Що вас найбільше вразило в біографії та вдачі письменника Вишенського?

Особливо яскравим, оригінальним явищем серед полемічних писань стала творчість Івана Вишенського. У долі й доробку цього подвижника1 навдивовижу точно відобразилися суперечливість, трагічна розчахнутість тієї доби. Відомості про життя письменника уривчасті, неточні, почерпнуті зі згадок у його ж листах і скупих фактів з інших джерел. Народився Іван у 50-х роках ХVІ століття в містечку Судова Вишня, що тепер входить до Львова. Як видно з писань Вишенського, він був людиною освіченою (вправно володів літературним стилем, знав грецьку, латинську, польську). Тож, імовірно, навчався в Острозькій колегії. Потім, очевидно, служив у маєтках різних вельмож. Тогочасна ситуація в суспільстві викликала у Вишенського відразу і відчай. Бо панство жорстоко визискує народ. Бо вищі верстви, навіть церковники (і католицькі, і православні), потопають в аморальності й паразитизмі. Бо загарбники знищують православну віру, а національна еліта охоче окатоличується.

Після тяжких роздумів і вагань Іван з Вишні вирішує зректися цього світу, присвятити себе духовному вдосконаленню, наближенню до Бога – стати ченцем. У середині 80-х років ХVІ століття він прийшов на гору Афон, де прийняв пóстриг (обряд посвячення в монахи). Тут Вишенський вів украй суворий, аскетичний спосіб життя – постійно пoстував, тяжко працював. Водночас не поривав зв’язків з рідним краєм. З багатьох монастирів Афону щороку в православні країни ходили численні групи монахів за милостинею для своїх обителей. Постійно відвідували Афон богомольці з України. З розповідей ченців і паломників Вишенський знав, що відбувається на Батьківщині, й замислювався над тим, як запобігти лихові.

Свої роздуми він викладав у посланнях, трактатах, листах і рукописи передавав в Україну. Там їх переписували й поширювали по всій країні. Православні священики та монахи читали їх людям у церквах і на різних зібраннях. Твори Вишенського підтримували дух народу, укріплювали його у вірі, у прагненні жити за Христовими заповідями.

Слава про талановитого патріота-проповідника ширилася Україною. Друзі й однодумці, зокрема львівські братчики, пересилали до нього листи з проханням повернутися на Батьківщину, взяти безпосередню участь у боротьбі з польсько-католицькою експансією, нести в народ Слово Правди. Однак він увесь час відмовлявся, вважаючи, що його писання й полум’яні молитви до Бога дадуть Україні більше користі.

Нарешті Іван Вишенський здався на вмовляння і, очевидно, наприкінці 1604 року прибув у Галичину, але з львівськими братчиками не дійшов згоди і відмовився виголошувати проповіді в їхній церкві. Річ у тім, що в програми своїх шкіл братчики вводили, крім православного богослов’я, ті науки, які вивчали в єзуїтських колегіях, зокрема піїтику, риторику, філософію, латину, логіку, музику. Братчики вважали, що українська молодь має оволодівати досягненнями передової європейської науки. А палкий і непоступливий Вишенський був твердо переконаний, що лише православне віровчення врятує Україну, а всі новітні європейські науки й теорії – “бесовское навожденіе”. Опановуючи їх, молоді українці приймали й чужу культуру, нерідко зрікалися своєї, ставали покручами. Свідком численних подібних випадків Вишенський був сам ще в молоді роки.

Сутички з братчиками закінчилися тим, що Вишенський усамітнився в монастирі. Як не намагалися Львів ‘яни повернути видатного проповідника, та марно. Пробувши в Україні близько двох років, Вишенський повернувся на Афон. Через кілька років він ще раз відвідав Україну, але з тим самим результатом. Відтоді залишався на Афоні до кінця своїх днів.

Незадовго до смерті Вишенський взагалі прийняв обітницю мовчання й усамітнився в печері. Ця печера була видовбана в прямовисному схилі гори, далеко від нижнього і верхнього її країв. Івана спустили туди на мотузках. І так само на мотузках подавали раз на тиждень кошик з нужденною їжею та водою. Часом, витягаючи кошик назад, виявляли там рукопис, який потім передавали на Батьківщину. Цей період докладно змалював Іван Франко в поемі “Іван Вишенський”.

