Бога ставлення Верлена було суперечливим. Звертання до Бога поступово перетворилося на діалог із власним “я”.

У своїй поезії Верлен наблизився до розуміння душі, яка прагнула гармонії, але, не знаходячи її у світі, плакала й страждала, виливаючи весь свій сум у мелодіях ліричних віршів.

Своєрідною “візитною карткою” Верленової поезії в Україні стала знаменита “Осіння пісня” – яскравий зразок природності поєднання звукового ряду й емоції. Цей вірш увійшов до збірки “Сатурнічні поезії”.

Хмура осінь. Голосіння

Безвідрадне, світове

Зворушує знов боління,

Моє бідне серце рве.

Проминуло життя втішне;

Ледве зимну, весь поблід.

Спогадавши про колишнє,

Гірко плачу йому вслід.

Що ж? До краю треба плутать,

Вітер лютий дме в кістки,

Мов те листя мене крутить

Та штиря на всі боки.

(Переклад М. Лукаша)

У вірші Верлен звернувся до осені, на що прямо вказував заголовок вірша. Проте прикмет осені дуже мало в тексті. У Верлена воєдино зливалися осінній пейзаж і пейзаж душі. Тому осінь у поезії мала іншу семантику: прощальна пісня (осінь – схил життя, близький кінець, за яким небуття). “Осінь” у значенні туга, смуток, холод, самотність, невлаштованість.

Як змінювалися пори року, так само змінювалася людина, її почуття та настрої. Осінь – час переосмислення того, що було, й підготовки до чогось нового, незнаного й невідомого. Людина, що відчувала свій кінець, на схилі життя жила спогадами. У кожній строфі вірша мелодія і настрій змінювалися. Якщо у перших двох частинах тугу переривало заглиблення у минуле, то в третій строфі уповільнений ритм прискорив лютий вітер.

Основний емоційний фон вірша створила мелодія, що линула з кожного рядка твору, – повільна й одноманітна, сумна й трохи тривожна. Ця мелодія відобразила стан осінньої природи й водночас стан ліричного героя. Ліричний герой поринув у дитячі спогади, та за хвилину він знову опинився сам на сам з осінньою журбою. “Осіння пісня” ще асоціювалася з фразеологізмом – “осінь на душі”. Мертвим листком осіннього листопаду стає душа ліричного героя, яка потрапила під владу фатальної долі. У кожній строфі вірша змінювалася мелодія і настрій.

В “Осінній пісні” порушені межі поміж простором (об’єктивним і суб’єктивним) і часом (минулим, теперішнім, майбутнім). Головне для Верлена – створити враження, настрій, викликати відповідні асоціації у читачів, схвилювати їх мелодією осінньої пісні.

Вірш “В серці і сльози, і біль…” увійшов до збірки із символічною назвою – “Романси без слів”, що відобразила прагнення автора “не описати, а оспівати стан душі” (М. Вороний). Здавалося, що у його вірші слова начебто відсутні, тут лише музика зраненого серця, яка нагадувала шум дощу.

Епіграфом до твору автор узяв рядок А. Рембо: “Тихенький дощ падає на місто”. Однак якщо у Рембо ця фраза мала конкретний зміст, то у Верлена вона отримала символічне значення: не тільки природа “дощить”, “плачеться” у людському серці. Знову ж таки в одне ціле поєднані природний пейзаж і пейзаж душі. Смуток, плач, самотність передані через образ дощу. Дощ, який падав на місто, просочився в її настрій. Журлива мелодія вірша передала біль і самотність ліричного героя.

В серці і сльози, і біль –

Небо над городом плаче.

Що це за туга? Відкіль цей невгамований біль?

Мжиці занурені звуки і на землі, й по дахах!

В серце, що в’яне від скуки,

Ллються зажурені звуки.

Змальовуючи душевний стан людини, автор змусив свого героя зазирнути в себе самого, поставити собі хвилюючі питання. Верлен був зачарований невловимими порухами серця, як і дощу, і намагався передати свої враження від них читачеві. Головне для його ліричного героя – злиття “я” і “світу”. Тому плач серця поширений на всю оточуючу дійсність.

Сльози і біль без причин

В серці, якому байдуже…

Тут ані зрад, ні провин:

Туга моя без причин.

