Що таке кохання

Той, хто кохає, любить життя, людей. Це почуття надихало на створення шедеврів мистецтва. Кохання водило пензлем Рафаеля, коли він створював свою “Сікстинську мадонну”. Кохання виливалося у невмирущі рядки Пушкіна, Лермонтова, Шевченка, Сосюри, надихнуло Родена на створення чудової скульптури “Вічна весна”.

Кохання – Це почуття, що облагороджує людину, робить її кращою. Заради коханої звершуються подвиги. Саме кохання розтоплює непорозуміння, примиряє людей, пом’якшує навіть зачерствілі душі.

А ви бачили очі закоханих? Загляньте у них. Там іскряться вогонь і велике душевне піднесення, там радість і щастя! Думаю, що закохані не здатні на погані вчинки. Якби у житті було більше закоханих, то менше скоювалося б злочинів.

Я дуже хотіла б жити в країні закоханих людей! Так хочу кохати сама. Мені здається, що я віддам усе своєму коханому, зможу зробити його щасливим.

Кохання, на мою думку, – це єдність душ, помислів, світосприймання і тільки потім – тіл. Між закоханими немає суперечок, а лише взаємоповага і взаємодопомога. Закохані переконані у тому, що їхній коханий – найкращий у світі. Чому закохані не можуть зраджувати.

Кохання потребує особливого ставлення до себе. Його треба берегти від стороннього впливу. Кохання – це найбільша цінність двох. І лише вони мають право торкатися її, говорити про неї. Взаємне почуття

– це найвеличніше щастя.

Це постійне джерело натхнення, прагнення зробити щось приємне коханому, іншим людям. Кохання надає сили, впевненості в собі, здатності вирішувати, здавалося б, найскладніші справи.

Я дуже хочу взаємного високого кохання й вірю, що воно прийде не тільки до мене. Ось як говорив В. Сосюра:

Переповнений любов’ю,

Я одкрив кохання книгу.

“Кохання – і безодня, і спасіння”

Мудрець повідав істину людині:

“Кохання й миле серце – річ одна,

Як душі мудрі з розумом єдині,

Отак і їх ніщо не роз’єдна”.

Кохання… Це велика загадка життя… Життя без кохання схоже на засохле дерево, що росте на кам’янистому грунті,- стверджує індійська народна мудрість. Можливо, тому кожне нове покоління намагається розкрити вічну таємницю кохання.

Варіант 2.

Кохання в серці робить все, що зна,

Воно – господар у своїй хатині,

Відпочиває, сонне, в самотині, навіки зранити гострими осколками душу, зламати ніжну квітку, напоєну п’янким вином щастя.

Весна… Пора пробудження природи, коли під свіжим подихом вітру все сповнюється новою жагою до життя. Весна… Пора кохання, юного і невинного, мов небесна блакить, мов золотий промінчик сонця, мов чарівний бутон лілеї.

Невимовний біль лещатами затискає дуту, коли кохання, тягнучись до світла взаємності, бачить перед собою лише морок байдужості, яка для люблячого серця є страшнішою за ненависть. Об стіну неприступності розбивається серце ліричного героя поезії Миколи Вороного:

Тн не любиш мене, ти не любиш мене,

Вже нема повороту до раю…

Перше кохання, кажуть, найсильніше… Мабуть, тому, що приходить рожевими серпанками юності, зачіпає серце крилом ліричної пісні, збурює почуття, перетворюючи всі думки на солодкі мрії, що несуть, несуть у вир романтики… Ліричний герой Дмитра Павличка стверджує неповторність цього почуття, кажучи, що “тільки раз, єдиний раз любив”.

Не може забути свою юну мрію і Володимир Сосюра. Його ліричний герой прекрасними, ніжними словами сповіді говорить про неповторність і безмежжя любові:

Так ніхто не кохав…

Через тисячі літ

Лиш приходить подібне кохання.

Любов… Солодка, мов мед, і гірка, мов полин-трава. Серед ураганів життя і штормів долі можуть розійтися стежки, що тільки-но з’єдналися, навіки розімкнутись руки, що так і не встигли сплестися… Тополею стала дівчина, що втратила надію на зустріч з милим. Ліричний герой Д. Павличка – явір, якому “сниться яворина та н кохання молоде”:

Він не знає, що надійдуть люди.

Зміряють його на поруби.

Розітнуть йому печальні груди,

Скрипку зроблять із його журби.

Та його любов не помре, не розвіється попелом, а житиме в піснях, які даруватиме скрипка. Час… Він гоїть рани, що ятряться болем, та не може вбити палкого кохання в душі ліричного героя поезії Володимира Сосюри. Він готовий пробачити зраду й мовчання, холод і біль, тільки б знову бути поруч з дорогою людиною:

Я б забув і образи, і сльози,

Тільки б знову іти через гать,

Тільки б голос твій слухать

І коси, твої коси сумні цілувать…

Кохання і поезія… Вони є дзеркалом людської душі, в якому відбиваються найсокровенніші думки й найзановітніші мрії. Це істинні скарбниці духовності. Чи не тому любов і лірика, мов різнойменні заряди, притягуються з такою силою, що зливаються в єдине ціле, ім’я якому – безсмертя?

Буває – мить, буває – вік мина.

Стародавня легенда свідчить, що ще в 3 столітті священик на ім’я Валентин, порушивши імператорський наказ, що забороняв одружуватися, таємно з’єднав шлюбними узами двох закоханих. За цей злочин перед законом імператор наказав кинути молодого єпископа до в’язниці.

Тут він закохується у сліпу дочку наглядача. І в день страти, 14 лютого, дівчина отримує від свого коханого листівку з однією короткою фразою: “Від Валентина”. З того часу кожного року відзначають цей день як свято закоханих.

Про кохання написано багато. Бо, коли з’являється це почуття, завмирає серце, тремтить душа, хочеться писати вірші і оспівувати свою любов. Про кохання написано мало, адже це невичерпне почуття. І воно живе в душі людини доти, доки б’ється її серце:

Згаси мій зір – я все ж тебе знайду, замкни мій слух – я все ж тебе почую, я і без ніг до тебе домандрую, без усі тобі обітницю складу.

Почуття любові буває різноманітним. Для одних – Це сором’язлива перша любов, а для інших – сильна пристрасть, що заполонила серце. Слова кохання теж лунають по-різному. Це і крик, що звучить начебто на весь світ: “Я тебе кохаю!”. Це і м’який, ніжний шепіт:

“Люблю, люблю, люблю…”

Люба, не треба розмов,

Мила, шкода голосів,

Сповнимо нашу любов Тишею темних лісів.

Злиймо і душі, й серця,

Снімо небачені сни,

Хай шепітком вітерця

Шепче сосна до сосни,

Очі мрійливо примруж,

Руки на грудях схрести,

Нумо між синявих руж,

Ніби сновиди брести.

14 лютого люди різного віку надсилають своїм коханим, рідним та друзям “валентинки”. До речі, на романтичному посланні не вказують свого імені – це таємниця. Найдавніша “валентинка” зберігається у Британському музеї в Лондоні. Ця листівка підписана герцогом Орлеанським Чарльзом у 1415 році. Того часу він був ув’язнений у Лондонському Тауері і таємно відправив послання коханій дружині. На це свято дарують червоні троянди – символ кохання.

Швидко спливає час.

Разом з ним змінюємося і ми.

І тільки кохання – незмінне.

Воно ніколи не зникне, поки існує життя. Адже кохання і є життя.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

Що таке кохання

Categories: Твори на вільні теми

Links