Симетричність та раціоналізм романної структури Алехо Бальмонта Карпентьєра


МІФ, РЕАЛЬНІСТЬ, ЛІТЕРАТУРА X. Л. БОРХЕС, І. КАЛЬВІНО, А. БАРІККО, Г. МАРКЕС, X. КОРТАСАР, А. КАРПЕНТЬЄР

Симетричність та раціоналізм романної структури Алехо Бальмонта Карпентьєра

Бальмонт Карпентьєр (1904-1980)

Кубинський письменник, поет, есеїст, музикознавець і суспільний діяч Алехо Бальмонт Карпеньєр народився в Гавані в родині француза – архітектора та росіянки (далекої родички російського поета К. Бальмонта: дід Карпентьєра по матері – брат батька Бальмонта), котра здобувала лікарську освіту в Швейцарії. Не випадково повне прізвище письменника складається з батьківського, і з материнського – Карпентьєр Бальмонт. Батьки письменника познайомилися в Швейцарії і за ініціативою батька, якого приваблювала загадкова і красива Латинська Америка, переїхали після весілля на Кубу.

Майбутній письменник відвідував школу, але навчання, як згадував пізніше, було поставлено незивчайно погано, виручали самостійні заняття і читання книг.

Будучи дитиною, Карпентьєр здійснив небажану мандрівку до Росії, куди батьки виїздили для отримання спадку: “В далеком 1913 году, будучи ребенком, по обстоятельствам сугубо семейным вместе с родителями я уехал из Гаваны, где родился, и провел несколько месяцев в предреволюционной России и в Париже. Наше путешествие длилось в общем не более года, и, когда до возвращения на Кубу оставалось три месяца,


я стал посещать в Париже школу Жансон-де-Сэйн, слушая некоторые курсы и занимаясь французским языком. Однако первые буквы я выводил на Кубе”.

З дитинства прозаїк вивчав музику, проявивши здібності піаніста, дуже багато читав (у будинку батька була велика бібліотека). Мати ознайомила сина із творами російської літератури). Збираючись продовжувати справу батька, Алехо в 1912 році вивчав архітектуру в Гаванському університеті, але залишив навчання, оскільки зрозумів, що це не його справа.

Коли Карпентьєру виповнилося 11 років, родина переселилася в помістя під Гаваною. У 13-літньому віці майбутній класик спробував свої сили в літературі. Перші його твори були написані французькою мовою.

Серйозну літературну діяльність митець розпочав із журналістики в 1921- 1922 роках у гаванській пресі. Відчуваючи матеріальні нестатки, він брався за будь – яку роботу: писав музично-критичні рецензії і огляди, виконував редакційні доручення, завідував справами комерційного журналу “Іспаніа”, друкувався в престижному журналі “Сосьаль”, який об’єднав навколо себе яскравих діячів культури. З 1924 року почав керувати редакцією популярного журналу “Картелес”, тому в 1926 році під час поїздки до Мексики Карпентьєра вітали як наймолодшого завідувача редакцією.

З початку творчого шляху Карпентьєр був пов’язаний дружбою з тією групою молодих суспільних діячів, письменників, які незабаром визначили атмосферу культурного життя Куби. Він був знайомий з Хуліо Антоніо Мельей, який був засновником Компартії Куби, дружив з Рубеном Маргінесом Вільєной, поетом, який у 1923 році створив групу “мінористів”, яка виступала за соціальні переміни; з Хуаном Марінельо, поетом і критиком, який став відомим суспільним і державним діячем.

Від самого початку письменник брав участь у діяльності згаданої групи, підписав відомий “Протест тринадцяти”. Цей лист влада сприйняла як свідчення міжнародного комуністичного “заколоту”. Послідували репресії, а в 1927 році за виступ проти режиму Жірардо Мачало Карпентьєра кинули до в’язниці. Після 7 місяців ув’язнення його випустили на волю, але під пристальний нагляд поліції. Під час ув’язнення прозаїк написав перший варіант свого прозового твору “Екуе Ямба – о!” (так на діалекті кубинських негрів звучать слова “Хвала Богу!”),- роману, присвяченого життю та звичаям кубинських негрів, де в натуралістичному дусі зобразив їхні релігійні обряди.