Чи не найбільше це горе –

Навіть не знати, чому

В серце несміливе, хворе

Люто закралося горе?

Програмним твором поета став вірш “Поетичне мистецтво”, у якому відобразились естетичні погляди П. Верлена. У своєму вірші поет визначив основні принципи імпресіонізму та символізму. Саме цей твір Верлена якнайтонше відобразив особливості його творчого методу, а також був сприйнятий символістами за свій поетичний маніфест. Головне для поета – інтуїтивне пізнання таємничого світу людських почуттів, природи, думок, мрій.

На думку П. Верлена, музичність повинна була стати новим засобом вираження поетичного світовідчуття, найтонших вражень, найпотаємніших емоцій. За допомогою музичності поет прагнув відчути духовний ореол особистості – те, що її хвилює:

Бо наймиліший спів – сп’янілий,

Він невиразне й точне сплів.

В нім – любий погляд з-під вуалю,

В нім – золоте тремтіння дня

Й зірок осіння метушня

На небі, скутому печаллю.

Тут не просте порівняння світу природи з людськими переживаннями, а їх органічна єдність, що й повинен передати “спів” поезії. Створивши свою особливу дійсність, поет через відтінки, півтони відобразив ті чи інші настрої та емоції, порушивши усталені межі між різними явищами:

Відтінок лиш єднати може

Сурму і флейту, мрію й сон.

Верлен лише відчував духовну сутність світу, яка його приваблювала і водночас до кінця не розкривала свої глибини. Поетові нічого не ясно, тому і вірш обірваний на півслові: “А решта все – література”. Замовчування разом із зміною ритму в останніх рядках ще раз підкреслило справжність “поетичного мистецтва”.

Вірш Верлена за своїм естетичним змістом і відповідною вишуканою формою став справжнім виявом нового “поетичного мистецтва”, протиставленого правилам класицизму і раціоналізму. Художні відкриття поета сприяли подальшому утвердженню модернізму. П. Верлен повів за собою не лише ціле покоління французьких символістів, а й представників європейської літератури.

4. Своєрідність творчого розвитку Артюра Рембо

АРТЮР РЕМБО (1854-1891) – славнозвісний французький поет, юнак, який у неповних 17 років написав вірш “П’яний корабель”, вірш, що приніс славу Франції і поету, збагатив світову поетичну думку.

Рембо вважав себе бунтівником, П. Верлен називав його “ангелом і демоном”. Юний поет усвідомлював свій поетичний шлях як “вічне блукання й поривання у нетрях духу”. Рембо намагався віднайти своє “я” серед багатоликого світу і, як не дивно, серед себе самого. Поет був уважним до внутрішнього світу, відчував у собі людину і не терпів ніяких моральних пут, норм, законів, які нав’язувало йому соціальне середовище.

Жан Нікола Артюр Рембо народився у невеличкому містечку Шарлевіль у 1854 р. Батько поета, Фредерік, брав участь у Кримській війні і відзначався легковажним ставленням до життя. Матір, Віталі Рембо, була дочкою крупних землевласників і мала деспотичний характер. Коли хлопцеві виповнилося 6 років, вона розлучилася із чоловіком і самостійно виховувала 4 дітей. Саме з 6 років Артюр почав писати свої вірші.

У 8 років хлопця віддали на навчання у приватну школу Росса. Артюр одразу проявив свої великі здібності, він блискуче вчився. У 1865 р. “шарлевільський вундеркінд”, як захоплено відгукувалися про його надзвичайні здібності знайомі, вступив у 7 клас коледжу, а вже у 1866 р. “перестрибнув” у четвертий клас.

16-річним юнаком Рембо здивував свого ліцейського професора риторики надзвичайним поетичним даром, гострою вразливістю, зрілістю й оригінальністю міркувань. Талант юного поета розвивався так стрімко, що восени 1870 року він попросив свого друга Демені спалити все, написане раніше.

У серпні 1870 року Рембо покинув ліцей, залишив матір і вирушив у Париж, а звідти до Бельгії, де намагався займатися журналістикою. Сувора і владна матір, звернувшись у поліцію, силоміць повернула сина додому, але невдовзі хлопець втік з рідного міста у столицю.

