“Щоденник” Олександра Довженка

“Щоденник” О. П. Довженка – важливий документ доби. Він являє собою окремі записи, розташовані в хронологічному порядку. їх поєднання становлять один із різновидів мемуарної літератури, тобто теж е літературним твором. Ознаками цього різновиду мемуарної літератури е фрагментарність, повтори, звернення, емоційно-оцінювальні вислови. Стиль мемуарної літератури суворо-реалістичний, часом романтично-піднесений чи іронічно-саркастичний.
Документ свідчить, що літературно-мистецький, кінорежи-серський талант Довженка не зміг повністю реалізуватися в умовах тоталітарного режиму ні як митець, ні як державний діяч.
Записи письменника 1943 року засвідчують це: “Трагедія мого особистого життя полягає в тому, що я виріс із кінематографії. Велика громадська робота, де б я дійсно міг жити і творити народу добро, мені не судилася. її роблять навколо мене довгі роки люди і слабі, і немічні духом. Я позбавлений творчості в житті, позбавлений радощів і гордощів творчості на користь народу. Я не живу в атмосфері державного горіння… Мене туди не пущено”.
Усі думки і помисли Довженка спрямовані на те, як допомогти своєму народові у трагічний час, як застерегти його від помилок, нічого особистого, навіть натяку на почуття або побутові деталі.
Вважається, що щоденник – це річ дуже особиста. І сам письменник, напевне, не мав наміру опубліковувати його. Можливо, це був “плацдарм” для реалізації нових творчих задумів, а можливо, просто друг, якому можна довіритися і “вилити душу”.
Довженко був далекоглядною людиною. Ще у 1942 році Довженко записав до свого блокнота: “Не було у нас культури життя – нема культури війни. Тому страждаємо багато й по-дурному. Ніщо не проходить даром, сатрапство і дурість особливо”. Цей запис, власне, пояснює поразки наших військ у 1941-1942 рр.
Свого часу Довженко запропонував проекти щодо землекористування та розвитку “неперспективних” сіл, проте його не почули, оскільки погляди митця розбігалися з офіційною точкою зору, але час показував, наскільки він був правий. Це стосується і проектів Довженка щодо реформування культури, освіти, архітектури, сільського господарства, військової справи і багатьох інших галузей.
Письменник гнівно засуджує тоталітарну систему, яка виховувала кар’єристів і підлабузників, що не вміють мислити самостійно й у всьому вбачають підступність “класових ворогів, ворожої ідеології”. Творча людина не могла жити в такій задушливій атмосфері. Тому, очевидно, найпершими товаришами і розрадою були у Довженка папір та перо. Так можна пояснити появу Довженкового “Щоденника”.
Уже в перші роки війни письменник турбувався про нашу літературу цього періоду. Він боявся, що почнеться доба “побутово-описового чтива”, а “народу треба показати його зсередини, в його стражданнях, в його сумнівах, в його боротьбі, оновленні, і показати йому шляхи і перспективи. Народ треба возвеличити, й заспокоїти, і виховувати в добрі, бо зла випало на його долю стільки на одне покоління, що вистачило б на десять колін…”
З висловлювань “Щоденника” випливає думка про великий гуманізм автора, його налаштованість на добро: “Треба жити чимсь добрим. Ви нам про добре напишіть та научіть нас доброму і красивому”.
Наскрізною ідеєю у “Щоденнику” є національна ідея. Довженко з болем згадує про розбазарювання національних надбань, занедбаність пам’яток старовини, занепад музеїв, про витравлювання всього українського в освіті: “Непошана до старовини, до свого минулого, до історії народу є ознакою нікчемності правителів, шкідлива і ворожа інтересам народу. Однаково, свідома чи несвідома, бо не хлібом, і не цукром, і не бавовною, і не вугіллям єдиним буде жив чоловік…” “Двадцять п’ять років немає історії і нема словника. Яка ганьба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут діяла і во ім’я чого? Країна виховання безбатченків! Безбатченків без роду, без племені. Де ж і рости дезертиру, як не у нас? ” Він хвилюється, що загине люд в Україні, а “наїдуть чужі люде і утворять на ній мішанину. І вона буде не Росія, не Вкраїна, а щось таке, що й подумати сумно”. Це пророчі передбачення геніального майстра!
Героїзм, безсмертя народу – ще одна наскрізна тема “Щоденника”. І вона показана не лише в безприкладних подвигах наших воїнів, а і в героїчних вчинках усього народу – від дітей до старих дідів. Це розповідь про хлопчика Тараса, який застрелив німецького офіцера, крав у окупантів зброю; про дідів-перевізників, що потопили човна із загарбниками і втонули самі; про мужніх матросів, яких роздягненими в лютий мороз вели в Києві на розстріл, а вони співали пісню і зневажали смерть.
З особливою теплотою говорить автор про долю жінки, подвиг якої буде возвеличувати не одне покоління митців.
Письменник обурюється ставленням до тих, хто побував в окупації, в оточенні. Цих людей – винних і безвинних – оголошують державними злочинцями і гонять у табори, тепер уже сибірські.
Болюча для митця тема зрадництва, яка піднімалась в кіноповісті “Україна в огні”, знайшла свій відбиток у Довженковому “Щоденнику”. Письменник переймається тим, чому дівчата одружуються з окупантами: “А найстрашніше – що дівчата не знають, що, виходячи заміж за німця, вони зраджують Батьківщину. їх не учили Батьківщині – їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців”.
Тема, яка є актуальною і на сьогодні – зневажливе ставлення жителів міст до селян, – була дуже болючою для Довженка, адже саме на “селянському багатомільйонному горбі і шкурі виросли індустріалізація країни і все, чим користується інтелігентне державне міщанство”.
Обурення Довженка стосується і системи освіти, і прокурорського нагляду, оскільки в роки війни прокурори не йшли на передову: “Всі цілі і здорові, як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму фахові. На-практиковані краще од німців ще з тридцять сьомого року”.
Письменник з ненавистю і сарказмом також говорить про кар’єризм, пристосованство, підлабузництво.
Багато рядків у записниках Довженка відведено тим особистим безмірним стражданням, які принесла йому сталінська критика кіноповісті “Україна в огні”. Цієї теми він торкається і в повоєнний час. Але найбільше його турбує доля його народу. В той час, як по радіо звучали бравурні марші, люди страждали. Письменник записує, що в 1949 році чотири години вдивлявся, сидячи в машині, в людський потік і не побачив жодного веселого обличчя. Проте письменник все ж вірить у людей, у можливості перебудови недосконалого світу: “Перебудовую в уяві світ. Не сплю ночі. Картини шумлять в голові, проносяться одна за одною краща й величніша. Міг усе. На все добре і розумне був здатний і готовий цілком”.
Гостро засуджуючи тоталітарну систему, О. Довженко вірить у свій народ, у його національне відродження, в добро, що закладене в людину від природи, у перемогу всього світлого і величного.
Таким чином, із “Щоденника” перед нами постає величний образ автора – людини з глибоким державним мисленням, різносторонньо обдарованої, яка безмежно любить свій народ і вболіває за нього.
Вражає мужність і безкомпромісність великого митця. Передчасна смерть завадила Довженкові у повній мірі реалізувати плани і мрії, проте літературна спадщина митця продовжує його справу. Слова Довженка тривожать душу наших сучасників, будять їхнє сумління, закликають не повторювати помилок історії, бути справжніми патріотами своєї Батьківщини.

“Щоденник” Олександра Довженка