У 1928 році, пригнічений постійним наглядом поліції і переслідуваннями, Алехо Карпентьєр за допомогою відомого французького поета Роберта Десноса, який тоді перебував на Кубі, втік до Франції. З дитинства гарно володіючи французькою мовою, він опинився в літературній столиці Заходу – Парижі. Деснос вів його в групу сюрреалістів, яку очолював Андре Бретон. Бретон запропонував біглому кубинцю сторінки свого журналу “Сюрреалістична революція”. У його редакції емігрант познайомився з поетами Лії Арагоном, Полем Елюаром, Превером, художниками Пабло Пікассо, Кіріко, Тангі і багатьма іншими представниками західноєвропейського авангарду. Карпентьєр з головою поглинув у культурне життя Парижа, в якому з тимчасовими від’їздами прожив майже одинадцять років. Маючи зв’язки з сюрреалістами, Карпентьєр експериментував, намагався освоїти “автоматичне письмо”. Але досягнення сюрреалістів письменник оцінив невисоко: “По мнению писателя, основная слабость сюрреализма – это искусственность художественных построений, тогда как в Америке сюрреализм присутствует в самой повседневной жизни”.

За ці роки автор випробував свої сили у різних галузях: співробітничав у виданнях сюрреалістів, очолював і заснував журнали, працював у радіостудіях і складав радіопрограми, співробітничав з композиторами і навіть сам пробував створювати музику. Одночасно з цим постійно писав нариси і хроніки культурного життя для гаванських журналів “Реві ста де авансе”, “Картелес”, особливу увагу приділяючи будь-якому успіху у Франції того чи іншого латиноамериканського композитора, письменника, художника.

Маючи родинні зв’язки з Росією, він добре знав літературу цієї країни: гарно знав твори О. Пушкіна і М. Гоголя, Л. Толстого і А. Чехова, творчість російських і радянських композиторів, відвідував відомий “Російський балет” під керівництвом Дягілєва.

У Парижі 1932 року вийшла поетична збірка Карпентьєра – лірика “Антильські вірші”. А вже 1933 року в Мадриді був надрукований його перший роман “Екуе Ямба-о!”. У книзі, де основну роль займали описи негритянських звичаїв та обрядів, розповідалося про родину негрів, яких американський промисловий концерн виживав із рідної землі.

В Іспанії Карпентьєр побував у 1934 році у зв’язку з виданням там остаточного варіанта його першого роману “Екуе Ямба – о!”. Подорожуючи, він установив дружні стосунки з Федеріко Гарсіа Лоркою, Рафаелем Альберті та іншими молодими блискучими поетами. Інший раз прозаїк побував у Іспанії, коли вона стала полем поєдинку з фашизмом. На II Міжнародному конгресі письменників на захист культури в 1937 році він разом з Ніколасом Гільєном, Хауном Маринельо і письменником Феліксом Пітой Родрігесом представляв Кубу. У 1939 році Карпентьєр залишив Європу і через Бельгію, Голландію та США повернувся на Кубу, де жив до 1945 року. На Кубі він продовжував працювати на радіо, писав фундаментальне дослідження “Музика на Кубі” (1946), але основним видом його діяльності стала література.

У кінці 1945 року Карпентьєр знову емігрував з Куби і оселився в Венесуелі, працював у рекламному агентстві. З 1946 року романіст обіймав посаду завідуювача кафедри історії культури в Школі пластичних мистецтв міста Каракаса. Того ж року вийшла в світ монографія “Музика Куби” – перше в світі дослідження на цю тематику. Він намагався остаточно усвідомити свою творчу індивідуальність, віднайти нову стилістику. З цією метою багато читав, протягом декількох років вивчав твори хроністів, які описували освоєння Західної Індії.

