Щиросердність без духовності в розповіді А. П. Чехова “Душечка”

У розповіді А. Алл С о ч. Р У П. Чехова “Душечка” дивно тісно переплітаються тонка іронія й глибока людяність. У черговий раз відкриваючи перед нами внутрішній мир героя, автор випробовує нескінченний жаль, що замість багатої, поетичної, цілеспрямованої натури він представляє нам порожнього, тобто ненаповненого власним змістом людини. Така Душечка – Оленька Племянникова, а потім Кукина й Пустувало, що була чудова лише тим, що не могла жити без “любові”, прихильності до кого-небудь. Про справжню любов тут говорити складно, оскільки це почуття має на увазі рівноправність, взаємоповагу, самовіддачу, здатність поділитися собою. Оленьке нема чим було ділитися, поки вона була одна, але як тільки поруч із нею появилялся людина, якій вона здавалася привабливої, любов захоплювали “всю її істоту, всю душу, розум”.

И Душечка, немов губка, усмоктувала в себе спосіб життя, думки, устремління, оцінки свого обранця й, як дзеркало, відбивала їх у мир. Не маючи своєї думки, не ставлячи перед собою ніяких цілей, Оленька “розчинялася” у своєму черговому чоловіку, говорила його словами, думала його думками. Не міркуючи про що відбувається, не вдумуючись у зміст вимовних фраз, не піддаючи свої вчинки критичній оцінці, Оленька часто попадає в забавне, на мій погляд, положення, оскільки говорить і робить зовсім протилежні речі. Так, живучи зі своїм

першим чоловіком, власником розважального саду “Тиволи”, Оленька всім своїм знайомим говорила, що “саме чудове, найважливіший і потрібне на світі – це театр, і що одержати щиру насолоду й стать утвореною й гуманною людиною можна тільки в театрі”. Із другим чоловіком, торговцем лісом, Душечка різко змінила думку про театр, оскільки чоловік був домосідом: “Нам з Васичкой ніколи по театрах ходити… Ми люди праці, нам не до дрібниць

У театрах цих що гарного”. Але саме головне, що викликає не тільки посмішку автора, але й нашу, це те, що поки поруч із Оленькой була людина, нехай навіть дурний і недалекий, але люблячий висловлювати своя думка, “жили вони добре”. За все своє життя Душечка так і не зуміла ні про що подумати самостійно. Про яку ж любов отут може йти Мова?

Під час читання читач мимоволі задається питанням: а що ж буде, якщо Душечка залишиться одна? Якщо комусь буде думати за неї, установлювати розпорядок життя? І Чехов поміщає неї в таку ситуацію. Чоловіки вмерли, ветеринар виїхав, і поруч із Оленькой нікого не залишилося. Але для неї страшнее всього в житті не ” самітність саме по собі, а те, що “у неї вже не було ніяких думок

Вона бачила навкруги себе предмети й розуміла все, що відбувалося навкруги, але ні про що не могла скласти думки й не знала, про що їй говорити”. Як погано, коли в людини в думках і в серце “така ж порожнеча, як надворі”. Душечке раптом стало комусь дарувати свою жертовність, покірність, смиренність, і вона дуже швидко “постаріла й подурнела” від такого самотнього життя. Але от поруч з’являється чужа дитина, хлопчик Сашко – і всю любов вона віддає цьому занедбаному родителями гімназистові, переживаючи за нього, піклуючись про нього, по-своєму виховуючи. “З радістю, зі слізьми розчулення” вона чи ледве не молиться на свого “рятівника”.

Дуже правдивий, яскравий, живучий образ удалося створити А. П. Чехову в цій розповіді. Він говорить про те, що сердечність, доброта, уміння жертвувати собою повинні бути активною частиною людини, інакше особистість буде подібна до флюгера на вітрі, залежна від зовнішніх обставин. Письменник учить нас дізнаватися самих себе, діяти, не боятися висловлювати свою думку, адже краще допустити безліч помилок, але прийти до істини “своїми ногами”.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...
Щиросердність без духовності в розповіді А. П. Чехова “Душечка”