Бик міста Бюля

22-09-2016, 16:05 | Швейцарські казки

Бюль – невелике місто, побудований у старожитні часи у підступів до Грюйерским Альпам. Знаменитий він не тільки своїми банками й модними магазинами. Допитливого мандрівника може зацікавити й величезна кругла вежа. Якщо забратися на неї у гарну погоду, то неважко розглянути з однієї сторони Грюйерское озеро, а з іншого - снігові вершини Молезона. З містом Бюлем зв'язане багато цікавих історій. Прагнете, наприклад, довідатися, чому на гербах багатьох бюльских сімей зображений бик?

Перенесемося на кілька сотень років тому... У Бюле ярмарок. Яскраво світить сонечко, дме свіжий вітер, співають пташки, чутний дитячий сміх, у повітрі пахне пирогами й чимсь солодким. На площі жваво йде торгівля. У всіх людей радісні особи, адже базарний день для городян і сільських жителів – це веселе свято, час, коли можна гарне випити, закусити й поспілкуватися із друзями-приятелями.

У старої липи на бюльской площі зібралася ціла юрба. Тут селяни, ремісники, торговці, студенти, матусі з, що пищать чадами й інша дозвільна публіка. Усе слухають людину, яка, розмахуючи руками, щось із захватом розповідає. Про що ж він говорить? Про витівки синів Ізраїлю, яких сьогодні багато на ярмарку? Або про те, як у нього ледве не украли кінь? А може бути, він повернувся з паломництва й ділиться своїми враженнями про Ватикан або Ассизи? Підійдемо-но ближче до старої липи. Може, довідаємося що-небудь цікаве.

- Мене недарма кличуть Геркулесом. Тремтіти від страху, уступати у чому б то ні було – це не по мені. Але те, що із мною трапилося, назавжди похитнуло мою впевненість у власних силах і мужності. Не дай вам Бог пережити те, що пережив я минулою ніччю у темному лісі! Перший раз у житті у мене стемніло у очах від страху. Уперше я готовий був кричати у весь голос і бігти стрімголов, не розбираючи дороги, і обов'язково так би й зробив, якщо б тільки не одерев'янів від жаху. Але розповім усе один по одному. Я весь день був на ярмарку. Торгівля йшла відмінно. Увечері, порядком стомившись, я зайшов у трактирчик за назвою Ла Мор, щоб пропустити стаканчик живлющої вологи. Там я побачив старого друга, і ми з ним як випливає відзначили нашу зустріч. Годин едак близько одинадцяти ми розсталися, і я відправився додому, у Вольрюс. Ніч була темна. Через густий туман я майже нічого не бачив, але мене це анітрошки не турбувало, тому що дорогу я знав прекрасно й навіть із заплющеними очима зміг би добратися до будинку.

Природа спала міцним сном. У лісі не було чутне ні звуку. Мені видалося, що я пробираюся по якімсь царству тіней. Але я не марновірний, точніше, не був марновірний, і, незважаючи на лиховісну обстановку, настрій моє було прекрасним. Посміхаючись, я думав про ярмарок і згадував час, весело проведене у Ла Мор. У голові моєї тіснилися різні думки. Я робив грошові підрахунки, продавав і купував кіз, овець, поросят, гусаків і іншу живність, сперечався й обговорював новини з уявлюваними співрозмовниками. Та раптом мої міркування були перервані жахливим ревінням. Я зупинився й став удивлятися у темряву. Нічого не було видне. Я подумав, що, імовірно крестьянин, що припозднившийся, веде з ярмарку впертого бика. Я голосно крикнув, щоб сповістити про себе, але ніхто мені не відповів. Отут знову пролунало оглушливе ревіння. У страху я став оглядатися по сторонах і зненацька побачив два дивні вогні. Що це? Може бути, ліхтарі поштового фургона? Але вогні залишалися нерухливі. Та отут я з жахом зрозумів, що це ока... Я чітко відчув на собі чийсь злісний, жорстокий погляд. Ока не мигали, але, клянуся Богом, вони дивилися на мене! Дивилися, як на жертву. У якого ж звіра могли бути такі величезні, червоні, блискучі очі? Мені видалося, що я розрізняю у тьмі обрису величезного тіла чудовиська й чую його подих.

Жахлива хвилина! Мені хотілося крикнути, але я не міг. Якась нескорима сила пригвоздила мене до місця. Мене сковував страх. Холодний піт струмками тік по особі. Не відриваючись, я дивився у очі самого диявола.

Якби це випробування протривало ще мить, я напевно вмер би від страху. Але отут на моє щастя почулися стукіт копит, скрип коліс і чийсь голос, що наспівував веселу пісеньку. Із усіх ніг я кинувся туди, звідки неслися ці звуки. Незабаром я побачив пливучу у мрячному мареві візок. Я оглянувся: очі наблизилися й, як мені здалося, налилися ще більшою люттю. Пролунав хрипкий рик, страшні вогні метнулися убік і зникли.

Через якийсь час під'їхав візок, запряжена парою конячок, і мене окликнув бадьорий голос візника. Я був урятований!

А тепер, люб'язні добродії, думайте-ворожіть, що це було. Особисто я вважаюся, що сатана вийшов з пекла подихати свіжим повітрям!»

Геркулес закінчив своє оповідання. Його слухачі стояли задумавшись. Ніхто не праг задавати зайвих питань, – усім було й без того страшно. Нарешті, люди розійшлися, кожний по своїх справах.

- Не на добре це усе, не на добре, – говорили вони.

Незабаром навіть ті, хто сумнівався у словах Геркулеса, прийшли до переконання, що у лісах навколо Бюля дійсно з'явилося чудовисько, схоже на величезного бика, тому що декільком запізнілим перехожим теж довелося побачити серед дерев червоні злі очі.

Щоб захиститися від страшної примари, жителі Бюля побудували у тому місці, де бик з'являвся найчастіше, каплицю святого Йосипа. Та з тих пір чудовиська ніхто не бачив. А деякі городяни помістили зображення бика у свої герби, щоб страшна істота жила тільки там і ніде вже більше не з'являлося.

Завдяки старанням благочестивих і спритних жителів Бюля, бик із червоними очима зник з лісів назавжди. Якщо ж аматор нічних прогулянок раптом побачить, що серед дерев рухається величезне чудовисько, яке витріщається червоними й жовтими глазищами, страшно ричить, хрипить і час від часу заливається истошним виємо й вереском, то він говорить собі спокійно:

- Це просто їде поїзд Ромон-Бюль!

Зараз ви читаєте казку Бик міста Бюля