Після перемоги Кубинської революції 1959 року Карпентьєр повернувся на батьківщину і до кінця свого життя брав активну участь у суспільному житті і в будівництві нової батьківщини. Революцію під керівництвом Ф. Кастро він сприйняв як одну з найважливіших політичних подій. Розпочатий, хоча і незавершений, ним роман так і називався – “1959-й рік”. Він організовував фестивалі книг, був заступником директора Національної ради з культури, керував Національним видавництвом Куби, з 1966 року працював радником з питань культури в посольстві Куби у Франції, був депутатом вищого законодавчого органу країни – Національної асамблеї народної влади. Згодом його призначили професором Гаванського університету, він війшов у керівництво Союзу письменників і художників Куби.

У 1966 році Карпентьєр відправився до Франції як посол і культурний аташе.

У 1977 році Алехо Карпеньєр отримав премію Мігеля де Сервантеса.

Таким чином, Алехо Карпантьєр, чиє життя своєрідно поєднало декілька культурних впливів (навіть дружини його представляли різні культури: перша, француженка Єва Фрежавій, – європейську, друга, кубинка Лілія Естебан, – латиноамериканську), один із найвпливовіших письменників XX ст. Помер 24 квітня 1980 року в Парижі.

Внесок письменника в розвиток кубинської та світової культури високо оцінений. Загальна кількість журналістських і мистецтвознавчих праць, включаючи нариси, невеликі замітки, рецензії склала декілька тисяч. Алехо Карпентьєр – автор шести романів і декількох повістей. Він став автором багатопланового історичного роману “Вік Просвіти” (1962), в якому підняв проблему специфіки історії розвитку Латинської Америки. Підсумковим твором письменника стала повість “Концерт бароко” (1974), пронизана глибокими культуро – філософськими ідеями.

Дві події мали вирішальне значення для народження Карпентьєра – романіста. Перша – подорож у 1943 році на Гаїті, з якою був пов’язаний задум роману “Царство земне” (1946) – точка відліку “нового” роману Латинської Америки, який завоював всесвітнє визнання. Друга – поїздка в 1947-1948 роках по Венесуелі, куди він переїхав і де прожив протягом 14 років. Наслідком другої поїздки став роман “Втрачені сліди” (1953), в якому автор доводив одночасне існування в Латинській Америці різних історичних епох (герой – американський музикознавець – тікає від розчарування життям в Нью-Йорк, а звідти зі своєю подругою – до підніжжя однієї з південноамериканських річок).

1949 року вийшов роман “Царство земне”. Пролог твору можна назвати маніфестом, у якому були сформульовані естетичні канони майбутнього нового латиноамериканського роману. У творі автор назавжди розпрощався з сюрреалістичним минулим. Письменник провів межу між тим, як розуміли “прекрасне” сюрреалісти, і тим, як розумів це він. Роман охопив історичний період із середини XVIII до двадцятих років XIX ст. і розповів про повстання негрів – рабів, наслідувачів релігії вуду, яке вони підняли проти таїтянського диктатора. Одна з ключових символічних картин роману – картина лікування, коли колишнього вождя повстання, короля Анрі Крістофа, лікувала згідно з древньою традицією стара служниця – негритянка, розвівши вогонь на дорогоцінній мармуровій підлозі, на фоні гобелена, де зображені Венера і Вулкан.

Таким чином, Карпентьєр у романі “Царство небесне” (про революцію на Гаїті в кінці XVIII – початку XIX ст. і міфологічну стихію, притаманну свідомості негрів) відкрив “чудесну реальність” Латинської Америки, справжній світ народного життя, де чудо породжувалося на кожному кроці міфологізованою свідомістю народу.

