СЕРВАНТЕС СААВЕДРА, Мігель де

(1547 – 1616)

СЕРВАНТЕС СААВЕДРА, Мігель де (Cervantes Saavedra, Miguel de – 29.09. 1547, Алькаладе Енарес – 23.04.1616, Мадрид) – іспанський письменник.

Батько, дон Родріго де Сервантес Сааведра, зубожілий ідальго, заробляв на прожиток лікарською практикою. Мати, донья Леонора, походила із занепалого аристократичного роду Кортінас. У сім’ї було четверо дітей: доньки Андреа і Мадалена, сини Мігель та Родріго. У пошуках заробітку батько разом з сім’єю постійно переїжджав з одного міста до іншого. У 1551 р. Сервантеси оселилися у Вальядоліді, який тоді був столицею королівства. Жили бідно. Дон Родріго заборгував лихвареві певну суму грошей і потрапив до в’язниці, а його майно конфіскували. У Вальядоліді 10-річний Сервантес Сааведра почав здобувати освіту. Спершу навчався у колегії єзуїтів (1557-1561), а згодом, після того як родина переїхала у Мадрид, у міській школі, де йому пощастило стати учнем гуманіста Х. Л. де Ойос. Шкільна освіта Сервантес Сааведра була початковою класичною. Він чудово опанував латину, вже в школі писав вірші цією мовою. Але бідність не дозволила Сервантес Сааведра продовжити навчання. Довелося займатися самоосвітою. Першим опублікованим у юності віршем Сервантес Сааведра була ода на смерть королеви (1569).

За протекцією свого вчителя X. Л. де Ойос Сервантес Сааведра був прийнятий камерарієм до посла папи Пія V, монсеньйора Джуліо Аквавіва-і-Арагона.

Навесні 1569 р. разом з Аквавівою Сервантес Сааведра вирушив у Рим. Італія справила на нього величезне враження. Маючи багато вільного часу для читання і знайомства з містом, Сервантес Сааведра грунтовно вивчив італійську культуру Відродження, захопився поезією, особливо вподобавши творчість Л. Аріосто. Але понад усе його вразила велична історія Риму з її злетами і падіннями, увічненими у пам’ятках різних епох. У ту пору вічне місто знову готувалося до навали, цього разу – турецької. Скрізь точилися розмови про військову доблесть стародавніх захисників Риму. Сервантес Сааведра вирішив відмовитися від свого цивільного дозвілля – у 1570 р. він вступив у іспанський полк М. де Монкади, розташований в Італії, служив на маленькому кораблі “Маркеза”. Іспанське військо готувалося до вирішального двобою з турками. 7 жовтня 1571 р. у битві біля Лепанто Сервантес Сааведра справді виявив оспівану поетами мужність. Хворий, страждаючи від лихоманки, він вступив у бій і хоробро бився, незважаючи на тяжкі рани. Лише після третього поранення Сервантес Сааведра упав. Одна з ран призвела до паралічу лівої руки. До квітня 1572 р. С. С лікувався у шпиталі, розташованому в сицилійському місті Мессіна. Після одужання знову повернувся до військових лав. Брав участь у боях разом з полком Л. де Фігероа. Служив на острові Корфу, у північній Африці, різних містах Італії. 20 вересня 1575 р. з братом Родріго, котрий служив у тій самій армії, на суденці “Сонце” повернувся на батьківщину. При собі Сервантес Сааведра мав рекомендаційні листи до короля Філіппа II, підписані полководцем, братом короля, доном Хуаном Австрійським, та віце-королем Неаполя герцогом де Сесою. Вже майже біля берегів Франції корабель, на якому плили брати де Сааведра, наздогнав шторм.

Суденце втратило управління, буря відкинула “Сонце” на південь, де його захопили алжирські корсари. Мітель та Родріго потрапили у полон.