Вишенський щиро, палко, самозречено любив Україну-Русь. Однак цілком і безпосередньо ототожнював її з православною церквою. На глибоке (фанатичне) переконання мислителя, порятунок і процвітання Вітчизни – це утвердження саме його моделі православ’я. Усе, що не вписувалося в цю модель, відкидалося як другорядне чи шкідливе. Так, Вишенський засуджував використання у службі Божій живої народної мови: “Євангелія і Апостола в церкви на літургії простим язиком не виворочайте”. Народні колядки і щедрівки вважав язичницьким бісівством.

Писати Вишенський почав, мабуть, уже в зрілому віці, коли його світогляд цілком сформувався і було визначено життєву мету. Його твори поширювалися в рукописах. Єдиним надрукованим за життя автора було “Посланіе к утккшим-ь от пра-вославное в-кри епископомт,” (скорочено – “Послання до єпископів”), уміщене в широковідомій тоді “Острозькій книжці” (1598). Сам автор мало дбав про долю своїх творінь: відіславши рукописи в Україну, він більше не цікавився, що з ними відбувалося. Уже в другій половині ХVІІ століття твори Вишенсько-го були забуті, рукописи припадали пилом і трухлявіли в монастирських бібліотеках та церковних архівах; чимало з них загублено. Серед визначних текстів письменника – послання “Тобі, котрий мешкає в землі, що зветься польська…” (інша назва – “Послання до всіх, в Лядській землі живущих”), “Послання до єпископів”, “Послання до князя Острозького”, “Викриття диявола-світодержця” та ін.

Творчу манеру Вишенського характеризують чіткість і ясність вислову, пристрасний ліризм, багатство і майстерність мовних риторичних засобів. Він найчастіше вдавався до традиційних уже тоді алегорій, метафор, антитез, контрастів, паралелізмів, тавтологій, епітетів і порівнянь, риторичних фігур. Скажімо, “Послання до єпископів” побудовано на наскрізній антитезі: багатству, можновладності, паразитизмові й духовному розтлінню єпископів, що прийняли унію, протиставлено злиденне існування простого люду, його упослідженість, але високу моральність.

Особливе місце у творчій спадщині Івана Вишенського посідає філософський діалог “Обліченіе діавола-миродержца” (“Викриття диявола-світодержця”). Це своєрідна авторська сповідь, декларація життєвого і творчого кредо. Письменник відобразив у творі власну внутрішню боротьбу розуму і почуття, пов’язану з переходом од світського до аскетичного життя на Афоні (на чужині, “в пустелі”). Хоча світ “слави, розкоші, багатства” постає в описі диявола дуже привабливим, мандрівець (“странникъ”) крок за кроком відкидає цей світ, розуміючи його огидність і тимчасовість. Примарним земним спокусам він протиставляє свою високу мету: поклонитися і послужити Богові. Отже, зовнішній конфлікт вирішується просто й однозначно. А от внутрішній – ні.

Центральні образи твору “голяк-мандрівець” і диявол. Перший з них явно співвідноситься з автором. Диявол же має не лише класичні риси підступного спокусника, що підбиває на гріх, а й дещо від авторського “я”. Полеміка з ним іноді нагадує діалог роздвоєного героя із самим собою. Чому так сталося? У позацерковному світі є грішне, але і святе (любов до ближнього, до Батьківщини, Кохання, народження і виховання дітей). Аскет Вишенський, удаючись у крайність, ототожнює все у світі з дияволом – щоб легше було цього світу зрікатися. Однак відчуття святого у світі примушує погоджуватися зрідка навіть з уявним дияволом.

Цей твір ніколи не втратить актуальності, бо колись, тепер і завше в майбутньому кожна людина, покладаючись передовсім на власну совість, мусить постійно розрізняти Боже й диявольське, святе і грішне у своїй душі, вибирати, яким шляхом іти життям.

Що вас найбільше вразило в біографії та вдачі письменника Вишенського?