Роман “Втрачені сліди”, який вийшов у 1953 році, теж мав незвичайну творчу передісторію. У 1947 році на літаку картографічної служби Карпентьєр пролітав над річкою Оріноко. Через рік він здійснив нову подорож: на автобусі проїхав із Каракаса в Ель-Тігре, а звідти – в Сьюдад – Болівар, після – на пароплаві плавав річкою Оріноко. Під час цих мандрівок у автора і виник задум роману. Розповідь ведеться у формі подорожніх заміток від імені вигаданого героя,. її герой – композитор, син іспанки і німця, працював у кіно, даремно витрачаючи свій талант. У романі не названо конкретне місце дії, але, ймовірно, це Нью-Йорк, Каракас і тропіки Венесуели. Поїздка у джунглі за народними інструментами, яку запропонував герою великий музей, змінила його життя. Піднімаючись угору по річці, він ніби “проплив” різні етапи історії, залишивши за спиною період завоювання Америки, середньовіччя, кам’яний вік і опинившись у першому дні Творіння. Річка – це одночасно і символ плину часу, і символ самої історії (“річкою часу” називалася у XVIII ст. карта, на якій у вигляді величезної річки була представлена схема розвитку людства). Як вважав автор, в Америці співіснували всі ступені цивілізації. Залишивши світ, у якому “на зміну міфам та легендам прийшли речі, на зміну догмам – лозунги”, герой, відокремившися від цивілізації, духовно очистився й знайшов себе. Але чудовий світ відкрився лише одного разу: повернувшись на час у місто, щоб владнати справи, герой не знайшов чудового поселення в сельві. Письменник тричі переписував роман, перш ніж вирішив, що твір закінчено.

У повісті “Погоня”, яка з’явилася 1955 року, Карпентьєр експериментував з оповідним часом, повною мірою проявивши при цьому свої здібності композитора. За його зізнанням, повість була побудована у формі сонати: перша частина – експозиція, потім слідували три теми, сімнадцять варіацій і завершення як коди. І якщо автор дію вкладав у 46 хвилин, то час у суб’єктивному сприйманні кожного з героїв мав власну тривалість.

У 1962 році був написаний роман “Вік Просвіти”, роботу над яким письменник розпочав ще в еміграції і доопрацьовував протягом трьох років. Прозовий твір оповідав про події Великої Французької революції і про те, які наслідки мали революційні події в заокеанських колоніях. Місце дії – острови Карибського моря, Франція, Іспанія, Французька Гвіана, час дії – тридцять років. Один із центральних героїв – реальна історична особа Віктор Юг, революціонер, комісар якобінського Конвенту в колоніях, який поступово перетворився на тирана. Романна структура симетрична, раціональна, вона стала відображенням раціоналізму епохи Відродження. Твір підвищено алегоричний і символічний.

У 1975 році світ побачила повість “Концерт бароко”, фантазія, в центрі якої була подорож деякого багатого іспанця Монтесуми і негра Філомено, який його супроводжував містами і континентами. Мандрівка закінчилася у Венеції, де проходив карнавал. Серед людей, присутніх на ньому, герої зустріли відомих музикантів Антоніо Вівальді, Доменіко Скарлатті, Георга Фрідріха Генделя. У залі жіночого монастиря відбувся чудовий імпровізований концерт, де за правилами джазового джем – сейшена на ударних інструментах неочікувано виступив негр Філомено. За підказкою мексиканця Вівальді, написав оперу “Монтесума”, сюжет якої переосмислював реальні історичні факти. А в кінці Філомено слухав трубу Луї Армстронга. Фантастичний сюжет повісті насправді втілив один із найважливіших постулатів – “бароко, що є важливим для історії культури в цілому і для Карпентьєра зокрема, не був локальним у часі і просторі стилем, це культурна константа, можлива для будь-якого часу і простору”.

Останній твір Карпентьєра – повість “Арфа і тінь” (1979) повідомив про невдалу канонізацію Христофора Колумба, який виявився не тією особою, яка гідна втілювати святість. Він був людиною, яка творила Історію.