Бранцем Сервантес Сааведра був п’ять років (1575-1580), виявивши неабияке прагнення до волі та мужність. Спочатку його тримав у неволі грек-потурнак Делі Мама, котрий злакомився на знайдені у Сервантес Сааведра листи до високородних персон і, сподіваючись на багатий викуп, пильнував нового раба, як зіницю ока. Сервантес Сааведра кілька разів організовував втечу, намагаючись визволити якомога більше людей, і щоразу хтось із утікачів зраджував. Після однієї з втеч Делі Мама продав Сервантес Сааведра намісникові Алжиру Гасану Паші, якого вразила мужність однорукого. За жорстокість у поводженні з рабами паша заслужив прізвисько “Гасан-Що-Пахне-Кров’ю”. Проте саме в будинку нового господаря Сервантес Сааведра задумав і написав драму “Алжирські звичаї” (“El Trato de Argel”), у якій правдиво відтворив страждання бранців.

Упродовж п’яти років родина і сестри Сервантес Сааведра збирали гроші, щоби викупити братів з неволі, і лише у 1580 р. з допомогою монахів-тринітаріїв їх звільнили. Проте, перш ніж отримати право повернутися до Іспанії, Мігель повинен був спростувати звинувачення у відступництві від віри, яке висунув проти нього ченець-домініканець Бланко де Пас, котрий перебував у полоні разом із Сервантес Сааведрою. Якось Б. де Пас зрадив своїх товаришів, повідомивши господареві про план однієї із втеч, організованих Сервантес Сааведрою. Побоюючись справедливого покарання, ченець вдався до наклепу, щоби відвести від себе підозру. Сервантес Сааведрі довелося ще на місяць залишитися в Алжирі і збирати підписи очевидців його вірності та мужності. Врешті потрібні свідчення були зібрані, і 24 вересня 1580 р. Сервантес Сааведра вирушив до Іспанії.

П’ять років неволі справили значний вплив на письменника. Мужність, волелюбність, відданість батьківщині, ненависть до зрадників, до користолюбства та рабства – всі ці якості, які Сервантес Сааведра виплекав у своїй душі ще під час служби в іспанському флоті, тепер стали для нього ще вагомішими. Він відчував себе лицарем свого часу і мав на це незаперечне право. Алжирська тема назавжди увійшла в його творчість, як і тема самопожертви та подвигу. Армія і полон також навчили його бачити світ з позицій простої людини, розуміти її проблеми, сутність її буття.

Повернувшись на батьківщину, Сервантес Сааведра дізнався, що його вчителя гуманіста X. Л. де Ойос та полководця дона Хуана Австрійського вже немає серед живих. Сподіватися на чиюсь допомогу Сервантес Сааведрі вже не випадало. Його батьки жили у страшенних злиднях. Брат Родріго знову повернувся на військову службу. Сестра Мадалена стала черницею, прийнявши духовне ім’я Луїса де Белен. Отож і Мігель замислився над тим, як жити далі. Він звернувся до видавця Бласа де Роблеса з пропозицією опублікувати його п’єсу про Алжир. Проте видавець відмовився – серйозного театру в Іспанії тоді ще не існувало, і драму “Алжирські звичаї” ніхто б не поставив. Тоді Сервантес Сааведра знову почав проситися на військову службу. У 1581 р. Іспанія саме воювала за приєднання Португалії та її колоній, а також готувалася до війни з Англією. Сервантес Сааведра отримав посаду військового кур’єра, протягом деякого часу перебував при штабі герцога Альби в Томарі. Причини звільнення Сервантес Сааведри з військової служби остаточно з’ясувати не вдалося. Дослідники вважають, що вирішальним чинником була недостатня платня. Сім’я Сервантес Сааведра надалі бідувала. Крім того, у нього з’явилася позашлюбна донька Ісавель де Сааведра.