Поетичний талант Рембо формувався під впливом романтичної традиції французької поезії. Його улюбленими поетами з дитинства були В. Гюго, Ш. Бодлер. Усього близько п’яти років, у віці від 16 до 20 віддав Артюр Рембо поезії. Усе, створене ним за ці роки, можна поділити принаймні навпіл – до і після 1871 року, коли в листах до свого колишнього викладача Жоржа Ізамбару і ровесника, молодого поета Поля Демені, він виклав суть своєї теорії “поезії ясновидця”.

Щоб перетворити себе на поета – ясновидця, Рембо посилено експериментував над собою, зокрема, культивуючи тривале безсоння, голод, наркотики, демонстративно асоціальний спосіб життя. Водночас він захищав своє право бути собою в поезії, зберегти свою індивідуальність і свободу, взагалі демонстрував незалежність від усіляких “правил”: зберігаючи часом риму, він вживав асонанси, вкорочені рядки, часом не дотримувався пунктуації, властивий віршуванню звукопис доповнював кольорописом.

Творчий шлях А. Рембо можна умовно поділити на 3 періоди. У віршах першого періоду творчості (січень 1870 – травень 1871) відчутними стали гостра сатирична тональність, гнівний пафос, карикатурні образи: “Ті, що сидять”, “На музиці”, “Присідання”, “Зло”.

У травні 1871 року поет знову подався до столиці, захопившись подіями Паризької Комуни. Після поразки Комуни Рембо оголосив свою втечу в мистецтво, саме у той час і сформувалася його концепція “поета – ясновидця”.

Другий період творчості (1871 – 1872 рр.) розпочався декларацією поезії ясно-бачення. А. Рембо намагався знайти “універсальну” мову, тим самим заклавши підвалини теорії й практики символізму. Він проголосив поета “викрадачем вогню”, “ясновидцем”, що володів недоступною для простих смертних “алхімією слова”. Це була пора написання поетичної перлини “Голосівки”, чиї рядки химерно відтворила відповідність звуків і кольорів і хрестоматійної поезії “П’яний корабель”, в якій Рембо провістив свої подальші митарства по світу, свій трагічний кінець.

У вересні 1871 р. Рембо познайомився з П. Верленом. Узимку 1871 р. навколо Рембо і Верлена згуртувалася група літераторів – “зютистів” (Ш. Кро, А. Мера, Ж. Рішпен та ін.). “Зютисти” писали сатиричні вірші, у яких висміювали версальські звичаї.

Улітку 1872 р. Рембо і Верлен приїхали у Бельгію, згодом подалися у Лондон. Вони часто сварилися, ревнували один одного, відвідували сумнівні кублища. 10 липня 1873 року під час сварки Верлен стріляв у Рембо і поранив свого друга. Рембо намагався втілити свою концепцію “поета – ясновидця” не лише у поезії, а й у житті.

Результатом і підсумком “ясновидіння” став останній, третій, період творчості поета. 20-річний Рембо видав лише кілька робіт: книга поетичних фрагментів у прозі “Осяяння” і книга – сповідь “Сезон у пеклі”. Це крик душі поета, сповнений гірких розчарувань і докорів самому собі. Рембо попрощався з бунтарством, з “осяяннями” і поетичними галюцинаціями, з художньою творчістю.

З 1874 р. Рембо відмовився від колишнього способу життя, а з 1875 до 1880 р. розпочав період божевільних мандрів Європою, Азією, Африкою. За цей час він поміняв понад 30 професій. Іноді, щоб заробити кілька франків, йому доводилося розвантажувати кораблі чи працювати у каменоломнях на березі Середземного моря. У 1880 р. Рембо подався в Африку, торгував кавою і дешевими тканинами, мускатом і зброєю. До поетичної творчості він більше ніколи не повертався. У 80-х роках почали друкуватися решта творів А. Рембо вже без його участі поетами-символістами, які вважали його своїм літературним учителем.

У 1891 р., важко занедужавши в Ефіопії, А. Рембо повернувся на батьківщину і помер у марсельській лікарні від раку кісток.

Естетичні погляди А. Рембо

– Поет стверджував волю духу людини, проголошував необхідність творити у “вільному злеті слів і асоціацій”.

– Роль поета на землі – бути пророком, ясновидцем. Поет мав пізнати велику таємницю Всесвіту і оповісти про неї людям.

– Поет не мав права бути буденним, йому визначено побачити “вічне життя, тому його душа мала триматися якнайдалі від загалу”.