Серед творів, написаних письменником в останній період життя, – роман, який отримав у російському перекладі назву “Превратності методу”, хоча правильніше було б – “Перегляд методу”, тому що автор створив книгу, полемізуючи з працею французького філософа Рене Декарта “Думки про метод”. Карпентьєр подав своє бачення концепції Декарта, провівши думку про несумісність латиноамериканської дійсності із раціональною логікою, здоровим глуздом.

Роман складався з 22 розділів. Дія твору розпочиналася в 1913 році, перед Першою світовою війною, а закінчувалася у 1927 році, коли в Брюсселі проходила Перша всесвітня конференція проти колоніальної політики імперіалізму.

Голова Нації – президент однієї з латиноамериканських республік – безтурботно проводив час у Парижі: ніяких важливих справ, аудієнцій, прийомів, хотілося відпочити й повеселитися. Він любив Францію, культурну і цивілізовану країну, де навіть написи у вагонах звучали як олександрійський вірш. Президент – чоловік освічений, начитаний, знався на живопису, цінував оперне мистецтво, полюбляв оточувати себе інтелектуальною елітою, займався меценатством.

У Парижі він віддався різноманітним розвагам. Його дружина, донья Ерменехільда, померла три роки тому. Його супроводжувала улюблена донька Офелія, прекрасна креолка, запальна і горда, своєвільна і легковажна. Вона захоплювалася колекціонуванням музичних шкатулок та коней – скакунів. Її брат Аріель – посол у США. Ще один син президента, Радамес, проваливши на іспитах до Вест-Пойнтської військоої академії, захопившись автомобільними гонками, загинув в автокатастрофі. Молодший син, Марк Антоній, нікчемний і екзальтований франт, захоплювався генеалогією, подорожував по Європі.

Приємний відпочинок порушила поява схвильованого посла Чоло Мендоси зі звісткою про те, що генерал Атаульфо Гальван вчинив заколот, майже весь схід країни знаходився в руках повстанців, а в державних військ не вистачало зброї.

Голова Нації лютував: він знайшов цього офіцера в одному з гарнізонів, взяв його під свою опіку, вивів у люди, зробив військовим міністром, а тепер зрадник намагався скористатися його відсутністю, щоб відібрати владу, виставляючи себе захисником Конституції, на яку від моменту початку війни за незалежність не звертав увагу жоден із правителів. Президент терміново відправився до Нью-Йорка, прагнучи закупити необхідну зброю, а за це віддати за помірну ціну північноамериканській компанії “Юнайтед фрут” бананові плантації на Тихоокеанському узбережжі.

Повернувшись у країну, головний герой розпочав “залізною рукою” встановлювати порядки. Його гнів викликав широке розповсюдження маніфесту, де було проголошено, що він прийшов до влади шляхом військового перевороту, утвердився на посту шляхом фальсифікованих виборів, а повноваження продовжив на основі самовільного перегляду Конституції.

На думку опозиції, людина, яка могла б повернути конституційний порядок і демократію, – це Луїс Леонсіо Мартінес. Цього Глава Нації ніяк не міг зрозуміти: чому їхній вибір впав на університетського професора філософії, сугубо кабінетного вченого. Президент став на чолі походу проти генерала Гальвіна, переміг і стратив його. Довелося вчинити кровопролиття в Нева Кордобе, де навколо Мартінеса об’єдналися тисячі супротивників режиму.

Герой змушений поспішити з цим, оскільки відчував натиск збоку посла США, який натякав про намір своєї країни втрутитися і покінчити з усіма негараздами. Глава Нації поранений у саме серце чорною невдячністю тих, заради кого він працював день і ніч. Оскільки народ зневірився в його чесності, безкорисливості і патріотизмі, то він повинен залишити свою посаду і передати повноваження голові сенату до найближчих виборів. Але це питання потрібно було винести на референдум, щоб вирішили люди. В обстановці терору і страху результати голосування свідчили про єдність народу. Главу Нації почав бентежити артрит, і він відправився на лікування спочатку до США, а потім – до улюбленої Франції.