У 1584 р. Сервантес Сааведра одружився з 19-річною Кателіною де Саларас-Паласьйос, котра походила з містечка Есків’яс. Але цей шлюб майже не поліпшив матеріального становища Сервантес Сааведри. Він спробував заробляти літературною працею і в 1585 р. написав пасторальний роман “Галатея” (“Galatea”), віддаючи належне модному на той час жанрові. Втім, “Галатею” С. С. так і не завершив, хоча й до самої смерті мріяв написати продовження цього роману. Іспанський учений М. Менендес-і-Пелайо у 1905 р. сказав про це так: “У Сервантес Сааведра була невгамовна душа романтика: героїчно виявивши себе в дії, вона переорієнтувалася на створення художніх вартостей, перетворилася на творчу енергію і заповзялася шукати у світі ідилій та уявних мандрів те, чого не знаходила в дійсності”. Критика також відзначає близькість “Галатеї” до “Аркадії” Я. Саннадзаро та інших романів цього жанру. Але вже навіть у цьому творі Сервантес Сааведра протиставляє світ людей світові природи, у тексті “Галатеї” трапляються реалістичні епізоди – тобто письменник дещо змінює усталені норми жанру.

З 1587 р. Сервантес Сааведра – комісар із закупівлі провізії для “Непереможної Армади”. У селах та містах поблизу Севільї він повинен вилучати у населення т. зв. “зайвину” продуктів харчування. Не бажаючи грабувати злидарів, Сервантес Сааведра брав зайвину у церкви, яка погрожувала йому відлученням. Крім того, він не раз поставав перед комісією з перевірки національної чистоти. Взагалі, упродовж п’ятнадцяти років служби Сервантес Сааведра кілька разів потрапляв до в’язниці за наклепницькими звинуваченнями у приховуванні грошей, а також за нестягнення заборгованих недоплат. Майже постійно перебуваючи в дорозі, Сервантес Сааведра все ж продовжував писати.

У 1580-90-х pp. він писав і ставив у театрах свої драми. Дві п’єси цього періоду збереглися до наших днів: нова редакція “Алжирських звичаїв” і “Зруйнування Нумансії” (“La Destruccion de Numancia”). Вони відіграли важливу роль у становленні іспанського класичного театру. Разом з драматургами X. Бермудесом, Кр. де Віруесом, Р. де Артьєдою, Л. де Архепсолою, X. де ла Куевою С. створив “класицизаційний напрям у ренесансному театрі” (термін З. Плавскіна), на грунті якого згодом могла постати драматургія Л. де Веги, щоби надати іспанському театрові іншого розвитку.

У 1604 р. Сервантес Сааведра з родиною оселився у Вальядоліді. На той час він був автором 20-30 п’єс і творцем багатьох розділів першої частини “Дон Кіхота” (“Don Quijote”), автором низки повчальних новел: деякі з них увійшли у роман, а решта – побачила світ окремим виданням у 1613 р.

Перша частина “Дон Кіхота” була завершена у Вальядоліді і вийшла друком у 1605 р. У романі багато автобіографічних подробиць. Містечко Есків’яс, батьківщина дружини письменника, розташоване у Ламанчі, дорогами якої С. С довелося чимало попоїздити. Від родичів дружини він уперше почув розповідь про такого собі Алонсо Кіхано, котрий жив на початку XVI ст., був палким шанувальником рицарських романів і вважав щирою правдою всі рицарські легенди. В Есків’ясі жили священик Перо Перес, мориск Рікоте, родина Карраско, яких Сервантес Сааведра згадує у романі. Є у творі також розповідь про Гасана Пашу, згадує тут Сервантес Сааведра і про власні взаємини із літераторами-сучасниками, подає оцінку низки своїх творів. Але найбільше впадає в око схожість характеру та долі Алонсо Кіхано й самого автора. Про це згадують багато дослідників, утому числі й такі глибокі мислителі, як М. де Унамуно та X. Л. Борхес. Р. Менендес Підаль, аналізуючи літературні витоки образу Дон Кіхота, насамперед називає анонімну “Інтермедію про романси” – п’єсу про дивакуватого Бартоло, який схибнувся на романсах і подався здійснювати оспівані у них подвиги. Роман “Дон Кіхот” – синтетичний за своєю природою, у ньому органічно поєднуються усі відомі на той час літературні прозові жанри. Окрім елементів рицарського роману, у “Дон Кіхоті” є і пастораль, і любовно-пригодницька повість, і повчальна новела, і “крутійський” жанр, а також виразно помітний вплив іспанської лірики та фольклору.

