СЕНТ-БЕВ, Шарль Огюстен

(1804 – 1869)

СЕНТ-БЕВ, Шарль Огюстен (Saint-Beuve, Charles Augustin – 23.12.1804, Булонь-сюр-Мер – 13 або 15.10.1869, Париж) – французький письменник.

Народився у буржуазній сім’ї. Його батько, чиновник, помер перед народженням сина. Мати, котра була напіванглійкою, зуміла дати синові добру освіту: з 1818 р. – Булонський колеж, потім Колеж Шарлемань (Колеж бе Бурбон) у Парижі, де Сент-Бев домігся блискучих успіхів у вивченні математики, природознавства та гуманітарних наук. У 1820 р. він написав випускний твір “Про безсмертя душі”. Мріяв стати адвокатом, але з матеріальних міркувань обрав медицину, відвідував лекції і провадив медичну практику у клініці Сен-Луї. Приблизно тоді ж він почав займатися літературною творчістю.

Як поет, Сент-Бев став добре відомим у 25 років, коли побачила світ збірка його віршів “Життя, вірші та думки Жозефа Делорма” (“Vie, poesies et pensees de Josephe Delorme”, 1829). Розкриваючи внутрішній світ молодої людини свого часу, Сент-Бев збагатив романтичну поезію новими прийомами. Один з них можна означити як “натурофікацію” (на противагу персоніфікації, чи уособленню). На відміну від уособлення, за допомогою якого природа уподібнюється до людини, натурофікація Сент-Бева ототожнює явища внутрішнього життя з явищами природи (живими або неживими). Так, у вірші “Повертаючись” розум порівнюється з лампою, у “Вечірній молитві” почуття людини схожі на тимчасово згаслий вулкан, у “Вечорі молодості” душа тане, як виноград у кадубі виноробів. Аналізуючи ці поезії, Д. Обломієвський зауважував: “У Сент-Бева феномени життя душі часто порівнюються з явищами об’єктивної дійсності і таким чином стають уявно тяглими, розташованими у просторі, причому самі психічні явища змальовуються начебто матеріалізованими”.

Проте найбільшим внеском в утвердження романтизму стали літературно-критичні праці Сент-Бева. Він заклав підвалини наукового літературознавства, був фундатором біографічного методу в літературознавстві, пов’язуючи, відповідно до романтичних уявлень про поета, вивчення літературного твору з дослідженням життя та психології його автора.

Сент-Бев розпочав свою літературно-критичну діяльність 1824 р. у газеті “Глобус”. Тут у 1825 р. з’явилися його перші літературні рецензії (на твори Ш. Д’Арленкура і М. Ф. Жанліс), у яких він виступив на захист французьких просвітників, зокрема Ж. Ж. Руссо. Згодом, у статті “Сповідь” Руссо” (“Les Confessions” de Rousseau”, 1850) Сент-Бев проаналізував значення творчості видатного мислителя для романтиків.

Стаття “Оди і балади Віктора Гюго” (“Odes et ballades de Victor Hugo”, опубл. у “Глобусі” 2 та 9 січня 1827 p.) стала першим зразком критики нового типу, заснованої Сент-Бевом. У цій публікації аналізуються риси тієї епохи, за якої стало можливим видання збірки Гюго (середовище, яке справило вплив на автора, роль Ф. Р. де Шатобріана, мода на Середньовіччя, вплив революції і т. д.), сама ж поетична книга характеризується у світлі цього аналізу. Після оприлюднення статті Сент-Бев заприязнився з Гюго й увійшов до поетичного гурту “Сенакль”.

У 1828 р. побачила світ книга Сент-Бева “Історичний і критичний огляд французької поезії та театру XVI століття” (“Tableau historique et critique de la poesie franchise et du theatre francais au XVIе siecle”), у якій діяльність П. Ронсара і “Плеяди” порівнювалася з реформуванням літератури, здійснюваним Гюго та його послідовниками, з’ясовувалася закономірність новаторських шукань романтиків.

Стаття “П’єр Корнель” (“Pierre Corneille”, 1828) започаткувала серію портретів письменників, опублікованих у “Глобусі” та “Ревю де Парі”. Біографічний метод у цих дослідженнях отримав належне обгрунтування. Біографію письменника Сент-Бев сприймає як фокус, у якому зосереджуються риси цілої епохи. На його думку, конче потрібно всебічно проаналізувати особистість великого поета у момент створення його першого шедевру: “Якщо ви зуміли зрозуміти поета у цю критичну мить його життя, розв’язати вузол, від якого відтепер напинатимуться ниті, що зв’язуватимуть його з майбутнім, якщо вам вдалося відшукати, так би мовити, таємну ланку, що поєднує два його буття – нове, осяйне, чудове, блискуче, і те – колишнє – невиразне, потайне, сховане від людського погляду, про яке він хотів би назавжди забути, – лише тоді ви можете сказати, що знаєте цього поета…” Далі Сент-Бев уточнює свою думку: “Загальний стан літератури у ту мить, коли до неї входить новий письменник, своєрідність його виховання і особливості таланту, отриманого ним від природи, – ось три впливи, які необхідно розпізнати у його першому шедеврі, щоб віддати належне кожному з них і ясно визначити, яку саме роль відіграє у цьому власне літературний талант”.

З таких позицій Сент-Бев проаналізував біографії та творчість Ж. Расіна, Мольєра, Ж. де Лафонтена та багатьох інших французьких письменників (“Літературно-критичні портрети” – “Critiques et portraits litteraires”, част. 1-5, 1836- 1839, та ін.). Будучи романтиком, Сент-Бев не сприйняв творчості О. де Бальзака, не помітив реалістичних творів Стендаля, хоча схвально відгукнувся про П. Меріме і виявив інтерес до поезії П. Ж. Беранже. Навіть наприкінці життя його, як і замолоду, передусім цікавили проблеми романтичного мистецтва. Так, у 1861 р. Сент-Бев опублікував працю “Шатобріан і його літературне коло у період Імперії” (“Chateaubriand etsongroupe litteraire sous l’Empie”), що складається з 20 лекцій, які він прочитав протягом 1848-1849 pp. в університеті Льєжа. Звертаючись до творчості “найяскравішого серед сучасних письменників”, Сент-Бев надалі захищає свою ідею про вплив епохи на літературу.

Сент-Бев намагався розвинути свій успіх у художній літературі, опублікувавши збірку віршів “Розради” (“Les Consolations”, 1830), роман “Хтивість” (“Volupte”, 1843). Проте найбільшу популярність йому принесли дослідження творчості письменників XVII ст., пов’язаних із релігійним центром Порт-Рояль (“Порт-Рояль” – “Port-Royal”: У 5 т., 1840-1859), та численні критичні статті у періодиці, які з року в рік друкувалися у понеділкових номерах преси і, зрештою, склали два цикли – “Понеділкові бесіди” (“Causeries du lundis”, 11 т. у виданні 1851 – 1862 pp. і 15 т. у виданні 1857-1872 pp.), “Нові понеділки” (“Nouveaux lundis”: У 13 т., 1863- 1870; 2-е видання у 13 т., 1864-1876). Г. Манн, зауважуючи, що “великий критик – це передусім сильна особистість”, згадував про Сент-Бева і, між іншим, зазначав: “Volupte” за майстерністю не поступається “Lundi” (у відкритому листі до М. Гардена, березень 1906 p.).

В. Луков

СЕНТ-БЕВ, Шарль Огюстен