Знову Париж. Але президент уже розумів, що ставлення до нього змінилося. У газетах були надруковані матеріали про вчинені ним жорстокі репресії, його назвали тираном. Але треба було спробувати виправити ситуацію. Французька преса легко пішла на підкуп. І ось уже на її сторінках опубліковано ряд похвальних статей про країну, героя і його правління. Однак репутацію відновити не вдалося.

Прийшла телеграма з батьківщини – підняв повстання генерал Вальтер Хофман, який очолив Раду Міністрів. Тепер він не лише використав силу, а й звернувся з доповідями до народу, в яких розказав про Хофмана як про “втілення пруського варварства”. Нарешті заколот придушено, а Хофман загинув. Офіційна пропаганда проголосила переможцем Миротворця і Благодійника батьківщини.

Європейська війна сприяла збільшенню цін на банани, цукор, каву. Ніколи ще країна так не процвітала. Забите містечко перетворилося на повноцінну столицю. Життя подорожчало, з’явилися жебраки. Знову розпочалися незадоволення Главою Нації, то заколоти проти нього. З інформації стало зрозуміло, що очолив повстанців Студент, якому дали характеристику як захисника бідних, ворога багатіїв. Поліція з ніг збилася, розшукуючи цю легендарну постать. Нарешті Студент був заарештований, і Глава Нації виявив бажання зустрітися з ним: “Він трохи разчарований: перед ним худий, слабкий, блідноликий юнак, але в очах видно силу характеру та рішучість. Президент налаштований позитивно: які наївні ці молоді люди, якщо вони будуть насаджувати соціалізм, то через сорок вісім годин побачать на вулицях північноамериканську морську піхоту. Хоча можна навіть позаздрити вищим прагненням, в молодих роках він теж думав про подібі речі”.

Глава Нації дав наказ звільнити заарештованого. Закінчилася війна в Європі. Президент сприйняв це як справжню біду, епоха процвітання змінилася економічним спадом, поширилася статечна боротьба.

Героя таємно вивезли з міста в машині “швидкої допомоги” і за сприянням консула США перевезли за кордон. Найбільшим потрясінням для нього став той факт, що його секретар і довірена особа доктор Перальта зрадили і опинилися серед противників. Екс-президент проводив свої дні в будинку Афелії, він сприймав себе нікому не потрібним, самотнім, йому не подобалася бездіяльність. Скромне житло завдяки мажордому Ельмірі було перетворене на куточок батьківщини: “Висить улюблений гамак, звучать записані на патефонних пластинках народні пісні, на плиті, переробленій на креольську піч, готуються національні стави”. Коли батькові ставало сумно, його розраджувала дочка Офелія. Із задоволенням стежив екс-президент за діяльністю свого наступника доктора Луїса Леонсіо Мартінеса, який не міг вирішити жодного питання. Тому незадоволення людей, які привели його до влади, поступово збільшувалося. “Незабаром військовий переворот, – злорадствував екс-президент, – сюрпризом це не буде”.

Але життєві сили згасали. Старий диктатор знайшов заспокоєння в могильному склепі на цвинтарі Морпарнас.

Окремі твори А. Карпентьєра переклали Ю. Покальчук, М. Жердинівська, А. Перепадя, О. Мокровольський, В. Шовкун, Б. Оленів, О. Буценко та ін.

– аналіз умов життя та світовідчуття негритянських народів;

– фантастичність сюжету творів;

– алегорія і символічність назв та образів романів;

– симетричність та раціоналізм романної структури;

– умовність місця та часу дії.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Симетричність та раціоналізм романної структури Алехо Бальмонта Карпентьєра

Categories: Твори з зарубіжної літератури

Links