Перший виїзд Дон Кіхота за межі власного обійстя, перші п’ять розділів роману, критика вважає своєрідним “Протокіхотом”, завершеною новелою про марнославний, божевільний, вільний від будь-яких ілюзій світ. Головне її завдання – висміювання епігонських рицарських романів.

Починаючи з 7-го розділу, від другого виїзду Дон Кіхота, і до кінця роману образ героя ускладнюється. Поряд з фантастичними візіями та навіженством з’являються мудрість і шляхетність. Автор спрямовує на героя подвійне освітлення. З двох точок зору показаний і світ: очима ідеаліста й очима простолюдина Санчо Панси. Поряд з високим, щиро рицарським світобаченням і словом – брутальні сценки з життя мешканців Ламанчі і вульгарність їхньої мови. На стику цих антиподів з’являється пародійність, у якій справжнє рицарство звільняється від епігонської літературщини і повертає собі ідеально високий сенс. Цьому відповідає і композиція роману. Герой поступово вживається у вигаданий ним самим образ, його характер гартується низкою однотипних ситуацій – “авантюр”, під час яких він попервах сліпо копіює епізоди з прочитаних книг. Але реальність, яка змушує його мислити не по-романному, поволі очищає розум героя від облуди. На зміну фальшивим вартостям приходять справжні. Комізм, яким просякнуті всі рівні структури перших розділів, поступово поступається місцем розмірковуванню, філософському аналізові проблеми добра і зла, неможливості втручання в закономірний плин усталеного життя, яким би недосконалим воно не було, безперспективності недоладно реанімованого ідеалізму, незамінності у світі благодатної відважності мрійника та високого рицарства.

Величезним здобутком письменника стало втілення у художній прозі образу героя, здатного створити у власній уяві цілий світ, навіч бачити його і жити у ньому. Саме віра у реальність уявного світу і робить героя відважним, здатним дотримуватися єдності слова і діла. Знаменно, що для сприйняття думок і подвигів Дон Кіхота більше, ніж інші, відкрите серце Санчо Панси, носія воістину народного розуміння правди життя.

Популярність роману Сервантес Сааведри серед сучасників була величезною. Лише в 1605 р. побачили світ шість видань першої частини “Дон Кіхота”. Але не бракувало й негативних відгуків. “Якось, – писав Сервантес Сааведра у “Доповненні до “Парнасу”, – коли я жив у Вальядоліді, на моє ім’я прийшов лист, причому за отримання кореспонденції мені належало доплатити один реал… Так ось, відкрив я конверт, а там виявився нудний, нікчемний сонет, у якому автор лаяв “Дон Кіхота”. Відлуння критичних відгуків на перший том можна зауважити у другому томі роману. Сервантес Сааведра згадує про прохання читачів зменшити незліченну кількість ударів дрючками, які сипалися на Дон Кіхота у першій частині, та обмежити число вставних новел. Ці поради допомагали письменникові у роботі над другою частиною, яка хоча й не припинялася, проте посувалася вельми повільно. Втім, на це були свої причини. Авторові доводилося одночасно працювати над цілою низкою книг: “Повчальними новелами” (“Novelas ejemplares”), “Подорожжю на Парнас” (“El viaje del Parnaso”), “Мандрами Персілеса та Сихізмунди” (“Los Trabajos de Persiles у Sugismunda”), “Вісьмома комедіями та вісьмома інтермедіями” (“Ocho Comedias у осію entremeses nuevos”). За новели Сервантес Сааведра наперед отримав гроші від видавця Ф. де Роблеса, і ця праця була для нього найнагальнішою. Але, поза тим, у пролозі до “Повчальних новел” письменник повідомляв, що незабаром побачать світ “Подвиги Дон Кіхота і жарти Санчо Панси”.