– Поезія – магічна сила, інтуїція, багата фантасмагорія.

– “Поезія завжди мала йти вперед до незвіданих висот і невідкритих глибин…”

5. Настрій захопленості волею, сп’янілої насолоди життям, анархічного бунту проти дійсності – емоційне підгрунтя поезії Рембо (“П’яний корабель”, “Голосівки”, “Моя циганерія”).

А. Рембо сповідував у поезії ті самі принципи, що й П. Верлен. Його віршам був характерний інтерес до деталей, які ніби переростали одна в одну, “розірваний стиль”, що зумовив свободу асоціацій.

Яскравим зразком символістської лірики став знаменитий сонет “Голосівки”. Успадкувавши бодлерівську ідею про загальні “відповідності” у природному храмі, Рембо використав її у своїй концепції “ясновидіння”. Поет розглядав природу і світобудову, ігноруючи причинно-наслідкові зв’язки та об’єктивні закономірності.

А чорне, біле Е, червоне І, зелене У,

Синє О, – про вас я нині б розповів:

А – чорний мух корсет, довкола смітників

Кружляння їх прудке, дзижчання тороплене;

Е – шатра в білій млі, списи льодовиків,

Ранкових випарів тремтіння незбагненне;

І – пурпур, крові струм, прекрасних уст шалене,

Сп’яніле каяття або нестримний гнів;

У – жмури на морях божественно-глибокі,

І спокій пасовищ, і зморщок мудрий спокій –

Печать присвячених алхімії ночей;

О – неземна Сурма, де скрито скрегіт гострий,

Мовчання Янголів, Світів безмовний простір,

Омега, блиск його фіалкових Очей.

(Переклад Г. Кочура)

Сонет “Голосівки” парадоксальний на тлі традиції, котра вважала ознаками сонета стриманість, строгість у виборі тем, чіткість ритму. Вірш Рембо написано категорично, він пропонував нове бачення, нові засади формування образу, коли збігалися звуки, колір і душевний стан. Навколишній світ у сонеті диференціювався залежно від його кольорового забарвлення. У ньому виділимо п’ять сфер, які відрізнялися переважанням чорного, білого, червоного, зеленого і синього кольорів. Предмети і явища зовнішнього світу, охоплені однією із цих сфер, у свідомості Рембо водночас асоціювалися з голосними звуками (А, Е, І, У, О) і певним душевним станом, який відповідає кожній конкретній літері.

У “Голосівках” поет намагався визначити колір і символіку голосного звуку. Автор зобразив багатий світ людських відчуттів, асоціацій. Людина і природа – єдине ціле. У людині закладена багата гамма відчуттів життя, сповненого звуків, кольорів, образів. Для нього природа – жива істота, яку потрібно вміти слухати і чути. Так чорний колір викликав у Рембо асоціації не тільки зі звуком “А”, а й із жорстокістю, смертю, розладом; білий колір асоціювався зі звуком “Е”, а також із моральною чистотою, гордістю і гідністю; з червоним кольором Рембо пов’язував звук “І”, а з душевних станів – гнів, шаленство, сміх; зелений колір асоціювався зі звуком “У” і відчуттям щастя, спокою, безтурботності; синій колір – зі звуком “О” і почуттям неземної, всеохопної любові. Таким чином, кожен звук у поета відповідав чітко визначеному кольору, бо звук і колір викликали у нього схожі відчуття, емоції, почуття.

Уявлення А. Рембо про зелений колір як символ щастя відбив також вірш “Моя Циганерія”, в якому вимальований образ поета – вільного мандрівника. Цей твір імпресіоністичний, у ньому йшлося про відчуття, спрямовані в минуле:

Руками по кишенях обмацуючи діри

І ліктями світивши, я фертиком ішов,

Бо з неба сяла Муза! Її я ленник вірний,

Ото собі розкішну вигадував любов!

Штани нінащо стерті? Та по коліно море!

Адже котигорошку лиш рими в голові.

Як зозулясті кури, сокочуть в небі зорі,

А під Чумацьким Возом – бенкети дарові.

Розсівшись при дорозі, ті гомони лелію,

Роса на мене впала, а я собі хмелію,

Бо вересневий вечір – немов вино густе.

І все капарю вірші, згорнувшись у калачик.

