Симоненко Василь Андрійович

ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ

Симоненко Василь Андрійович (1935-1963)

ЗАПАМ’ЯТАЙ

Основні твори: казки “Цар Плаксій і Лоскотон”, “Казка про Дурила”, “Подорожу країну Навпаки”, збірки поезій “Тиша і грім”, “Земне тяжіння”, “Лебеді материнства”, збірка оповідань і новел “Вино з троянд”.

Василь Симоненко народився в с. Біївці Лубенського р-ну на Полтавщині 8 січня 1935 р. Ріс без батька, мати працювала в колгоспі. Протягом 1942-1952 рр. майбутній поет навчався в школі: 4 класи – у Біївцях (1942-1946), решта – у сусідніх селах Сньківцях (1946-1947) і Тарандинцях (1947-1952). У 1952 р. закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцях, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ).

У 1957-1960 рр. працював у газеті “Черкаська правда”, потім, у 1960-1963 pp.,- у газеті “Молодь Черкащини”, власним кореспондентом “Робітничої газети”, а також займався літературною творчістю.

1962 р. Василь Симоненко став членом СПУ. Він планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, вийшла єдина його прижиттєва збірка “Тиша і грім”.

У середині 1962 р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). У зв’язку з тим, що влада всіляко боролась із Василем Симоненком, можна зробити висновок,

що це побиття не було випадковим.

13 грудня 1963 р. поет помер у черкаській лікарні (за офіційною версією, від раку), похований у Черкасах.

У 1964 р. вийшла посмертна збірка “Земне тяжіння” (книгу було висунуто на здобуття Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка 1965 р. (посмертно), але лауреатом того року став М. Бажан). Минуло 15 років офіційного забуття поета, і у 1981 р. з’явилася книга вибраного “Лебеді материнства” з передмовою Олеся Гончара.

Василеві Симоненку посмертно присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка, у 1995 р.

Протягом короткого життя В. Симоненко написав поезії, провідною темою яких є любов до рідної землі, відповідальність за її долю, новели, пробував створити кіносценарій зі студентського життя, став автором численних статей, театральних і літературних рецензій, створив три казки для дітей і дорослих: “Цар Плаксій і Лоскотон”, “Подорож у країну Навпаки”, “Казка про Дурила”. У виданих одразу по їхньому написанні двох віршованих казках для дітей ідеологічні наглядачі не побачили крамоли, хоч і “Цар Плаксій і Лоскотон”, і “Подорож у країну Навпаки” теж можна розглядати як своєрідно адаптовану для дитячого сприйняття варіацію антидеспотичної теми.

Протягом п’ятнадцяти років забороняли видання творів В. Симоненка: підготовлене видавництвом “Молодь” “Вибране” поета “розсипали й по-живому шматували”. Нарешті з горем та інквізиторським редагуванням 1981 р. вийшли його “Лебеді материнства”. Проте не жовч і ненависть народжують поета. Поета народжують гнів і любов. Гнів і любов народили Василя Симоненка. Великий, праведний гнів проти приниження людини, знищення її людської гідності. Тому, можливо, центральною в творчості поета вважається патріотична тема – любові до України, її безталанного народу (і в цьому – пряме продовження шевченківських традицій), поєднана з ідеєю самоцінності, неповторності людського “я”. Сонет “Я” написано 1955 p., задовго до відомого однойменного вірша “Я…”:

Ми – не безліч стандартних “я”,

А безліч всесвітів різних.

Тоді ж, у студентські роки, буквально напередодні офіційного розвінчання культу особи, з’явився ще один сонет “Поет” (03.02.1956, опублікований тільки 1988 p.), де є й такі промовисті рядки:

Не піддавшись зарібку легкому,

Я не прислужував ніколи і нікому.

А поетичні шедеври “Ти знаєш, що ти людина…”, “Де зараз ви, кати мого народу?..”, “Україні”, “Задивляюсь у твої зіниці…” (рукописна назва – “Україні”), “О земле з переораним чолом…”, “Земле рідна! Мозок мій світліє…” – ніби фрагменти однієї виболеної думи про долю народу, синівську відданість йому, готовність до самопожертви задля його визволення й розквіту. Не дивно, що саме ці вірші зазнали найбільших цензурних та редакторських втручань (а часом – і авторських пом’якшень).

Вірш “Лебеді материнства” з перших рядків дає можливість цей зв’язок відчути, адже цей твір перегукується з дуже популярним жанром усної народної творчості – колисковою. Як і в народних колискових, у цій поезії В. Симоненка розкривається любов матері до дитини, думи про її майбутнє. Мати усвідомлює, що прийде час, коли син помандрує власним життям (це символічний образ дороги), що його доля матиме не тільки хвилини радості:

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги.

Зрозуміло, що будь-якій матері хочеться, щоб доля її дитини була щасливою, але в даному творі В. Симоненко наголошує на іншому: ще маленькій дитині батьки намагаються прищепити любов до Батьківщини, до рідної хати, до матері, усвідомлення свого нерозривного зв’язку з рідною землею:

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі,

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

У народних колискових піснях герої, як правило, поділяються на тих, що заважають дитині спати (наприклад, вовк), і тих, що допомагають (наприклад, сон, дрімота, кіт, голуб). Подібне спостерігаємо й у вірші Симоненка: мати відганяє досаду, щоб та не гойдала синову колиску, натомість – рожеві лебеді, сива казка, тихі зорі – створюють відчуття цілковитого спокою і традиційного сімейного щастя.

ЗАПАМ’ЯТАЙ

Протягом свого короткого життя В. Симоненко писав поезії, провідною темою яких була любов до рідної землі, відповідальність за її долю, усвідомлення нерозривного зв’язку між поколіннями.

Вірш В. Симоненка “Лебеді материнства” містить досить багато (з огляду на невеликий обсяг самої поезії) афоризмів (афоризми, або крилаті слова, – стислі влучні оригінальні вислови поетів і письменників, які через влучність, дотепність чи філософську узагальненість поширилися в народі):

Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

У поезії “Ти знаєш, що ти – людина…” автор примушує читача замислитися над унікальністю кожної людини, кожної особистості. Але неповторність кожного з нас – це не лише щастя, але й величезна відповідальність, бо кожен має встигнути зробити те, заради чого прийшов у цей світ:

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба –

Гляди ж не проспи!

З вуст поета, який так багато встиг зробити за свої двадцять вісім років, ці рядки звучать дуже щиро та повчально, бо він нібито передбачав свій короткий земний вік і нагадував нам, яким скороминучим є людське життя.

Проза В. Симоненка, своєрідна й багатообіцяюча, є прямою попередницею новелістики Григора Тютюнника, вона заслуговує на почесне місце в контексті розвитку епічного світовідображення свого часу.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Симоненко Василь Андрійович

Categories: Біографії

Links