Великим ударом для Сервантес Сааведра стала публікація у 1614 р. “Другого тому хитромудрого ідальго Дон Кіхота Ламанчського”. Автор назвався Алонсо Фернандесом де Авельянедою з Тордесільяса. Він нахабно знущався над Сервантес Сааведрою, глузуючи з його віку, однорукості, життєвих негараздів, літературних смаків. Зберігши композиційні особливості першого тому, Авельянеда змінив образ героя. Його вчинками тепер керує не рицарський обов’язок, а віра і прагнення до збагачення. Герой став мізернішим.

Видаючи у 1615 р. другу частину роману, Сервантес Сааведра полемізує з Авельянедою. Він дорікає йому за відхилення від першої частини, за зміну характеру героя. Але для історії літератури важливішим є те, що фальшивий “Кіхот” став для Сервантес Сааведри зразком-навпаки, підставою для глибшого акцентування у тексті гуманістичного нурту, що виявився цілковито незрозумілим для Авельянеди. Внаслідок цих змін роман набув виразного філософського характеру.

Через рік після публікації першого тому “Дон Кіхота”, у 1606 р., Сервантес Сааведра знову побував у в’язниці. Поряд з його будинком у Вальядоліді загинув шляхтич, і всю родину Сервантес Сааведра заарештували за підозрою у скоєнні цього вбивства. Крім того, й досі тривали суперечки з приводу фінансової звітності за той період, коли Сервантес Сааведра був комісаром із закупівлі провіанту. Отож після звільнення з в’язниці письменник із сім’єю переїхав у Мадрид. 17 квітня 1609 р. Сервантес Сааведра вступив у Братство рабів найсвятішого причастя. У 1613 р. він став терціарієм Францисканського ордену, а перед смертю постригся у ченці. Ці роки були для письменника особливо тяжкими, тому-то він і потребував протекції.

“Повчальні новели ” побачили світ у 1613 р. Ця книга започаткувала іспанську новелістику. З огляду на цю першість “Повчальним новелам” належить особливе місце в історії іспанської культури. Загалом ця книга є синтетичною за своєю структурою: поряд з побутовою новелою автор подає пригодницьку, пікарескну або любовну; поряд з філософським узагальненням – сатира, гротеск, фантастика, буденні побутові сценки. Синтетичною є і структура кожної окремої новели, у якій тісно поєднуються різноманітні і протилежні компоненти. У книзі утверджуються ренесансні моральні цінності, гуманістичне уявлення про людину. Новела Сервантес Сааведра – гідна ланка у розвитку європейської новелістики, що містить і традиційні, і новаторські елементи. Дещо ближчою до італійської традиції (М. Банделло) видається любовно-пригодницька новела Сервантес Сааведра, натомість побутова є самостійнішою.

У новелі “Рінконете і Картадільйо” зображене севільське злодійське братство з усіма особливостями національної дійсності та мислення іспанського пікаро. Але Сервантес Сааведра не дотримується норм жанру пікарески: співчутливо ставлячись до неповнолітніх героїв новели, які стали на злочинний шлях, автор аж ніяк не милується їхньою спритністю, а послідовно показує небезпечність цього шляху. І раптом несподівано змінює план зображення таким чином, що життя злодійської зграї виявляється символом життя іспанської держави, де також грабують і вбивають, але при цьому ревно моляться.

У новелі “Циганочка”, поряд із правдивим зображенням побуту циганського табору, у тісному зв’язку з ним розвивається ідея про повну свободу людської душі.