Мов струни ліри – тіні (їх копаю як м’ячик)

Штиблети каші просять? Овва, і це пусте!

(Переклад В. Стуса)

Ліричний герой А. Рембо – блудний мандрівник – намагався порвати з ворожим йому світом Цивілізації та злитися з Природою. Відповідно, у творі домінував зелений колір – символ щастя й свободи, але водночас зберігалася притаманна поезії Рембо багатобарвність. Так, у вірші поряд із зеленим кольором – сфера блакитного: мрія про злиття з природою викликала у душі ліричного героя А. Рембо не лише відчуття щастя, а й почуття безмежної любові.

Таким чином, для ліричного героя А. Рембо розрив зі світом Цивілізації, з людьми означав не обрив контактів, не втрату гармонії, а перехід до інших, значно цінніших і гарніших зв’язків – зв’язків із природою, які втілювалися через поезію. Можна виділити дві найсуттєвіші для лірики А. Рембо опозиції: “цивілізація-природа”, і “буденність-поезія”.

Пафос розриву з усіма усталеними нормами, що обмежували свободу митця, стихійність, розкріпаченість, свавільність виражені у вірші “П’яний корабель”, написаному перед від’їздом у Париж 17-річним поетом, котрий досі ніколи не бачив моря. Опублікований без відома автора у 1883 р. У ньому Рембо проголосив свій розрив з поетичною групою “Парнас” і перехід до нового етапу творчості – символізму.

У “П’яному кораблі” поет у символічній формі ототожнив себе з кораблем без стерна і вітрил – безпорадною іграшкою стихій, що з веління хвиль мчав бурхливим морем.

З тих днів купаюсь я в гучній поемі моря,

Таємним сяєвом настояній зірок,

Ковтаю вод блакить, де часом у просторі

Зринає втопленик, який увесь промок.

І де, залишивши враз всіх диких марень вири

І в’ялий ритм морський дна золотом п’янким,

Міцніш, ніж алкоголь, і гомінкіш, ніж ліри,

Любовний бродить сік із присмаком гірким.

Я знаю небеса, роздерті блискавками,

І смерчі, й течії, і бачив я зірки

З очима голубів, що мріють вечорами,

І навіть те, чого не бачить рід людський.

(Переклад М. Терещенка)

Ліричний герой поезії – корабель без екіпажу, стерна, якорів, якого носило стихією. Корабель “п’яний” не стільки від розлитого вина, що всмокталось у палубу, скільки від цієї безмежної волі. Цей символічний образ тлумачився як звільнення у поетичній творчості від традицій і значно ширше як “визволення від звичайного життя та узвичаєного бачення світу”.

Провідний мотив твору – відчуження від сталого, незмінного оточення і нестримна жадоба свободи, яку було не зупинити нічим. Море – то і символ волі, і символ життєвих штормів, які підстерігали, заколисуючи свої жертви. Тема вірша: блукання ліричного героя у бурхливому морі життя. Ідея: гімн творчій уяві, свободі митця.

Композиція: зав’язка – загибель команди, втрата керування; розвиток дії – плавання навмання;

Кульмінація – “духовне пробудження”, прагнення, осмисленої свободи. Останні рядки твору свідчили про усвідомлення ліричним героєм (автором) внутрішньої свободи як найвищої інстанції людського існування. У реальному світі поет не міг віднайти справжніх почуттів, не бачив можливості для високого творчого злету; справжні вільні враження могли виникнути у вільному позареальному уявному світі.

Творчість Рембо справила значний вплив на поезію Г. Аполлінера, П. Елюара, Л. Арагона, французьких дадаїстів та сюрреалістів. Вони побачили у ньому поетичного новатора, однодумця, котрий тяжів до образотворчості та розкутості поетичного слова.

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення символізму як літературної течії.

2. Чому саме П. Верлен був обраний “королем” символістів?

3. Яка поезія П. Верлена стала віршованим маніфестом символістів?

4. . У чому полягала концепція “ясновидіння” А. Рембо? В яких поезіях вона якнайкраще виражена?

5. Що стало емоційним підгрунтям поезії А. Рембо? Наведіть приклади.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Символізм як літературна течія – ЕСТЕТИЧНА ПРОГРАМА СИМВОЛІЗМУ. П. ВЕРЛЕН. А. РЕМБО

Categories: Твори з зарубіжної літератури

Links