Що мені сподобалося у вірші “Я пам’ятник собі спорудив нерукотворний…”


* Хвалу й наклеп приемли равнодушно

* И не оспоривай дурня.

Однак по своєму змісті ці рядки Пушкіна радикально відрізняються від відповідних рядків як Горация, так і Державіна. В оді Горация муза близька д свого міфологічного нраобразу; неї, божественній покровительці, поет “передоручає” гордість своїми успіхами й у неї ж вымаливает нагороду:

* Гордість заслужено,

* Мельпомена, вияви,- мені ж, прихильна,

* Кучері лавром опов, галуззю дельфийскою.

* Державін говорить у сутності те ж:

* Про муза! загордися заслугою справедливої,

* И знехтує хто тебе, сама тих нехтуй;

* Непринужденною рукою неквапливої

* Чоло твоє зарозвівайся безсмертя вінчай.

Творча Природа музи ні в Горация, ні в Державіна навіть і не згадана; і в тім і в іншому випадку це – муза врочистого фіналу, муза, що підносить (“загордися”) поета за його заслуги перед державою над всіма іншими людьми й награждающая його вищою нагородою – вінцем безсмертя. У пушкінській музі немає нічого церемоніально-парадного; вона – уособлення посланого поетові долею (природою, богом) творчого дарунка. Саме тому перші звернені до неї слова – не про вінець, а про творчість, про те, що поет завжди повинен бути слухняний “веленью божию”, тобто повинен бути вірний своєму покликанню.

Питання про сутність поезії, про таємниці натхнення, про тимчасовому


й вічному в утворах поета, про положення поета в суспільстві й, зокрема, про його відносини із читачами завжди були в центрі уваги Пушкіна. Багато хто його вірші, присвячені цим темам (“Розмова книгопродавца з поетом”, “Пророк”, “Поет”, “Поет і юрба”, “Арион”, “Відповідь анонімові”, “Луна” і ін.), були до 1836 року надруковані, і, стало бути, найбільш вдумливі й пам’ятливі читачі того часу могли зрівняти зміст цих віршів зі змістом “Пам’ятника”. І все-таки поет вирішив допомогти їм і нагадав свій сонет “Поетові” (1830):

* Поет! не дорожи любовию народної.

* Захоплених похвал пройде хвилинний шум;

* Почуєш суд дурня й сміх юрби холодної,

* Але ти залишися твердий, спокійний і похмурий.

* Ти цар: живи один.

* Дорогою вільної

* Іди, куди тягне тебе вільний розум,

* Удосконалюючи плоди улюблених дум,

* Не вимагаючи нагород за подвиг шляхетний.

* Вони в самому тобі.

* Ти сам свій вищий суд;

* Усіх суворіше оцінити вмієш ти своя праця.

* Ти їм чи задоволений, вимогливий художник?

* Задоволений? Так пускай юрба його сварить

* И плює на вівтар, де твій вогонь горить,

* И в дитячій жвавості коливає твій триніжок.

Відразу ж впадають в око дослівні збіги: у сонеті “Поетові”: “Почуєш суд дурня…”; в “Пам’ятнику”: “…і не оспоривай дурня…”, у сонеті: “Не вимагаючи нагород…”; в “Пам’ятнику”: “…не вимагаючи вінця…”. Крім того, у сонеті “Поетові” зіставлені й зрівняні захоплені похвали – з одного боку – і суд дурня, сміх юрби – з інший, точно так само як в “Пам’ятнику” – хвала й думка дурня заодно з наклепом. І триніжок, і палаючий на ньому вогонь, і вівтар – все це деталі, узяті з образного арсеналу античності, мають те ж значення, що й муза в “Пам’ятнику”. Якби подібність двох цих віршів обмежувалося тільки що наведеними прикладами, то його зміст був би більш-менш ясний: “посиланням” на сонет Пушкін як би доповнював і, природно, підтверджував зміст п’ятої строфи “Пам’ятника”. Але такий висновок було б передчасним. У другому вірші “Пам’ятника” говориться про вдячну пам’ять народної:

* До нього не заросте народна стежка…

* А в першому вірші сонета сказане щось, очевидно, прямо протилежне:

* Поет, не дорожи любовию народної.

И ще один, не менш важливий контраст: в “Пам’ятнику” люб’язна народу й самому поетові воля протипоставлена жорстокому століттю; це значить, що мовлення тут іде насамперед (хоча й не винятково) про соціальну волю, тоді як у сонеті говориться про волю поета від усякого впливу ззовні (у тому числі й з боку народу), тобто, по суті, усе про ту ж слухняність поета одному тільки “веленью божию”, про його вірність своєму покликанню.

Таким чином, виявляється двоякий зміст співвідношення цих двох добутків: сонет “Поетові” всім своїм змістом дійсно підкріплює й доповнює зміст п’ятої строфи й разом з тим заперечує те, що затверджується в попередніх чотирьох рядках “Пам’ятника”. У свій час була висловлена думка, що корінні, заповітні свої эстетические погляди Пушкін висловив саме в п’ятій строфі, а в четвертій і в трьох попереднім він пророчив і іронічно переказав судження тих майбутніх істориків літератури й критиків, які керуються ветхим і помилковим принципом, начебто повчальна користь є щирою метою поезії



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Що мені сподобалося у вірші “Я пам’ятник собі спорудив нерукотворний…”

Categories: Нові твори

Links