У новелі “Ліценціат Відрієра ” шаленець, котрий уявив себе скляним, виступає у ролі мораліста і критика навколишнього світу. Він засуджує ганебні вади придворного та міського середовища. Найогидніша риса людства для нього – лицемірство, яким просякнуте й отруєне все навколо. Трагізм цього образу полягає в тому, що герой, котрий каже правду, сприймається радше як блазень, аніж як критик. Інші слухають його, щоби посміятися. Цим він близький “Дон Кіхотові” й самому автору. У пролозі “До читача” Сервантес Сааведра писав: “Я першим почав писати кастільською, бо всі численні новели, які друкуються у нас, перекладені з чужоземних мов, натомість мої новели – моя цілковита власність, компонуючи їх, я нікого не наслідував і нікого не обікрав: вони народилися у моїй душі”.

У 1615 р. побачив світ збірник “Вісім комедій та вісім інтермедій нових, які ніколи не виставлялися “. До нього увійшли твори, які Сервантес Сааведра писав протягом останніх п’ятнадцяти років і вважав придатними радше для читання, аніж для сцени. Серед них зазвичай вирізняють комедію “Блаженний пройдисвіт”, як і більшість творів Сервантес Сааведри, синтетичну за структурою. У ній поєднані елементи “комедії де сантос” та пікарескної повісті. Історію головного героя Луго дослідники розглядають у контексті історії знаменитого Чапеллето з “Декамерону”: Луго в картярському азарті складає обітницю про те, що у випадку наступного програшу він усе покине і стане бандитом, натомість, коли йому поталанить виграти, то це буде свідченням його чернечого покликання. Луго виграє і виконує свою обітницю, а після смерті його проголошують святим. Автор сміється над демонстративною вірою та показною святістю, над дикою марновірністю людей. Ця тема згодом з’явиться в останньому романі Сервантес Сааведри “Мандри Персілеса та Сихізмунди”, де вона лунатиме майже по-еразмівськи.

До Сервантес Сааведра інтермедія була веселою заставкою між драмами. Сервантес Сааведра, не змінюючи фарсової природи жанру, збагачує його дещо серйознішою тематикою, порушуючи проблеми релігійності, шлюбу та розлучення, змальовує долі людей, котрі перебувають на суспільному дні. Тут ми бачимо селян, міщан, їхніх дружин, служниць, солдатів, дячків, студентів, цирульників. Сюжети й образи нерідко запозичені з міського фольклору, деякі сюжети нагадують італійську новелу, зокрема новелістику Дж. Боккаччо.

Найменша частка у літературній спадщині Сервантес Сааведри належить поезії, незважаючи на те, що поетичні опуси входять до його романів та драм. Дві інтермедії написані віршами. Серед великих поетичних творів найвідомішими є “Послання до Матео Веласкеса “та “Подорож на Парнас”.

“Послання до Матео Веласкеса” – це викладена терцинами урочиста розповідь про битву поблизу Лепанто, алжирський полон, страждання християн у мусульманській неволі. “Послання” закінчується зверненням до короля з проханням допомогти викупити бранців.

“Подорож на Парнас”, яку Сервантес Сааведра доповнив “Додатком до “Парнасу”, є переробкою поеми італійця Ч. Капоралі з тією ж назвою. Засобами алегорії відтворена літературна боротьба, Сервантес Сааведра глузує над графоманством, переконує в необхідності для справжньої поезії захищати свої позиції. У “Додатку” автор подає власну оцінку поетів-сучасників, вирізняючи талант Л. де Веги, Т. де Моліни та Ф. Кеведо.

Задум останнього роману Сервантес Сааведра – “Мандри Персілеса та Сихізмунди” – виник у письменника ще в 1590-х pp. Сервантес Сааведра продовжив роботу над цим твором у 1610-х pp., а завершив свою працю у 1626 p., буквально на смертному одрі. За жанром це пригодницький роман, зразком для якого слугували “Ефіопіки” Геліодора. Дослідники зауважують, що на роман Сервантес Сааведра також вплинула повість Ахілла Татія “Левкіппа і Клітофонт”. Закони жанру передбачають розповідь про захопливі та небезпечні пригоди закоханих, хоч і розлучених з примхи долі, проте вірних одне одному. У фіналі вони обов’язково повинні поєднатися. Сервантес Сааведра загалом дотримується названих жанрових норм, але провідну роль у його романі відіграє воля людини до подолання життєвих негараздів. “Ми самі творимо свою долю”, – каже головний герой твору. Сервантес Сааведра значно розширює звичну для тогочасного пригодницького роману географію, яка досі пов’язувалася здебільшого з країнами Африки та Сходу. Письменник розповідає про пригоди у північних краях, його роман навіть має підзаголовок “Північна повість”, і це змушує його вдаватися до допоміжних джерел (“Історія північних народів” У. Магнуса, 1555), фантазувати, відтворюючи специфіку пейзажу та побуту. Цікава деталь біографії: для “Непереможної Армади”, що воювала з Англією, Сервантес Сааведра свого часу вилучав провіант і тоді ж таки обмірковував задум роману про пригоди на теренах Альбіону – вочевидь, королівська політика була для нього зовсім чужою. У “Мандрах Персілеса та Сихізмунди” Сервантес Сааведра надзвичайно доброзичливо змальовує невідомих йому мешканців цивілізованої півночі та їхній побут, виявляючи гуманістичну толерантність до людей, котрі живуть і мислять по-іншому. Коли дія роману переноситься у Португалію, Францію та Італію, описи стають реалістичнішими, подробиці – детальнішими, зате з’являється критицизм. Іншого забарвлення набуває тут і воля до дії. Людині доводиться частіше перейматися внутрішньою боротьбою зі своїми психологічними та світоглядними настановами, з помилками та ілюзіями, аніж з перешкодами зовнішнього світу. У романі відтворені настрої героїчної молодості письменника – недарма ж він уважав “Мандри Персілеса та Сихізмунди” своїм улюбленим твором.

Останній роман Сервантес Сааведра побачив світ у 1617 р. – його видала вдова письменника. Того ж таки року “Мандри Персілеса та Сихізмунди” були ще кілька разів перевидані.

Сервантес Сааведра помер 23 квітня 1616 р. у Мадриді і був похований у монастирі на вулиці Кантарранас благодійним коштом Братства рабів найсвятішого причастя. У передмові до “Мандрів Персілеса та Сихізмунди” він писав: “Пробачте, радощі! Пробачте, забави! Пробачте, веселі друзі! Я помираю з надією на швидку і радісну зустріч в іншому світі!”

Письменник помер, але мандри “Дон Кіхота” тривають. В. Багно у книзі “Дорогами “Дон Кіхота” подає приблизну динаміку поширення видань роману у світі: XVII ст. – понад 70 видань; XVIII ст. – понад 150, XIX ст. – близько 600, а XX ст. перевершило останню цифру.

Перші переклади “Дон Кіхота” або фрагментів роману з’явилися ще за життя Сервантес Сааведра. Письменник довідався про це від свого видавця Роблеса. Переклад англійською мовою, здійснений Т. Шелтоном, з’явився в книгарнях у 1612 р. Французькою мовою роман вперше переклав С. Уден у 1614 р. Цей переклад став вельми популярним і перевидавався ще кілька разів аж до кінця XVII ст. Другу частину роману інтерпретував французькою Ф. де Россе й опублікував книгу у 1639 р. За свідченням істориків, у Німеччині перший переклад “Дон Кіхота” з’явився в 1621 p., проте жодного примірника цього видання поки що не знайдено. Італійською “Дон Кіхот” у 1622 р. вперше переклав Франчосіні, перший переклад роману Сервантес Сааведра російською мовою (щоправда, не з оригіналу, а з французької версії) у 1769 р. здійснив І. А. Тейлс.

Упродовж століть перекладати “Дон Кіхота” бралися видатні літератори та письменники: Т. Дж. Смоллетт (1755), Ж. П. К. де Флоріан (1799), Л. Тік (1799), Л. Віардо (1836) та ін. Багатющу історію має також інтерпретація образу Дон Кіхота різними славетними людьми. Про це добре сказав М. Бахтін: “Так, образ Дон Кіхота у подальшій історії роману по-різному переакцентовувався, причому ці переакцентування та інтерпретації були необхідним і органічним розвитком цього образу, продовженням закладеної у ньому незавершеної суперечки”.

Український читач вперше познайомився з романом Сервантес Сааведра у 1891 p., коли з’явився зроблений І. Франком віршований переказ “Пригоди Дон Кіхота”. Пізніше “Дон Кіхота” переклав В. Самійленко, проте, на жаль, рукопис перекладу загубився у буремний 1919 рік. Згодом неповний переклад твору був здійснений М. Івановим. Після війни, у 1955 p., з’явився переклад Б. Козаченка та Є. Кротевича, котрий мав певні недоліки, оскільки орієнтиром для перекладачів слугував відповідний російськомовний переклад роману. І лише у 1995 р. вийшов роман Сервантес Сааведра у довершеному перекладі видатного майстра перекладацької справи М. Лукаша.

Образ Дон Кіхота дуже швидко вийшов за межі власне сервантесівського роману і розпочав самостійне життя у творах інших авторів – зокрема, в Іспанії у XVII ст. образом хитромудрого ідальго скористалися найвидатніші літератори тієї доби: Т. де Моліна, Л. де Вега, П. Кальдерой де ла Барка, Л. де Гонгора-і-Арготе. Відомо, що одними з перших інсценізацій роману були п’єси Кальдерона та Г. де Кастро.

Іспанські літературознавці нерідко кажуть, що в Англії протягом XVII-XVIII ст. роман Сервантес Сааведра отримав друге життя. Там він був дуже популярним. Про “Дон Кіхота” згадується в комедіях Б. Джонсона, паралелі з романом Сервантес Сааведра зауважують у комедії Фр. Бомонта і Дж. Флетчера “Лицар пломенистої тичинки” та в “Гудібрасі” С. Батлера. Просвітники XVIII ст. також дуже високо цінували “Дон Кіхота”, Вплив цього твору простежується у “Спогадах про незвичайне життя, творіння та відкриття Мартіна Скріблеруса” А. Поупа, Дж. Арбетнота та Дж. Свіфта. Вельми популярною була й книга Ш. Леннокс “Дон Кіхот жіночої статі”. Не можна оминути увагою і п’єсу молодого Г. Фіддінга “Дон Кіхот в Англії”.

Також дуже високо цінували твір Сервантес Сааведра у Німеччині XVIII – поч. XIX ст. Про роман писали Г. Е. Лессінг, К. М. Віланд, Клінгер, Й. Г. Гердер, Й. К. Ф. Шиллер, Й. В. Гете. Німецькі романтики першими побачили у “Дон Кіхоті” твір всеосяжної філософії життя. Ф. В. Шеллінг у “Філософії мистецтва” писав про міфологічність Дон Кіхота та Санчо Панси. Тему роману він визначав як реальне у боротьбі з ідеальним. Г. Гайне вважав “Дон Кіхота “школою шляхетності та величі. Уявлення романтиків про роман Сервантес Сааведра набули розвитку у творчості Г. В. Ф. Гегеля та А. Шопенгауера.

Багато славетних письменників зізнавалися у щирій симпатії до “Дон Кіхота”, дехто навіть визнавав свою залежність від цього роману – досить назвати бодай Стендаля, Г. Флобера, А. Франса, Ч. Діккенса. Узагальнити сказане можна було б словами Г. Діас-Плахи: “Свідченням геніальності Сервантес Сааведра є не так сам роман, як доля цього роману. Справді, людство ніколи не могло спокійно і незацікавлено ставитися до творіння Сервантес Сааведра, а навпаки – наче почувало себе зобов’язаним обрати певну позицію у ставленні до нього, відтак оцінки “Дон Кіхота” у різні епохи можуть, у свою чергу, слугувати характеристиками цих епох”.

А. Зав’ялова


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

СЕРВАНТЕС СААВЕДРА, Мігель де

Categories: Біографії

Links